— Я й запитую. Просто хтось… — Він нерішуче замовк.

Чи не вплутує він Джойс у цю справу? Чи не буде в неї через це неприємностей? Він законів не знав. Чорт, ще минулого тижня він навіть не знав, що існує така річ, як кредитний рейтинг.

А ще він не знав, прослуховує міс Лем телефон чи ні.

— Я питаю, бо це в тюрмі хлопці задумували таку схему провернути, — нарешті сказав він.

— Господи. — Вона знову перейшла на шепіт. — Краще не вплутуйся в це.

— Ні. Я тримаюся подалі від неприємностей.

— Так буде краще, Джоне. Бо не зогледишся, як тебе знову кинуть у тюрму.

— Ти говориш, як тато.

— Це ти так запитуєш, як у нього справи?

Джон упіймав себе на тому, що тамує дух.

— Ні.

— Добре, бо він не хотів, щоб я тобі щось розказувала.

— Я знаю.

— Господи, Джоне. — Вона знову зітхнула.

Ця розмова її сердила. Навіщо він їй подзвонив? Навіщо потурбував із цим?

Джон відчув, що на очі навертаються сльози, й затиснув пальцями кутики очей, пробуючи їх зупинити. Він згадав, як у дитинстві вона гралася з ним, одягала Річардів одяг, вдавала з себе його маму. Вони влаштовували чаювання і пекли кекси в її маленькій, схожій на іграшкову пічці.

— Пам’ятаєш той випадок, коли ми розплавили мамин подарунок? — спитав Джон. Йому було шість, Джойс — дев’ять. Вони відкладали кишенькові гроші й купили мамі на день народження браслет. Джойс запропонувала запекти його в тістечку, щоб зробити їй сюрприз — вона вичитала про таке в якійсь книжці. Вони не подумали, що браслет був біжутерією, і коли поклали тістечко з ним у маленьку пічку та ввімкнули стоватну лампочку, щоб запекти, браслет розплавився. Повалив такий дим, що ввімкнулася пожежна сигналізація. — Пам’ятаєш? — знову спитав Джон.

Джойс шморгнула носом, але не відповіла.

— Як ти взагалі?

Він хотів знати, як вона живе. Чи зустрічається з кимсь? Вона ще не була заміжня, але в такої красивої й розумної дівчини, як вона, мусив бути хтось, хто хотів би про неї піклуватися.

— Застудилася, — сказала вона.

— Відчувається.

— Все, бувай.

У телефоні тихо клацнуло — вона повісила слухавку.

У наступні три дні розгулялася негода. Хмари то проливалися дощем, то розступалися, і тоді прозирало сонце. На час злив Джон залишився без роботи. Зрідка він навіть шкодував, що так по-дурному викинув п’ятдесят доларів на хвойду. А часом інший жаль його брав — що не мав ще п’ятдесяти для неї. Про що б він спитав її цього разу? Може, про те, як воно — бути закоханим? Як воно, обіймати когось, хто теж хоче тебе обняти? Йому хотілося поговорити з нею ще раз. Він хотів знати, як їй жилося.

Та, на жаль, не міг собі цього дозволити.

Зростаючи в батьківському домі, Джон не переймався питаннями типу: як їжа з’являється на столі, а одяг — на його тілі. Про все дбали батьки. Ліжко завжди було застелене чистою білизною, унітаз магічним чином залишався до блиску чистим, а в холодильнику, коли він його відчиняв, лежала його улюблена їжа. Навіть у в’язниці його всім забезпечували. Існував суворий розпорядок і чіткі правила, але якщо ти виконував усі приписи, тобі не треба ні про що турбуватися.

За вдалий місяць на автомийці Джон міг заробити близько тисячі доларів чистими. Чотириста п’ятдесят доларів з’їдала оренда за кімнатку десять на десять футів, де кишіло тарганами. Звісно, то було занадто, але його більше ніхто не хотів брати, тож хазяїн вважав, що має право. Винаймати квартиру обійшлося б дешевше, але Джон не міг собі дозволити чималий завдаток, не кажучи вже про плати за підключення й авансові платежі, яких вимагали комунальники. Ціни на транспортні послуги компанії «МАРТА» теж кусалися. Місто пропонувало місячний проїзний квиток, який давав право їздити на автобусі й метро необмежену кількість разів, але це коштувало приблизно п’ятдесят два долари на місяць. Іноді Джон не міг викласти таку суму наперед і зрештою витрачав долар сімдесят п’ять у один кінець, щоб дістатися до роботи.

На їжу, яка здебільшого складалася з сухих сніданків, бананів і сендвічів з арахісовим маслом, а зрідка — якихось фруктів, ішло близько ста двадцяти доларів на місяць. Джон мусив купувати молоко в маленьких коробках і випивати його одразу, харчі їсти лише ті, що довго не псуються. Холодильник у кімнаті годився хіба що для того, щоб відлякувати тарганів. Джон не міг щодня купувати пакет льоду, особливо влітку, коли спека перетворювала його на воду ще в автобусі дорогою додому.

За привілей умовно-дострокового звільнення він платив державі двісті тридцять доларів щомісяця. Зґвалтування і вбивство коштували недешево, а якби він хоч раз не заплатив, то одразу загримів би назад у в’язницю. Його перший щомісячний грошовий переказ був на користь держави.

Відтак щотижня йому лишалося близько сімдесяти п’яти доларів на речі першої необхідності. Це за умови, що тиждень був хороший, бо бували такі тижні, коли він мав на руках і менше. Джон примушував себе заощаджувати, іноді економив на їжі, через що ввечері знесилений падав без ніг у ліжко. Якось у відчаї він зайшов у один з пунктів видавання кредитів, що їх у бідних районах міста були мільйони, але 480 відсотків за тижневу позику його злякали. Та навіть якби він і наважився отримати позику, потрібно було мати чековий рахунок, тоді гроші переказали б безпосередньо у твій банк. Але жоден банк у світі не відкрив би Джонові Шеллі чековий рахунок.

Страхування здоров’я було чимось із області фантастики. Джон жив під постійним страхом захворіти.

Після того невдалого дзвінка сестрі Джон вийшов під дощ. Він розганяв ногами калюжі й шкодував, що не може дати такого самого копняка собі за те, що подзвонив Джойс. Їй і без нього проблем вистачало. Та насправді він просто хотів з нею поговорити, дізнатись, як їй ведеться. Джон дзвонив їй раз на місяць, не більше, і вона завжди була так само рада його чути, як і того ранку.

Перед ним зі скреготом загальмував автобус «МАРТА», і Джон, перш ніж сісти, подивився на номер. Цей місяць був вдалим, тож він провів перед пристроєм зчитування своїм проїзним і кивнув водієві.

— Щось зимно, — відзначив водій.

— І не кажіть, — погодився Джон, тішачись із цієї простої балачки, поки його не накрило усвідомлення того, що він муситиме купити собі зимову куртку. Господи, а скільки ж вона коштує?

Водій рушив з місця, автобус смикнувся, і Джон узявся за спинку сидіння, щоб не впасти, поки йшов проходом. В автобусі було повно людей, і він знайшов собі місце біля старої темношкірої жінки, яка читала розгорнену на колінах Біблію. Попри негоду, вона була у великих сонцезахисних окулярах. Коли він сів, жінка не підвела погляду, та він знав, що вона вивчає його бічним зором.

Гроші можна було здобути шахрайством. Завжди існувала якась схема, якась лазівка. У тюрмі було повно чоловіків, які вважали себе винахідниками ідеальних схем збагачення. Джон знав, що дехто з працівників «Горили» крав із машин чеки й обмінював їх на гроші. Найкраще для цього придавалися великі супермаркети. Усе, що було потрібно, — знайти той самий товар, найменування якого надруковано на чеку, потім вручити його дівчині за столом повернення й отримати гроші. Легкі гроші, казали вони всі. Рей-Рей повторював це двічі.

На станції Ліндберґ він пересів на інший автобус, дорогою проминувши зачинену автомийку. Здогадуючись, що, найпевніше, ця поїздка виявиться даремною, він обрав довгий маршрут через Чешир-Бридж-роуд, бо той проходив повз горілчаний магазин, біля якого він зустрів Робін. Увесь той тиждень він думав про неї, гадав, що вона поробляє.

Чомусь він не міг уявити для неї іншого життя, крім того, реального, яке віддзеркалювало його власне. Можливо, вона була трохи розбещена, як Джойс, таткова доця. Йому цікаво було, який він — її молодший брат, друг Стюї, той, що з нею цілувався. Який він був із себе? Чи дзвонила вона йому в ті дні, коли їй було особливо паскудно? Чи сердився він на неї так само, як Джойс на Джона за ті дзвінки? Джон не міг уявити, як воно — мати сестру-проститутку. Чорт, та він убив би кожного чоловіка, який наважився на неї глянути.