Минуло два роки, я продовжувала працювати на батьковому полі й допомагала матері по господарству. Мій батько був у розпачі від того, що в нього було стільки дочок. Він говорив, що ми ніколи не вийдемо заміж, тому що він був занадто бідний, аби зібрати нам посаг, і що ми завжди будемо тягарем для нього. Але мати говорила нам, що в селі ходять чутки про нашу красу, тож із нами обов’язково хтось одружиться. Я ходила в чистому одязі, акуратно зачісувала волосся й заплітала його у коси, щоб мене коли-небудь вибрали. Мені не подобався жоден хлопець із тих, які запрошували мене на танці у свята, але я знала, що незабаром мені доведеться вийти заміж за одного з них, аби не бути тягарем для свого батька. Моя сестра Єва вже давно виїхала в Будапешт разом з угорською родиною, на яку працювала. Іноді вона надсилала нам трохи грошей. Одного разу вона навіть надіслала мені нові туфлі, справжні шкіряні міські туфлі, якими я дуже пишалася.

Таким було моє життя, коли я зустріла професора Россі. Незнайомець у нашому селі був великою рідкістю, особливо якщо він приїхав здалеку. Але одного разу пройшла новина, що чоловік із Бухареста сидить у таверні, а з ним приїхав іноземець. Вони розпитували про села, які розташувалися уздовж річки й про руїни замку на горі — від нашого села туди можна було дійти за день. Сусід, що зайшов до нас і розповів про це, прошепотів також щось на вухо батькові, коли той сидів на ослоні біля будинку. Батько перехрестився й сплюнув у пилюку.

— Нісенітниця й маячня, — сказав він. — Ніхто не повинен ставити такі питання: це все одно, що викликати диявола.

Але мені було цікаво. Я пішла ніби по воду, щоб побільше довідатися про це. Коли я вийшла на сільську площу, то побачила, що незнайомці сиділи за одним із двох столів таверни, розмовляючи зі старим дідом, який завжди був там. Один із незнайомців був високий і чорнявий, схожий на цигана, тільки в міському одязі. На другому чоловікові з пишним каштановим волоссям був коричневий піджак такого фасону, якого я ніколи не бачила, його широкі штани були засунуті в чоботи. Я стояла на іншому краю площі, біля колодязя, тому не бачила обличчя незнайомця. Дві мої подружки хотіли подивитися ближче, вони прошепотіли мені, щоб і я йшла з ними. Я неохоче пішла, знаючи, що батько не схвалить цього.

Коли ми проходили повз таверну, іноземець підвів голову, і я замилувалася, побачивши, що він молодий і гарний, у нього золотава борода і яскраві блакитні очі, як у жителів німецьких сіл у нашому краї. Він палив люльку й тихо розмовляв зі своїм супутником. Потерта сумка з лямками лежала поруч із ним, а він записував щось у книжечку. Мені дуже сподобався його погляд: розважливий, ніжний і водночас дуже уважний. Він торкнувся капелюха, побачивши нас, і швидко відвернувся, страшний чоловік теж доторкнувся до свого капелюха й уп’явся поглядом у нас, а потім вони знову повернулися до розмови зі старим Іваном, щось записуючи. Той, великий, говорив з Іваном румунською, а потім повертався до молодого й казав йому щось незрозумілою мовою. Я наздогнала своїх подруг — не хотіла, щоб молодий незнайомець подумав, ніби мені було цікавіше за всіх.

Наступного ранку по селі пішла чутка, що незнайомці заплатили гроші молодому хлопцю з таверни, аби той показав їм дорогу до зруйнованого замку Поєнарі, що знаходився високо над Арджесом. Вони пішли напередодні ввечері. Я чула, як батько говорив одному зі своїх друзів, що незнайомці шукали замок князя Влада — він згадав, що дурень, схожий на цигана, був тут уже раніше, тоді він шукав те саме. «Дурень ніколи не навчиться», — сердито сказав батько. Раніше я не чула цього імені — князь Влад. Люди в селі зазвичай називали замок Поєнарі або Арефу. Батько сказав, що хлопець, який повів туди незнайомців, збожеволів від невеликої кількості грошей і заприсягся, що ніякі гроші не змусили б його провести ніч у руїнах, повних злих духів. Він сказав, що, можливо, незнайомці шукають скарби, але це було нерозумно, тому що всі скарби князя, що там жив, глибоко закопані й на них лежить прокляття. А якщо хтось знайде їх і зможе зняти прокляття, то йому теж належить частина скарбу. Потім він помітив, що ми з сестрою слухаємо, і різко замовк.

