Обернувшись, вони побачили Віту, що сиділа за кухонним столом і не зводила з них погляду. Було видно, що вона плакала. Потім підвелася, втерла сльози й ударила кулаком по столу.

— Де ви були? — спитала вона, і хоч їй і відлягло від серця, та її очі палали гнівом. — Як ви могли додуматися піти надвір у таку негоду, не сказавши й слова? Я ще ніколи в житті не була так налякана!

Вона схопила Фабіана за барки й труснула. Потім пригорнула до своїх грудей.

— Ти ж змок до рубця, — шепнула вона крізь сльози й сміх. — А звідки це в тебе на лобі ґуля? Таж ви промокли наскрізь, геть усі! Ану роздягайтеся!

Вона допомогла їм познімати плащі й чоботи, пішла взяти рушники й сказати дорослим, що діти вернулися.

Раптом у кухню навалило повно люду. Всі кинулись їх сварити, обіймати й розпитувати. Фабіан і його друзі розповідали й водночас закутувалися в рушники. Віта роздивлялась на Фабіановому лобі ґулю, а він тим часом розповідав, звідки вона в нього взялася.

Франс, м’ясник Бук і пекар снували між кухнею та вітальнею, підкладали в грубу дрова й готували їсти.

Коли всі пообідали, Франс сказав:

— Тепер, мабуть, пора все пояснити докладно. — Він кашлянув і глянув на Фабіана. — Так от, Фабіане, нам, дорослим, відомо, що сталося після зібрання в молитовному домі, але далі ми заплуталися. Що, власне, ви робили позавчора? І де тинялися сьогодні? І якщо є ще щось, що нам годилося б знати, то я можу побіцяти вам за розповідь винагороду.

Фабіан зашарівся, не підводячись зі свого місця й міркуючи над тим, як усе пояснити і не вплутати Фелікса. Він глянув на своїх друзів, а тоді зиркнув на бурґомістра Креспа, щоб побачити, як той реагує. На його подив, Кресп, здавалося, так само, як і всі, зацікавлено чекав розповіді. Хлопець вирішив говорити якомога коротше.

— Учора нас звільнили від уроків, і ми пішли на Вовчий Замок, хоч, власне, й без дозволу. Нам кортіло подивитися руїни й краєвид. Коли ми стояли на горі, то помітили, що в передмісті щось відбувається. Ми спустилися вниз і трохи постежили. Решту ви знаєте. — Помовчавши хвильку, він повів далі: — А сьогодні ми «позичили» в Креспа ключі й пробралися в його будинок, щоб побачити, чи можна там щось знайти.

Кресп здригнувся й примружив очі.

— Нечуване нахабство… — почав він. — Які злодюги! Та ще й зломщики!

Пастор підняв руку.

— Та ну, Креспе, годі, — сказав він. — Спершу послухаємо Фабіанову розповідь.

Кресп замовк, але насупився і щось забурмотів собі під ніс.

Розповівши про відчинені двері й суцільний безлад у будинку писаря, Фабіан урешті-решт засунув руку за пазуху й вийняв ізвідти провощений пакет.

Тепер Креспові очі полізли рогом.

— Ми знайшли це під дошкою в підлозі, — сказав Фабіан. — Але ми його не роздивились, бо хтось розбив черепицею у вітальні Креспа шибку й намагався влізти всередину.

Потім він розповів про втечу завулками зі стічними канавами, дітей, що були вбрані в дощовики, та бійку з Турдом.

Пастор схопив провощений пакет і обережно вийняв із нього звиток пергаменту. Він розгорнув його, поклав на стіл і розправив. Пастор якусь хвилю-другу вивчав пожовклий аркуш. Потім кивнув головою.

— Це дерево роду, — сказав він. — Воно починається з лицаря Вовка і жінки на ім’я Віта, продовжується Ульфом Берґгаммером, сином Вовка, і закінчується двоюрідними братом і сестрою — Ульфом Ульфсенном та Вітою Берґгаммер, донькою Ульфа, 1636 року, коли Берґгаммери зникли з міста.

Потім він звів очі вгору і вп’явся ними у Віту, що зблідла, мов смерть.

— Ти щось іще про це знаєш? — спитав він.

На подив присутніх Віта кивнула головою.

