Изменить стиль страницы

У бажаннi вчепитися хоч за щось, Стас набрав обох друзiв покiйного Мироненка. У їхнiх сiм'ях нiхто не мав подiбних проблем. Кому iще мiг допомагати дядько Тарас?

Оленка зателефонувала по обiдi. «Обшук» у помешканнi Мурашевички справдi затягся аж занадто, в основному через бiблiотеку. Книжок було багато. Тi, що не помiстились у кiмнатi господинi, стояли на стелажах в Оленчинiй, займаючи цiлу стiну. З ними вона й застрягла: все — означає все.

— Стасику, я папiрець знайшла дивний. — Схвильовано пояснювала вона. — Якiсь незрозумiлi позначки, нiби код. Не знаю, що це могло б означати. На чистому стандартному листку записано.

— I де воно лежало?

— У книжцi сонетiв Iвана Франка мiж сторiнками. Йосипiвна Франка полюбляла. I цю книжку я не так давно у неї бачила.

— Розберемось, не загуби тiльки, — попросив Стас. — Я приїду одразу пiсля роботи.

— Ой, найголовнiше забула, — згадала Оленка. — Там ще й дата стоїть. Знаєш яка?

Вiд цих слiв похололо у грудях i проковтнулося само.

— Не тягни, сонечко, i так усе суцiльна загадка.

— Шосте червня цього року.

— Хмм…

Мироненко помер п'ятого. Сьомого його поховали. Шосте червня стояло посерединi. Шосте — нуль шосте…

У вiддiленнi панував спокiй. Гащак з Нагiрним, як i завiдувачка, працювали. Покрутившись, Стас рiшучою ходою попрямував порожнiми коридорами пiсляобiдньої полiклiнiки до виходу. Листок з «диявольською» датою… Сидiти на роботi й гадати що це таке, було нестерпно. Пiдстрахувавшись Нагiрним, нiчого не сказавши шефинi, Стас завiв машину. Це, можливо, якась фiгня, але… Навiть не привiтавшись по-людськи, Стас хапнув до рук складений удвоє бiлий листок.

На розворотi у першому рядку: «Мир — Рат». У наступному стояла дата, яка так схвилювала обох. А далi…

е4.д5.е4:д5.с3.д5:с3…

I так далi…

Ось який «код» знайшла Оленка.

— Данський гамбiт, — задумливо промовив Стас.

— Що?!

— Данський гамбiт, або як ще називають — скандинавський. Доволi давнiй дебют у шахах. Зараз його практично нiхто вже не грає. Дуже гострий початок iз жертвою двох пiшакiв буквально на перших ходах. За рахунок цього виграється позицiя i бiлi мають кращi шляхи для фiгур. Проте вважається доволi авантюрним. Починаючи так, можна «влетiти» конкретно.

— Нiчого не розумiю… Шахи? Це запис шахової партiї? Ти упевнений? А звiдки ти оце все знаєш?

— Я й сам нiчого не розумiю… — пробурмотiв Стас. — Хто ж це писав…

— Вона й писала, — упевнено промовила Оленка. — Йосипiвна.

— Мурашевичка?! Точно?

— А то я не знаю.

— Ну що ж… — Стасовi довелося тiльки пошкребти голову. — Тодi у нас вiдкриваються доволi цiкавi речi. Навiть неординарнi. Хоча усе тут неординарне вiд самого початку. Судячи з папiрця, який по сутi є протоколом, шостого червня вiдбулася шахова зустрiч мiж Мироненком i Ратушняком. Бачиш — «Мир — Рат». Мироненко починав бiлими i грав данський гамбiт. На сорок восьмому ходi зустрiч закiнчилася перемогою Ратушняка.

Оленка тiльки здивовано клiпала.

— Усе, — пiдвiв риску Стас. — Бiльше з цього папiрчика ми нiчого не витягнемо. А… ну, хiба ще те, що протокол зустрiчi вела твоя Йосипiвна, якщо її рукою написано. Отже, була при цьому.

Вона проковтнула i злякано посунулася до нього.

— Але ж… твiй дядько на той час вже помер!

— Згiдно з довiдкою про смерть, так. А за протоколом шахової зустрiчi — нi.

— Як це нi?!

— Ну… не знаю, — знизав плечима Стас. — Воскрес, щоб дати реванш своєму другу. Чи то ворогу. Чому нi? Диявольський день — шосте нуль шосте.

— Припини, будь ласка, — попросила Оленка, притискаючись до нього сильнiше. — Я не люблю подiбних жартiв. Давай серйозно.

— А якщо серйозно — два основнi варiанти. Перший — мiй дядько ще не був мертвий i довiдку на нього виписали заздалегiдь, знаючи, що це станеться. Шостого червня вiн дiйсно зiграв цю партiю, будучи, зрозумiло, живим. Пiсля неї помер, треба думати з чиєюсь допомогою, i наступного дня його поховали. I другий: дядько Тарас помер, згiдно з довiдкою, а запис цей створений фiктивно з якоюсь метою або ж просто твоя Нiла переплутала дату.