Слова батька нагадали мені про маленьку монетку, яку дала мені бабуся, і я відчула себе винною, адже мала віддати її батькові. Але раптом мені спало на думку віддати монету гарному незнайомцеві, якщо він шукав скарб із замку. Коли випала нагода, я дістала монету зі схованки, зав'язала її у хустку, яку підвісила на фартух.

Незнайомця не було три дні, а потім я побачила, як він сидить за тим самим столом, дуже стомлений, у брудному й порваному одязі. Мої подруги сказали, що циган поїхав, а іноземець залишився сам. Ніхто не знав, чому він вирішив залишитися. Він зняв капелюх із голови, і я побачила його зім’яте світло-каштанове волосся. Кілька чоловіків сиділи й пили поруч. Я не насмілювалася наблизитися й заговорити з ним через тих, інших чоловіків, тому я вирішила поки що поговорити з подругою. Поки ми розмовляли, незнайомець встав і зайшов у таверну.

Я дуже засмутилася й подумала, що мені не пощастить передати йому монетку. Але щастя було на моєму боці того вечора. Саме тоді, коли я йшла з поля, де працювала, поки мої брати й сестри займалися іншими справами, я побачила, як незнайомець іде узліссям. Він прямував стежкою до річки, опустивши голову й закинувши за спину руки. Він був сам, і саме тут, коли можна було наодинці поговорити з ним, я злякалася. Щоб додати собі хоробрості, я схопила вузол, у якому лежала монета, і пішла назустріч йому, а потім зупинилася й стала чекати, поки він підійде ближче.

Мені здавалося, що минуло багато часу, поки я стояла там. Він, мабуть, помітив мене тільки тоді, коли підійшов упритул. Раптом він підвів очі дуже здивований. Він зняв капелюх і відступив убік, пропускаючи мене, але я стояла нерухомо, зібравши всю свою мужність, і привіталася з ним. Він уклонився й посміхнувся, на якусь мить наші очі зустрілися, і ми стояли, не відриваючи погляду одне від одного. Мене ніщо не лякало в ньому, але я ледве не провалилася від зніяковілості.

Поки я не втратила всієї своєї сміливості, я зняла хустку з ременя й дістала монетку. Я мовчки простягнула її йому, він узяв монету з моєї руки, перевернув і уважно оглянув. Раптом його обличчя посвітлішало, і він знову поглянув на мене дуже пильно, ніби хотів побачити, що відбувається в моєму серці. У нього були найяскравіші блакитні очі, які тільки можна собі уявити. Я відчула, як уся тремчу.

— Де унде? — Звідки? — він жестами намагався пояснити мені своє питання. Я була здивована тим, що він знав кілька слів нашою мовою. Він постукав по землі, і я зрозуміла: «Знайшла це в землі?» Я похитала головою. — Де унде?

Я намагалася зобразити йому бабусю, хустку на її голові, як вона спиралася на ціпок, і показала, як вона дає мені монету. Він кивнув і насупився. Він показав стару й показав у бік нашого села; «Відтіля?» Ні, я знову похитала головою й показала вгору за річку і в небо, туди, де, як я уявляла, був замок і село старої жінки. Я показала жестом і зробила кілька кроків у той бік — нагору! Його обличчя знову засяяло, і він стис монетку в руці. Потім віддав її мені, але я відмовилася, показуючи пальцем на нього й відчуваючи, як червонію. Він уперше посміхнувся, уклонився, і мені здалося, ніби небо на мить розкрилося перед моїми очима.

— Мультумеш, — сказав він, — дякую.

Потім я хотіла втекти, поки батько не кинувся мене за вечерею, але незнайомець зупинив мене швидким рухом. Він показав на себе.

— Ма намеш Бартоломео Россі, — сказав він.

Потім повторив і написав на землі біля наших ніг. Мені було смішно, коли я намагалася повторити його слова. Потім він показав на мене.

— Вой? — Як тебе звуть?

Я сказала йому, він повторив моє ім’я й знову посміхнувся.

— Фаміліа? — він ніби добирав слова.

— Моє прізвище — Гетсі, — сказала я йому.

Він здивувався, навіть завмер на місці. Він показав у бік річки, а потім на мене й увесь час говорив щось, вставляючи слово «Дракула», що, як я знала, означає «дракон». Я не могла його зрозуміти. Нарешті, кивнувши головою й зітхнувши, він сказав: