Автобус проїхав повз горілчаний магазин, і Джон побачив, що троє дівчат, які там працювали, сховалися від дощу під маркізою. Там була й криклива стара повія, яку відлупцював був Рей-Рей. Робін серед них не було.
Джон відкинувся на спинку сидіння й дивився, як повз вікно пропливають дорогі ресторани. Автобус зупинився на розі, де був кінотеатр, і Джон встав, щоб випустити стареньку чорну жінку. Прочитав вивіски, але жодної знайомої назви фільму не побачив. Отримавши першу платню, він пішов у кіно і відчув шок, коли підійшов до каси й побачив ціни. Десять баксів! Йому не вірилося, що квиток у кіно міг коштувати так багато. Навіть денні сеанси й ті були дорогі.
Автобус повернув праворуч на перехресті, й ландшафт змінився — з’явилися житлові будинки. Джон невідривно дивився у вікно, бо будинки ставали дедалі більшими, а газони перед ними — гарнішими й більш доглянутими. Морнінґсайд, Вірджинія-Хайленд, Понсі-Хайленд. Через Літл-Файв-Пойнтс[16] повз нові крамниці «Барнс-енд-ноубл», «Тарґет», «Бест-бай»[17]. Пейзаж за вікном погіршився, коли автобус проїхав більшу частину Морленд-авеню. Вздовж брудної вулиці стояли горілчані крамниці, бакалія на розі й магазини автозапчастин. Вивіски обіцяли дешеве переведення чеків у готівку, недороге страхування, а одна навіть гордо проголошувала — «Єдиний магазин у місті, де одяг продається на вагу».
На автобусній зупинці стояли чоловіки у брудних футболках, накинутих на голі плечі. Лише останньої хвилини перед тим, як сідати в автобус, вони натягли їх на себе. Помалу автобус наповнювався будівельниками, і в салоні стало інакше пахнути. Мексиканці, азіати, чорношкірі. Досить швидко Джон лишився єдиним білим на весь автобус.
Зійшов він, коли вулиця стала майже гарною. Цю частину Морленд обрамляли парки Браунвуд і Ґрент. Люди переїжджали сюди цілими родинами й відроджували цю частину міста, допасовуючи її до своїх потреб. Вони турбувалися про свої будинки, підстригали газони й вимагали кращого ставлення, кращих ресторанів, безпеки на вулицях, ніж попередні мешканці. Джон уже давно засвоїв, що середньому класу так добре жилося через те, що ці люди очікували кращого життя. Вони не задовольнялися меншим, ніж те, чого вони були варті. Вони просто сідали у свої блискучі машини та їхали туди, де їх цінували. А бідняки звикли сприймати те, що їм дають, і бути вдячними за це.
Дощ ненадовго вщух, і з-за темних хмар прозирнуло сонце. Джон не хотів іти вздовж Морленд, тому зійшов з автобуса і заглибився у парк Браунвуд, ідучи навпростець через ліс. Він вивчив цей район у атласі вулиць, який знайшов у бібліотеці, й зрадів, що дороги були практично такі самі, якими він їх запам’ятав. Довкруги велося нове будівництво, над ранчо 1950-х років нависали триповерхові особняки. Скільки ж міг коштувати такий будинок? Джон і гадки не мав. Яку роботу треба мати, щоб купити власний будинок, виховувати дітей, може, їздити на гарній неновій машині? Він навіть уявити не міг ту суму грошей, яка для цього знадобилася б.
Він пішов по Таубліб-стрит до Іст-Атланта-Вілідж, з подивом відзначаючи, що на тому місці, де він сподівався побачити лише покинуті будівлі й автомайстерні, виросло кілька гарних ресторанів і кафе. Ще там було кілька бутиків, булочна і зоомагазин. Джон роздивився вітрину, на якій жирний помаранчевий кіт грівся на сонечку, лежачи на пачці собачого корму. Гарно було б завести собі кота чи якусь іншу тваринку, щоб не так самотньо жилося (таргана, якого знайшла міс Лем, можна до уваги не брати). Але з цією розкішшю доводилося трохи почекати. Джон і себе ледве міг прогодувати.
На Метрополітан-авеню він повернув праворуч, пройшов кілька кварталів і опинився перед поштовим відділенням Східної Атланти. Перед Джоном була приземиста широка будівля казенного вигляду. На табличці стояв той самий індекс, що й на кредитному звіті: 30316.
