— Моя мати хоче знати про тебе все, — звернулася до мене Хелен, і за її допомогою я відповів якомога повніше на кожне запитання, які вона ставила мені угорською мовою.

Вона дивилася зацікавлено, як повноправний співрозмовник, і здавалося, ніби ми могли розуміти одне одного без перекладача. З якої частини Америки я родом? Чому я приїхав сюди? Хто мої батьки? Вони не проти, що я виїхав так далеко? Як я познайомився з Хелен? Серед цих запитань були такі, які Хелен відмовилася перекладати, під час одного з них вона ніжно погладила дочку по щоці. У Хелен був обурений вигляд, і я не наполягав на перекладі. Натомість ми продовжували говорити про моє навчання, плани, улюблені страви.

Коли мати Хелен задовольнилась, вона підвелася й почала складати овочі й шматочки м’яса у велику миску, приправила все це чимось червоним із глечика й поставила в піч. Вона витерла руки об фартух і знову сіла, оглядаючи нас по черзі, не кажучи ні слова, ніби в нас попереду була вічність. Нарешті Хелен випросталася, і по тому, як вона відкашлялась, я зрозумів, що вона збирається оголосити мету нашого візиту. Мати Хелен мовчки слухала й дивилася з незмінним виразом обличчя на дочку, поки та не показала в мій бік і не сказала слово «Россі». Мені довелося зібрати всю свою мужність, щоб, сидячи за сільським столом далеко від усього, що було мені знайоме, не здригнутися, дивлячись на це спокійне обличчя. Мати Хелен моргнула один раз, немов від удару, і на мить її очі затрималися на мені. Потім вона задумливо кивнула і про щось запитала Хелен.

— Вона запитує, як давно ти знаєш професора Россі?

— Три роки, — відповів я.

— А тепер, — продовжила Хелен, — я розповім про його зникнення.

Ніжно й наполегливо вона заговорила, так, ніби розмовляла з дитиною або, радше, ніби змушувала себе, проти власної волі. Іноді вона показувала на мене, а іноді руками малювала картинку в повітрі. Нарешті я почув слово «Дракула», і як тільки воно пролунало, мати Хелен пополотніла й схопилася за край стола. Ми обоє підскочили на ноги, Хелен швидко налила склянку води з карафи на столі. Мати сказала щось швидко й різко. Хелен обернулася до мене:

— Вона говорить, що завжди знала, що це станеться.

Я безпорадно стояв поруч, але як тільки мати випила води, вона, здавалося, частково відновила свої сили. Жінка підвела голову, а потім, на мій подив, узяла мене за руку, так само, як я хотів цього кілька хвилин тому, і посадила мене назад на стілець. Вона міцно тримала мої руки, просто, ніби я був її дитинок). Я не міг уявити собі жодну жінку-співвітчизницю, яка ось так поводилася б із чоловіком, якого вперше побачила, але, незважаючи на це, мені здалося, що не могло бути нічого природнішого. Тоді я зрозумів слова Хелен, коли вона сказала мені, що із двох старших жінок у родині її мати мені сподобається більше.

— Моя мати хоче знати, чи ти віриш, що Дракула забрав професора Россі.

Я глибоко зітхнув:

— Вірю.

— Вона хоче знати, чи любиш ти професора Россі.

Голос Хелен звучав трохи презирливо, але обличчя було серйозним. Мені хотілося взяти її руку у свою, але я не насмілився.

— Я вмру за нього, — відповів я.

Хелен повторила це матері, і та стисла мої пальці до болю, тоді я зрозумів, що її рука натренувалася від безперервної роботи. Я відчув грубу шкіру на її пальцях, мозолі на долонях, набряклі суглоби. Дивлячись на її сильні маленькі руки, я зрозумів, що вони набагато старіші, ніж жінка, якій вони належали.

За мить мати Хелен відпустила мою руку й пішла до скрині, що стояла біля підніжжя її ліжка. Вона повільно відкрила її, відсунула деякі речі й дістала згорток, який я відразу впізнав: це були листи. Хелен широко розкрила очі й різким тоном поставила запитання матері. Та нічого не сказала, просто повернулася до стола і вклала пакет у мою руку.

Пожовклі від часу листи були в конвертах без марок, перев’язані жовтою стрічечкою. Віддавши їх мені, вона двома своїми руками накрила мої пальці і стрічку, ніби благала мене зберігати ці листи. Мені варто було лише мигцем подивитися на почерк на конверті, і я відразу зрозумів, що ці листи від Россі, я відразу прочитав, до кого вони були адресовані. Це ім’я вже давно було мені знайоме, воно запам’яталось мені, і адреса була такою: Трініті-коледж, Оксфордський університет, Англія.

