Чому вiн угорi? Що має вiнчати цю низку смертельних випадкiв? Хто вiн?

Лише зараз спало на думку, яка маячня крутиться у його свiдомостi. Iдiотизм чистої води. Ще трохи покрутитися в атмосферi цiєї старовинної дiри i можна взагалi з глузду з'їхати. Нiчого дивного, що така дурка лiзе до голови. От тiльки…

Дiйсно, проти цього заперечень не знаходилося. Нехай усiх цих людей-нелюдей на килимi намалювала його хвора уява. Нехай, припустимо. Але ж «намалювалися» вони практично у перший день його перебування тут, коли нi сном нi духом не знав нi про «iндiанця», нi про мужика з одним вусом, нi про призовникiв iз Закарпаття. Про усiх них довелося дiзнатися пiзнiше, коли образи на килимi вже склалися у повнiй вiдповiдностi з реальними людьми та подiями, про якi тодi ще не знав. Як бути з цим?

А наступне вiдкриття примусило його пiдвестися i заходити по кiмнатi у пошуках цигарки. Як же так… Чому тiльки тепер це спало на думку? О, мама-мiя… Бiлий листок заповiту реально став перед очима. У столi лежала ксерокопiя, але не було найменшої потреби дiставати її, адже Стас пам'ятав усе дослiвно.

…не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат…

Той, хто складав цей безпрецедентний у своєму родi документ, дуже хотiв, щоб вiн, Стас, приїхав сюди i прожив рiк у будинку, не дарма сулив за це нi багато нi мало — шiстдесят тисяч «зелених». Бiльше того, вiн забороняв рухати меблi i оновлювати їх, а отже хотiв, щоб приїхавши сюди, новий господар цiлий рiк спав саме на цьому диванi, адже нiчого iншого, придатного для таких потреб, у кiмнатах не було. А якщо врахувати, що поверхня старого дивану була горбатою, виходило, що обов'язковою умовою ставало спання головою в одному напрямку, адже лягати навпаки Стас пробував. Виходило так, що Тарас Андрiйович Мироненко дуже хотiв, щоб пiсля його смертi племiнник протягом року роздивлявся щовечора чудернацькi зображення на старому килимi, вишукуючи дивнi аналогiї. Як не крути, а виходило так. I цiлком можливо, що панi Мурашевич, закликана стежити за цим, знала значення його задуму. Що ж це таке, чого людина може так хотiти пiсля своєї смертi?

Вiдсунувши диван, Стас почав знiмати килим зi стiни. Тепер однаково. Нiкому вже заскочити у незручний момент i дорiкнути змiною iнтер'єру. Килим виглядав таким же ветхим i з другого боку. I марно намагався Стас знайти хоча б якусь лейбочку, якийсь слiд, що вказував би на виробника цього «манускрипта» або рiк виробництва.

Якщо картини, зображенi на килимi, дiйсно вiдповiдали реальним подiям, то колишнiй господар будинку досяг своєї мети. Стас розгадав їх. Але тодi виходило… що вiн знав майбутнє?! I хотiв, щоб його взнав i Стас?! Адже ще не всi зображення розгадано! I якщо це так, тепер потрiбно чимшвидше розгадати отi, що попереду i… Можливо, розрахунок господаря i полягав у тому, що хтось, хто прийде пiсля нього, має це майбутнє змiнити?

Майбутнє… Чи має значення для людини, яким воно буде пiсля її смертi? Особливо, якщо у неї немає дiтей…

ХХV

Чекання затяглося надовго, майже до вечора, i от зрештою бiля ворiт «будинку з привидами» загальмував маленький зелений «Гольф». Машина повнiстю вiдповiдала габаритам власника, який попрямував до дверей з доволi важкою сумкою через плече. Олег все-таки не пiдвiв.

— Ви Стас? — запитав гiсть, скидаючи сумку.

— Так. А ви Вiталiй?

Той лише кивнув головою, простягаючи руку.

— Я сподiваюсь, Олег пояснив вам, що тут немає жодного кримiналу… Просто я потрапив у таку халепу, що потрiбна допомога фахiвця вашого профiлю.

— Ходiть, подивимося, — запропонував той. — Я б хотiв ще сьогоднi повернутися додому.

Вони вилiзли на горище, i Вiктор мовчки став над розкопаною у шлацi ямою, де у роздертому полiетиленi так i стояв апарат, призначений перiодично викликати викид адреналiну у господаря. Закривши щiльно з середини вiконце чорною тканиною, Стас увiмкнув свiтильник, поставивши його просто на пiдлогу. Гiсть мовчки роздивлявся «iграшку», а потiм похитав головою:

— Я так розумiю, вам не дають спати ночами?

— Тепер сплю, вiдколи розкопав це. Вiн «ходить», а я сплю. Навiть стогне, а менi по барабану.