Біля пошти було повно машин, передній і бічний паркувальні майданчики заповнені вщерть і навіть на проїжджій частині стояли авто, хоча проти цього остерігали знаки. Під’їзд до блакитного будинку у вікторіанському стилі, що стояв біля пошти, заблокувала велика вантажівка.
Знову пішов дощ — легенька мжичка затьмарила небо. Джон пройшов по Метрополітан п’ятдесят футів в один бік, потім розвернувся і покрокував назад. Він дивився, як люди виходять з пошти й заходять усередину, розмірковуючи, якого дідька він взагалі сюди припхався.
Через півгодини міряння кроками тротуару Джон усвідомив, що йому ніщо не заважає зайти всередину. У найближчому до його помешкання поштовому відділенні панував напівморок і чомусь смерділо старим салом. Він замовляв там грошові перекази для сплати за оренду житла і державного штрафу, бо туди було близько йти — якісь десять хвилин від дому. У тому районі мешкало чимало іммігрантів, і часом люди приносили на пошту курей та інших маленьких тварин, щоб переслати їх бозна-куди. Досить-таки часто, стоячи в черзі, Джон чув, як співає півень.
Східне відділення було чисте, добре освітлене, тут панував затишок. Навпроти вхідних дверей видніли ряди абонентських скриньок, маленькі були вгорі, великі — внизу. Ліворуч від нього стояла контора, де двоє жінок швиденько обслуговували клієнтів. Черга з вестибюля тяглася до автомата продажу марок біля вхідних дверей. Джон витяг із задньої кишені штанів чистий конверт і став у чергу, намагаючись поводитися невимушено. Дюйм за дюймом черга просувалася, і він не озирався на абонентські скриньки, аж поки не наблизився до скляних дверей, що вели в контору.
Вісімсот п’ятдесята скринька була в першому ряду на рівні очей. На сусідній з нею скриньці була якась оранжева наліпка, надто вицвіла, щоб прочитати слова.
— Гарного дня, — побажала працівниця за конторкою клієнтці, коли та виходила й ковзнула повз Джона.
Він швидко відступив, щоб не застувати жінці дороги, й промимрив «Перепрошую», а з волосся йому капала дощова вода. Коли він підвів погляд, то побачив, що до абонентських скриньок хтось іде.
Джон затамував дух і стиснув у руці конверт. Худа темношкіра жінка, що говорила по телефону, вставила ключ у дверцята скриньки вісімсот п’ятдесят. Вона сміялася в трубку й нешанобливо відгукувалася про когось із членів своєї сім’ї, та раптом рвучко висмикнула ключа й сказала: «Чорт, подруго, я не в ту скриньку ключа вставила».
Притримуючи телефон плечем й не припиняючи розмови, вона вставила ключ у замок скриньки під вісімсот п’ятдесятою.
— Сер? — звернулася до Джона жінка, яка стояла за ним.
Черга посунулася вперед, а він так і лишився стояти на місці. Він усміхнувся, сказав: «Перепрошую, гаманець забув», — і вийшов із черги.
Яке безглузде марнування часу. Не міг же він цілий день стерегти ту скриньку, та й шанси, що той, хто назвався Джоновим іменем, з’явиться на пошті саме тоді, коли там буде Джон, мізерно малі. З більшою ймовірністю він міг виграти в лотерею.
Він штовхнув вхідні двері, надворі викинув порожній конверт у смітник. Небо знову насупилося й пролилося холодною зливою. Джон зіщулився. Сто доларів. Тепла зимова куртка коштувала щонайменше сто доларів. Де йому взяти таку купу грошей? Скільки часу треба заощаджувати, щоб купити цю гадську куртку?
Згорблений, він стояв на автобусній зупинці, проклинаючи себе й дощ. Треба шукати нову роботу. Постійну, таку, щоб була в приміщенні й не залежала від погоди. Таке місце, де не звернуть уваги на судимість і на те, що за версією держави ти людина, яку треба пристрелити, як скаженого пса, щоб захистити світ від того зла, яке в тобі сидить.
Роботу Джон міг собі обирати лише з небезпечних. Половина хлопців у тюрмі опинилися там тому, що грабонули нічний магазин чи сімейне кафе. Ті, кому винесли смертельний вирок, починали з пограбування найближчого «Квікі Марту», а закінчили тим, що прострелили голову якомусь низькооплачуваному робітникові за шістдесят баксів у касовому апараті. Перш ніж міс Лем влаштувала його в «Горилу», Джон майже дійшов у своєму відчаї до того, щоб спробувати варіант із нічним магазином. Але тепер він розумів, що взимку не зможе працювати на автомийці. Йому потрібно якось роздобути гроші, і то швидко.