Оленка з'явилася тiльки по першiй. Не було вже нiякого тривожного очiкування, навiть усвiдомлення, що ось вона, жiнка, яка сподобалася, вiдiйшло кудись на заднiй план.

— Я що… спiзнилася? — запитала вона, побачивши його без халата.

— Нi, просто роботи немає, я вже зiбрався йти, чекав тiльки на вас.

Вiн посадив її на тапчан, сiв поруч i, розмотавши руку, взяв у свої. Усе було гаразд.

— Не болiло?

— Ви знаєте, нi. Таке враження, що рука взагалi здорова, тiльки пов'язка заважає.

— Я старався. Перев'язки щодня, — говорив Стас, замотуючи руку. — Буду радий вас бачити. Дзвонiть, попереджайте коли вам зручно, щоб не чекали. Нi, дiйсно радий.

Вона пiшла до дверей, але якось нерiшуче взялася за ручку i обернулася до нього.

— А у вас справдi нiчого не сталося?

— А що, видно?

— Так. Дуже.

— Нiчого такого. Перетреться.

— Я… могла би бути чимось корисною?

— Нi, дякую, — видушив посмiшку Стас. — Хоча, якщо це можливо, випийте зi мною кави. Може це пiднiме мiй моральний дух. Просто так, нi про що не розпитуючи. У мене смачна кава. Ставити?

— Добре, — згодилася вона.

Каву так i пили, майже мовчки. Олена сидiла на стiльчику, боком до нього, доволi незручно для того, щоб зустрiчатися поглядом. Зате Стас мав нагоду розглядати її. Дивився на неї, а думки поринали у власнi важкi проблеми.

Зараз, удень, коли навколо снували люди, а навпроти сидiла чарiвна жiнка, Стас особливо розумiв, що важкiсть цих проблем аж нiяк не пов'язана з iснуванням нечистi або якогось прокляття, прив'язаного до старого будинку. Усе значно банальнiше. Було б надто просто, якщо б майже шiстдесят «кускiв» отак взяли й впали з неба, як здавалося зразу. Схоже, хтось проти. Але куди ж вiн зумiв заховатися? Та й методи у нього чи у них доволi екзотичнi. Чого чекають — щоб вiн вiдмовився вiд спадку, повiривши у чортiвню? Хоча, навiщо ж вiдмовлятись? Он, прокурор уже дає грошi. I нехай потiм собi ловить барабашку на даху. Це йому ближче за фахом. Хоча щось пiдказувало — i Мамчур, i багато iнших готовi вiдiрвати будинок з руками, навiть знаючи про «нечисть».

Голова була така порожня, здавалося, що думати нiчим.

— Дякую за каву, — промовила Олена, ставлячи чашку.

— Це я вам дякую.

— Легше стало? — її брова знову поповзла догори.

— Чесно — не дуже, — вiдповiв Стас. — Але я сподiвався. А менi можна вам телефонувати?

— Дзвонiть, — лише тепер вона уперше за весь час глянула на нього.

— А якщо просто так, не лише для того, щоб запитати про здоров'я?

— Гаразд. Але спочатку добре подумайте, чи вам це потрiбно. Сподiваюсь, я вас не образила.

ХIII

Будинок зустрiв напруженим мовчанням. Увiйшовши, Стас швидко обiйшов кiмнати, спустився до пiдвалу, потiм пiднявся на горище — пусто i тихо. Вiн стояв посерединi, марно намагаючись збагнути, де мiг ховатися непроханий нiчний гiсть. Виходило — нiде. Довелося перемацати навiть усю бляху. Покрiвля лежала надiйно зчеплена, жоден лист не пiднiмався, не було шпарини, крiзь яку можна залiзти ззовнi. Та й менти були правi — бляха при найменшому дотику видавала такий звук, що почуєш одразу. Вiкно також вiдпадало — нiяк не влiзти, хiба поставити довжелезну драбину. Але ж замки зачиненi зсередини! Залишався широкий димохiд, та й вiн мав засувку!

Голова йшла обертом, а руки-ноги ставали слабкими. Цей недосип вiдчувався зовсiм iнакше, анiж пiсля нічного чергування у лiкарнi. Воно й зрозумiло. Стас зачинив дверi до кiмнати, пiдставивши лом. При найменшому русi дверей вiн упаде на пiдлогу. Пiстолет знову опинився пiд подушкою, телефон — поруч на стiльчику. Очi заплющилися миттєво.

Вiн прокинувся вiд руху на горищi. У кiмнатi стояла темрява, отже — ще не ранок. Звуки долинали зверху, крiзь стелю. Щось грюкнуло i покотилося по бетонi в напрямку сусiдньої кiмнати, i одразу туди ж потупали ноги. Стас миттєво скочив з лiжка i взувся. Штани i так були на ньому, адже будинок перебував у «станi облоги». Кроки перейшлися назад, очевидно, вiн пiдняв те, що покотилося i повернувся. Серце гупало на повну.