— Хмм… — Вiктор, ставши навколiшки, роздивлявся пристрiй, а потiм спитав: — А ви це не рухали? I не стукали по ньому?

— Нi, все робив надзвичайно обережно.

— Рiч у тiм, що там стоїть детектор зворотнього зв'язку. У вас же є машина?

— Так, я розумiю, — кивнув Стас. — Хтось без дозволу вiдчиняє дверi авто, а мiй пульт у кишенi сигналить.

— Так i є. Якщо порухати усю систему, той, хто цим займається, отримає сигнал, що його викрили.

— А оскiльки вiн не припинив гратися, треба думати, сигнал ще не спрацював, — договорив за нього Стас.

— Ну… Цiлком iмовiрно, вiн ще не здогадався, що його викрили.

— Його б iще зловити, — висловив побажання Стас.

— Спробуємо. — Вiктор сиркнув «блискавкою», витягаючи ноутбук i ще одну сумочку.

Вийнявши з неї ще один прилад, фахiвець, який, цiлком iмовiрно, розслідував крадiжки машин, почав набирати комбiнацiї на клавiатурi. Здавалося, цьому не буде кiнця-краю. Стас пiшов заварити каву. Результат прийшов за двi години. Нагорi «заходило» i «закашляло». Вимкнувши вогонь пiд сковородою, Стас вискочив сходами на горище. Вiктор тримав у руцi звичайний пульт сигналiзацiї, яким тепер мiг самостiйно вмикати i вимикати пристрiй.

— Ну ось, — посмiхнувся вiн. — Роботу зроблено. Зворотнiй зв'язок бiльше не працює. Тепер цю штуку можна навiть витягти — вiн не знатиме. Оцей пульт налаштований на вмикання i вимикання системи. Можливо, це вам згодиться. Причому вiн не знатиме, що ви вмикаєте i вимикаєте її. А ось, — вiн показав звичайну автомобiльну сигналiзацiю, зiбрану у коробцi i пiд'єднану до портативного акумулятора, — дублiкат того, чим вас лякають. Тобто…

Вiн клацнув пультом i кроки перейшлися за їхнiми спинами з кута у кут, а одночасно клацнуло у змонтованiй Вiктором коробцi i з трубки вилiз невеличкий штир.

— Розумiєте?

— Нi, — зiзнався Стас.

— Оця сигналiзацiя, яку я зiбрав, налаштована на ту ж саму комбiнацiю хвиль, як i та, що у вас на даху. Будь-який пульт має вiдповiдний радiус дiї, який можна змiнювати у певних межах. Судячи з того, що цей дiяч орiєнтується на ваше вiконце, коли вмикає «iграшку», вiн має перебувати десь у найближчих будинках, — Вiктор навмання показав рукою. Радiус прийому хвиль оцiєю новою сигналiзацiєю я зменшив до двадцяти метрiв. Ось ваш пульт, який має зворотнiй зв'язок iз вашою новою сигналiзацiєю. Ви ховаєте її в iржавiй банцi з-пiд фарби десь поблизу мiсця, де iмовiрно причаївся цей розумник. А потiм сидите вдома i чекаєте. Якщо «привид» почав «ходити» по горищу, а ваш пульт у кишенi мовчить, отже, ви помилились i треба шукати в iншому мiсцi. Переносите банку на iнше мiсце. Рано чи пiзно ви його вирахуєте. Оце — все, що я можу, — фахiвець розвiв руками.

Тепер жартiвник приречений, а Стаса охопила нетерплячка. Будь-що хотiлося знати, хто це. I вже тодi з'явиться можливiсть дiяти вiдкрито.

Вiктор швидко перекусив, отримав грошi, i Стасу вдалося умовити його зробити ще одну послугу. Звiсно, виконуючи таке бажання, вiн дивився на свого замовника з явною недовiрою i подивом, але, пам'ятаючи Олегове протеже, погодився.

Лiгши на диван у тому положеннi, як завжди спав Стас, Вiктор довго роздивлявся килим i нарештi промовив:

— Я не бачу чогось такого, що могло б викликати, як ви кажете, асоцiацiї. Принаймнi, людських облич, фiгур… нi, не бачу. Звичайнi вiзерунки, як на килимах.

— А оце, — взявши довгу рейку, Стас обвiв «iндiанця», — оце вам нiчого не нагадує?

— Нi, начебто…

— Ну ось, — Стас водив рейкою. — Нiс, волосся чорне, руки маленькi, розкинутi, наче крила у польотi…

— Ну… Це потрiбно мати неабияку фантазiю, уяву! — здивувався Вiктор. — Нi, якщо чесно, менi не нагадує.

— А ось, — Стас опустився нижче. — Дивiться, пес. Оце — вухо, голова, одна лапа, друга… А це обличчя — шапка кошлата, одне око, один вус.