Демонстративно вимкнувши телефон, у якому на той момент вже було увiмкнуто функцiю звукозапису, Стас поклав його на стiл. Шкода, не завадило б.

— Дякую, — промовив Мамчур, збираючись iз думками. — Так от, Станiславе Iвановичу. На даний момент справа складається таким чином. Проти вас, не буду приховувати, немає конкретних i незаперечних доказiв.

— Звiсно, — згодився Стас. — Iнакше ми б говорили в iншому мiсцi i кава була б у кращому випадку ячмiнна.

— Тим не менше, — пропустив заштрик прокурор, — зовсiм уникнути неприємностей i тяганини вам не вдасться. Слiдство працює, а крiм вас i далi немає підозрюваних. Мотив у вас, як не крути, був. Машину у той день бачили на вулицi, де стався злочин. Навiть вiдбитки шин вiдповiдають. На додаток ви знайомi (наскiльки близько — ваша справа) з квартиранткою загиблої, у якої, до речi, як виявилося вже тепер, також був мотив бажати смертi Неонiлi Мурашевич. Тiльки не заперечуйте, не треба. Менi вiдомо про iнший заповiт.

— Звiдки? — проковтнув Стас.

— Професiйнi таємницi. Не важливо. Головне — я правий. I нарештi, темна iсторiя її лiкування. Так, у ваших дiях професiйне розслiдування на обласному рiвнi не знайшло складу злочину, але… Мурашевич потрапила до вас i померла. Це факт. Як не крути, а iсторiя загибелi жiнки мiцно зав'язана навколо вас i вашої подруги. Уявiть, що за даних дуже непевних розкладiв знайдеться свiдок, який бачив, я вже не кажу — момент наїзду вашої машини на покiйну. Просто вашу машину на вулицi у потрiбний час… Уявiть собi, що такий знайдеться! Терези правосуддя одразу переважать в iнший бiк. Ви згiднi?

— Ви вiдверто лякаєте мене?

— Нi, — заперечливо провiв пальцем Мамчур. — Я малюю перспективи. Теоретично. А тепер спробую пояснити, наскiльки вони реальнi. У придбаннi вашого будинку зацiкавленi впливовi люди.

Такi, якi вирiшують усе. Пане Станiславе, ми живемо у паскудному суспiльствi. Для вас, гадаю, це не секрет. У ньому важливi питання не вирiшують закони. Вирiшують люди. Тi, що мають важелi i крутять цими недосконалими законами так як бажають. Проти них ви — нiхто. I я також нiхто. Сьогоднi я прокурор, завтра лайно. Це реалiї. Не живеш за їхніми правилами — тебе розчавлюють i викидають. I кожен крутиться на своєму мiсцi, аби цього не сталося. От i я мушу.

— Тобто отримати цю польську розвалюху геть приперло надто серйозним людям, — хитнув головою Стас.

— Не зовсiм розвалюху, але можна i так сказати, — згодився Мамчур.

— А причина?

— Що вам до причини? — зiтхнув прокурор. — Ви, Станiславе, наскiльки я пам'ятаю, їдучи сюди, переслiдували конкретну мету — отримати надурняк грошi, хоча б мiнiмально можливi. Тепер починаєте вести мову про причини. Зауважу — ще й у такий невдалий для себе момент, коли козирi не у ваших руках. Облиште емоцiї, фантазiї i погляньте на це збоку. I зрозумiйте, що зараз є двi перспективи. Одна: ви негайно отримуєте п'ятдесят п'ять «штук» «зелених», замiсть сорока, на якi розраховував ваш знайомий адвокат, ховаєте їх хоч у кишеню, хоч у банк, i забираєтеся зi спокiйною душею хоч iз вашою коханою дiвчиною, хоч без неї, як бажаєте. Але як в одному так i в другому випадку справа негайно закривається за недоведенiстю, i нi ви, нi вона бiльше не повертаєтеся до неприємного, пов'язаного iз цим трагiчним випадком. Факт отримання вами грошей фiксується нотарiально i, щойно минає рiк, вам залишиться вiддати будинок людинi, вказанiй у документах. Чи не про це ви мрiяли, їдучи до нас уперше?

Стас мовчки сверлив Мамчура очима.

— I друга, — продовжував той. — Ви живете у будинку i вперто бажаєте дiстатися до причини. Вам не дадуть займатися цим спокiйно. Я особисто не дам. Розумiєте? А буде на моєму мiсцi хтось iнший, вiн не дасть. Для нас, на вiдмiну вiд вас, варiантiв не iснує. Справа дiйде до суду так чи iнак. I свiдки потрiбнi знайдуться. I навiть якщо обвинувачення не виграє процесу, це затягнеться ще надовго. Тяганина, i не лише для вас. Олена ваша, нагадаю ще раз, також фiгурує невигiдним боком. Нi для кого не секрет, що на лаву пiдсудних i навiть ще далi сiдають цiлком безневиннi люди. На хрiна воно вам? У вас є хоч якась логiка? Убийте мене, не зрозумiю.