Розділ 44

Я був розчулений до глибини душі, коли тримав листи Россі у своїх руках, але перш ніж думати про них, мені треба було віддати один борг.

— Хелен, — сказав я, обертаючись до неї. — Я знаю, що ти іноді відчувала, ніби я не вірив в історію твого народження. Я й справді інколи сумнівався. Будь ласка, вибач мені.

— Я здивована так само, як і ти, — відповіла Хелен, понизивши голос. — Моя мати ніколи не говорила мені, що в неї залишилися листи Россі. Але вони написані не їй, адже правда? Принаймні, не цей верхній лист.

— Ні, — сказав я. — Але я впізнав це ім’я. Це був великий історик англійської літератури, він писав про вісімнадцяте сторіччя. У коледжі я читав одну з його книг, Россі описував його в листах, які він дав мені.

Хелен була здивована.

— Як це стосується Россі й моєї матері?

— Можливо, стосується. Хіба ти не розумієш? Він, мабуть, був другом Россі, Хеджесом, саме так назвав його Россі, пам’ятаєш? Россі, можливо, писав йому з Румунії, хоча це не пояснює того, як ці листи опинилися у твоєї матері.

Мати Хелен сиділа, склавши руки, вона терпляче дивилася на нас, хоча я помітив якесь хвилювання в її обличчі. Коли вона заговорила, Хелен переклала мені:

— Вона каже, що розповість тобі всю свою історію.

Голос Хелен затремтів, у мене перехопило подих.

Це тривало довго, бо жінка похилого віку говорила повільно, а Хелен, яка була перекладачем, іноді зупинялася, щоб висловити мені свій подив. Очевидно, Хелен раніше чула цю історію лише в загальних рисах, і тепер розповідь матері вразила її. Коли я повернувся того вечора у готель, я записав цю історію з пам’яті, намагаючись зробити це якнайкраще, це зайняло в мене більшу частину ночі. Тоді зі мною багато всякого сталося, я мав бути надто втомленим, але дотепер пам’ятаю, що записував усе з якоюсь натхненою старанністю.

Коли я була маленькою, то жила в маленькому селі П*** у Валахії, біля річки Арджес. У мене було багато братів і сестер, багато які з них досі живуть у тих місцях. Мій батько завжди казав, що ми походили зі старовинної й знатної родини, але в наших предків настали важкі часи, і я виросла, не знаючи, що таке туфлі й тепла ковдра. Це був дуже бідний район, добре жили там лише кілька угорських родин у великих садибах нижче за течією. Мій батько був дуже суворим, і ми всі боялися його батога. Мати часто хворіла. Змалку я працювала на полі за селом. Іноді священик приносив нам їжу або необхідні речі, але переважно нам доводилося самим зводити кінці з кінцями.

Коли мені виповнилося вісімнадцять років, до нас прийшла стара жінка із села, що знаходилося в горах. Вона була цілителька і вміла передбачати майбутнє. Вона сказала батькові, що в неї є подарунок для нього та його дітей; вона чула про нашу родину й хотіла дати батькові щось магічне, що по праву належало йому. Мій батько був нетерплячою людиною і не хотів гаяти час на марновірства старої, хоча сам завжди вивішував часник у всіх отворах нашого будинку (у димарі, дверях, замковій щілині й вікнах), щоб відлякувати вампірів. Він грубо прогнав стару, сказавши, що в нього немає грошей на те, що вона йому пропонувала. Пізніше, коли я пішла в село по воду, я побачила бабусю і дала їй води й хліба.

Вона благословила мене й сказала, що я добріша від батька і вона віддячить мені за мою щедрість. Вона дістала зі своєї торби на поясі маленьку монетку, яку поклала в мою руку, сказавши при цьому, щоб я сховала її й тримала в безпечному місці, тому що це належить нашій родині. Вона також сказала, що монета — із замку над Арджесом.

Я знала, що мені треба було показати монету батькові, але не зробила цього, бо подумала, як він розгнівається за те, що я розмовляла зі старою відьмою. Замість цього я сховала монетку в кутку ліжка, на якому я спала разом зі своїми сестрами, і нікому не сказала про це. Іноді я виймала її, коли мене ніхто не бачив. Я тримала монету на руці й думала про те, що хотіла сказати мені бабуся, коли віддавала цей скарб. На одному боці монети була зображена дивна тварина із загнутим хвостом, а на другому — птах і маленький хрестик.