Обережно пересмикнувши затвор, Стас узяв прихилений до дверей ломик i тихо вийшов у коридор. Клацнувши вимикачем, ввiмкнув свiтло на горищi. Перехрестившись у думках, Стас вiдiмкнув колодку i вiдчинив дверi. Нагорi грюкнуло. Ну… Ходи сюди!

Нiхто не поспiшав спускатися. I вiн з криком кинувся нагору, готовий побачити там що завгодно. Побачене вражало: на горищi нiкого не було. Стас обiйшов димохiд — єдине мiсце, за яким можна сховатися. Пiзно. Вiкно, як завжди зачинене зсередини. Дверцята димоходу також. Довелося посмикати i те i те.

Вiн що — невидимка?

Думка про це змусила обернутися миттєво. За спиною нiкого не було. Чорти б забрали… Тавтологiя як на диво до мiсця. I раптом очi знайшли на пiдлозi рiч, вигляд якої викликав здригання. Що це? Серед непотрiбного хламу, розставленого по кутках, ближче до стiни валявся порожнiй i вочевидь непридатний для використання газовий балон. А чи не стояв вiн минулого разу бiля протилежної стiни? Схопивши червоний гладкий цилiндр, Стас вiднiс його туди, прихилив до стiни, а потiм «допомiг» упасти. Пiдлога на горищi, безперечно мала нахил, але не настiльки, щоб балон мiг котитися сам. I вiн знову «допомiг» ногою. Тепер уже балон покотився у напрямку кута. Звук, з яким це вiдбулося, буквально рiзонув по нервах.

Витягши з iншого кута поламаний стiл без нiжок, Стас примостив його бiля стiни, притяг балон i влаштував його на верху щойно створеної гiрки, а щоб той не покотився сам, пiдставив пiд його круглий червоний бiк зiжмаканий шмат паперу. Потiм чиркнув запальничкою i збiг донизу, затамувавши подих у своїй кiмнатi. Зараз згорить папiр. Ну… Грюкнуло i покотилося точнiсiнько як пiвгодини тому.

Вiн люто затоптував у шлак догоряючi клаптi i розумiв одне — хтось якимось чином буває нагорi. Або є постiйно, просто ховається. Куди?

Згадка прийшла раптово. Минулого разу, коли ходiння по стелi скiнчилися, почувся якийсь грюк. I зараз, щойно ввiмкнув свiтло на горищi, а руки вiдчиняли колодку дверей, грюкнуло знову, точнiсiнько так само, як тодi. Господи, вiн таки є! Є якась генiальна схованка, куди нiчний гiсть встигає втекти. I цей звук виникає тодi, як вона зачиняється.

Де? Руки та очi панiчно обмацували усе пiдряд, усвiдомлюючи марнiсть зусиль. Наступнi пiвтори години минули у бiганинi сходами то догори, то донизу iз метром у руцi. Мiряючи площину кiмнат, товщину стiн i перестiнкiв, вiн шукав потаємне примiщення. Усе спiвпадало ледь не до сантиметра. Потаємної кiмнати, у якiй мiг би хтось ховатися, у будинку бути не могло.

Унизу на нього чекала нова безсонна нiч — друга поспiль. Щастя, що вдалося перекемарити кiлька годин перед цим. Зачинивши горище, Стас варив каву. Другий недопалок лiг у попiльничку, розчавлений, як його душевний стан.

IVX

Отець Назарiй у сiрому смугастому пiджаку аж нiяк не нагадував священика. Це одразу кинулося в очi пiд час його учорашнього вiзиту до лiкарнi. Ще менше вiн скидався на ченця, а саме ним i був за свiдченням Свiтлани — старшої, яка i склала отцевi протеже. Говорив цей чоловiк швидко, так само швидко думав, а у мовi не проскакувало нiчого такого, що вказувало б на приналежнiсть до церкви. Бiльше того, Стас мiг закластися, що бачив «вогник» в очах отця Назарiя, коли мiцна статура Свiтлани зникала у дверях оглядової.

Звiсно, «скрипляче» колiно учора було лише приводом для знайомства.

— Ну, от i я, — промовив отець, переступаючи порiг. — Раз уже запросили.

— Кава, чай… — запропонував Стас. — Не знаю, що у тутешнiх краях священики п'ють.

— I каву, i чай, i усе, що мiцнiше, — посмiхнувся чернець. — А якщо кажуть, що не п'ють, то ви не вiрте.

— Отже, брешуть, — уточнив Стас. — А як же…

— Усi ми люди… — дипломатично промовив той. — А усi люди грiшнi. Безгрiшних не буває.

— Значиться, коньяк, — розвiв руками Стас.