Схоже, прокурор виговорився. Усе виглядало не те слово — логiчно. Розмiрковувати не було над чим. Щоб учинити iнакше, потрiбно не мати здорового глузду. Не мати зовсiм. Просто зараз Стас отримував те, за чим їхав сюди з самого початку, за чим неймовiрно шкодував, сидячи у камерi, i одночасно позбувався усiх неприємностей, витягаючи й Оленку. Фактично, вiн вигравав цю вiйну. Чого iще бажати?!

Напевно, нiчого. Хiба що залишалося невдоволення вiд величезної кiлькостi нерозкритих таємниць, нехай навiть чужих, якi вже починали проступати. Таємниць людини, яку дуже умовно можна назвати родичем i iснуванням якої нiколи не цiкавився. I все? Та нi, не все. Ще враження незавершеностi справи, яка захопила не на жарт. I вiдчуття, що тебе виваляли у лайнi. Причому тепер уже за це не відповість ніхто.

Цiкаво. Нiколи б не подумав, що подiбне вiдчуття здатне з'являтися при отриманнi майже шестидесяти «штук» «зелених». Здавалося б, у такi моменти скажена ейфорiя повинна перекривати геть усе.

Ейфорiя десь вiдпочивала.

— Я мушу подумати, — промовив Стас, вiдсуваючи чашку. — Давайте завтра.

— Одного разу ви вже думали, — похмуро промовив Мамчур. — Одного разу вже казали «завтра». Я повiвся. Ви передумали. Через це я опинився у дурнiй ситуацiї. Бiльше не хочу. Вирiшуйте тут i зараз. Якщо нi, я змушений буду дiяти на власний розсуд. I нашi з вами приємнi стосунки скiнчаться остаточно. Повторюю ще раз: я не налаштований проти вас, але у мене реально немає iншого виходу.

— Ви хочете сказати, що така сума при вас?

Замiсть вiдповiдi Мамчур вiдкрив грубу барсетку i виклав на стiл пачки грошей в упаковках з банкiвськими печатками.

— Рахуйте. Нотарiус унизу. Кликати?

Рука його завмерла над телефоном.

Усе перекрутилося у головi. Що ж таке вiдбувається?! Стас визнавав за собою i прагматизм, i здоровий глузд, i iнстинкт самозбереження, i багато iнших якостей, котрi мали б зараз не те що пiдштовхнути прокурорську руку з трубкою до вуха — прилiпити її туди намертво. Проте було ще щось. Патологiчно нерозумне. Необґрунтоване. Внутрiшнiй голос? Та хай йому грець, якщо вiн настiльки дурний!

— Кликати, — упевнено промовив Стас, мацаючи руками по порожнiх кишенях операцiйної пiжами. — I негайно, поки я не наробив ще якихось дурниць.

Рука з телефоном завбачливо посунула до нього пачку цигарок.

Усе вiдбулося блискавично. Шевчик з'явився одразу. Усе було при ньому. Нотаріальний бланк з видрукуваним заздалегiдь текстом лiг перед Стасом на стiл.

Я, Ковач Станiслав Iванович, отримав вiд…

Рот його роззявився сам собою. Оце повороти! То ось вiн хто, виявляється, ватажок мiсцевої мафiї, котрий заправляє навiть прокурором?! Саме так хотiлося пожартувати, але вiн стримався. Швидше за усе, просто пiдставна особа. Втiм, яке його дiло?

…отримав вiд Берковича Леонiда Семеновича 55 000 (п'ятдесят п'ять тисяч) доларiв США за майбутній продаж йому будинку на вулицi Коновальця, 18, яким володiю згiдно iз заповiтом, i право продажу якого, за цим же заповiтом, набуваю….

Далі стояла дата вступлення Стаса у права власності на будинок. Обличчя пашіло. Стас машинально обтер його, намагаючись усунути все, що заважало зосередитися.

Вiдповiдно до угоди зобов'язуюся цього ж дня звiльнити вказаний будинок, оформивши акт його купiвлi-продажу на користь Берковича Леонiда Семеновича без будь-якої додаткової оплати. У випадку смертi Берковича Леонiда Семеновича до вказаної дати будинок цього ж дня переходить у власнiсть людини, вказаної у його заповiтi.

Он як. Все-таки Беркович. Той, хто вже кiлька мiсяцiв i так «жив» на горищi, намагаючись вигнати законного господаря, той, хто допомагав лiквiдувати Мурашевичку, а убивство повiсити на нього.

— А де ж сам пан Беркович? — не зрозумiв Стас.