— Вона нiколи й нiчого не плутала, — категорично заявила Оленка. — Я могла плутати, а вона завжди виправляла. Вона мала дуже хорошу пам'ять.

— Гаразд, — згодився Стас. — Тодi навмисно. А тепер будемо думати, який з них бiльш iмовiрний. Невже могло отак… Стоп!

Схопившись несподiвано на ноги, Стас побiг у передпокiй взуватися.

— Куди ти? — Оленка кинулася за ним. — Я з тобою!

«Дев'яносто дев'ята» рулила кривими й вузькими вуличками так завзято, наче Стас дiйсно мiг туди не встигнути. Дерев'янi шахи, знайденi у квартирi Мурашевич, пiдскакували на задньому сидiннi.

— Почекай, — вiдмахнувся вiн на її десяте запитання. — Зараз усе побачиш сама.

Вiдiмкнувши дверi «будинку з привидами», Стас, не роззуваючись, полiз догори i намацав на шафi отой старий шаховий годинник. Обережно зняв його, подивився на циферблати.

У «бiлого» годинника стрiлки стояли на 09–57, у «чорного» заклякли на дванадцятiй i прапорець «упав» донизу.

— Ось, — промовив Стас, обережно ставлячи годинник на стiл. — Оце спецiальний шаховий годинник, за яким вони i грали. Навряд чи пiсля цього ним ще хтось користувався. Вочевидь, пiсля закiнчення партiї мiй дядько поставив його сюди, а Мурашевичка, забираючи усе пiсля його смертi, просто забула зазирнути нагору.

— I що? — не зрозумiла Оленка.

— А ось що. Перед початком партiї годинники виставляються однаково. Судячи з усього, суперники вiдвели собi на обдумування ходiв по три години кожному. Взагалi мiжнародний стандарт — двi години. Бiлими грав Мироненко. Стрiлки його годинника зупинилися без трьох хвилин десята. Отже, дядько Тарас грав швидко i зi своїх трьох годин використав лише одну неповну. А от Ратушняк, який грав чорними i дуже хотiв вiдiгратися, свiй час використав. Коли я уперше побачив цей годинник, стрiлки «чорного» показували за п'ять хвилин дванадцята. Це вже я сам, вiд нiчого робити i аби перевiрити чи годинник працює, натис кнопку. Годинник був заведений, тому стрiлка дiйшла оцих п'ять хвилин до дванадцятої i прапорець «упав». Ще й дзвiнок спрацював, налякавши мене. Тож до чого я веду… — Стас зiбрався з думками. — Уся партiя тривала практично чотири години. За свiдченнями Курилихи, Ратушняк з'явився тут ще зранку, о десятiй. А пiшов пiсля шостої. Чотири години вони грали у шахи. Нехай годину вiн бальзамував. Разом п'ять. Три з половиною години залишалося на те, щоб умертвити Мироненка, покласти до труни i дати тiлу охолонути. Прокурор прибув близько шостої, i на той час Ратушняк вже закiнчував бальзамування. Реально закiнчував. I Мамчур це бачив. Чорти… Невже воно дiйсно усе може так бути? Якщо ж урахувати, що прокуроровi не терпиться отримати будинок, то, ймовiрно, вiн i був замовником. А прийшов перевiрити, чи виконана робота. О, Господи…

Оленка тiльки сидiла й дивилася, як вiн розпачливо хитає головою. А пiдстави для розпачу були неабиякi. Прикрий маразматичний дiдуган, з яким мав честь i задоволення працювати Стас, залишався єдиним живим свiдком, а, можливо, й спiвучасником, якщо взагалi не усього, то чогось важливого, що могло б усунути усi його проблеми. Але Стас не бачив реальних механiзмiв змусити його заговорити.

Тому за кiлька хвилин на цьому ж столi стояла шахiвниця i на нiй вже точилися баталiї, поки Оленка готувала вечерю. Чорнi та бiлi фiгури рухалися по клiтинках у суворiй вiдповiдностi до записiв на паперi. I несамохiть уявлялися двоє людей поважного вiку, застиглих у незрозумiлiй для стороннього суперечцi. Своїй останній суперечці на цьому світі.

Мироненко грав швидко i гостро. Пожертвувавши, як i належить, двох пiшакiв у дебютi, бiлi захопили центр дошки, вивели з тилiв «важку артилерiю» i напирали не на жарт. Так, наче сам шахiст, розумiючи, що грає востаннє у життi, вирiшив влаштувати такий собi прощальний бенефiс майстра.

Ратушняк захищався обережно, довго обмiрковуючи кожний хiд, страхуючись вiд найменшої помилки. Здавалося, i вiн розумiв, що у разi повторної поразки, суперник забере iз собою назавжди можливiсть вiдiгратися. Уявлялося, як цей старий зi щурячими рисами зовнiшностi тремтячими пальцями пересуває фiгури, похитуючи при цьому головою з боку в бiк i боязко зиркаючи на годинник.