— Я теж маю родове дерево, — стиха відповіла вона, обернувшись до Креспа. — Я добре тебе розумію, — мовила вона. — Дуже важко бути єдиним спадкоємцем знатного роду. Повір мені, я знаю, що кажу.

Віта підійшла до буфета, відкрила його й вийняла звідти красиву дерев’яну скриньку. Фабіан її упізнав, бо вона завжди там стояла.

— Це все, що лишилося мені від моїх батьків, яких я ніколи не знала, — почала вона. — Я виросла в домі бездітного дядька. Після його смерти я ретельно все це роздивилася, але нічого не зрозуміла. Потім я вийшла заміж, народила дитину й зажила щасливим життям, — вона лагідно всміхнулась Франсові й Фабіану. — Я не відчувала великої потреби в тому, щоб більше дізнатися про своє походження. Одначе, коли ми з Франсом одружувались, то я не знала, що повернулася до міста своїх предків. — Вона трохи помовчала, не зводячи з Креспа очей. — Я і є остання з Берґгаммерів, кого ти не міг знайти.

На обличчі Креспа з’явився переляк.

— Віта, дочка Ульфа, була моя прамати, тож дерево мого роду починається з неї, — завершила Віта свою розповідь.

— Виходить, у нашому місті й досі живуть нащадки лицаря Вовка, — шпарко сказав пастор. — Я знав, що повинна була знайтися така лінія роду ще тоді, як прочитав першу хроніку, де розпочиналася розповідь про знаменитого Мартіна Берґгаммера. Там було написано, що після смерти Вовка він одружився з якоюсь Вітою і визнав її та Вовкове дитя за своє.

— Я не знала, що то сягає в таку давнину, — сказала Віта. — Але, може, щось пояснить ось це.

Вона відкрила скриньку, вийняла з неї крихітну шкіряну торбинку й щось витрусила з неї на долоню.

Фабіанові забило дух. У простягненій материній долоні сяяв прекрасний золотий перстень із вигравіюваними одна на одній літерами В і В!

— Він упродовж років передавався у Вітиній родині від покоління до покоління, — сказала Віта. — Всі, хто мав ім’я Віта, отримували цей перстень на хрестини.

Кресп одвів погляд від персня до дерева роду.

— Напевно, це його шукав у мене вдома Фенвік, — сказав він. — А я гадки не мав, що в мене є дерево роду. Як воно там опинилося?

— Мабуть, ми цього ніколи не дізнаємося, — відповів пастор. — Головне те, що воно знайшлося.

Кресп стукнув кулаком по столу.

— Але чому ти ніколи не казала, з якого ти роду? — спитав він Віту.

— Я тільки тепер дізналася про свою причетність до лицаря Вовка, — спокійно відповіла Віта. — А оскільки я росла сиротою, мені здавалося неможливим зізнатися в своїй приналежності до роду знаменитих Берґгаммерів. Та й що б це змінило? Родини однак уже не було. Коли ми з Франсом одружилися, я попросила його нічого нікому не розповідати.

Франс підняв руку.

— Мені хотілося б знати одну річ — що все-таки цей Фенвік винюхує в наших краях? — він обернувся до Креспа. — Ви можете нам відповісти, бурґомістре?

Кресп немовби занепокоївся, зняв окуляри й потер очі.

— Я думаю, він щось шукає в храмі, — відповів він. — Щось таке, що дасть йому владу й багатство.

— Якщо це правда, — сказав Франс, — то треба щось робити з нащадками рицаря Вовка та родини Берґгаммерів. Їх двоє — моя дружина й син. — Він глянув на Фабіана, тоді на Віту. — Ми повинні їх захистити.

Фабіан відчув на собі погляди друзів і зніяковіло втупився в підлогу. Він і словом не прохопився їм про зустріч із лицарем Вовком на горі й про перстень, який йому дістався. Може, вони йому й повірили б, але Фабіан радше волів би тримати це в таємниці.

Важко було навіть сказати, чи багато чого їм би самим хотілося розповісти з того, що вони знали. Правда була настільки неймовірна й так не вкладалася у світ дорослих, що її, можливо, ніхто б і не сприйняв. І що станеться, якщо вони не знайдуть угоди з ангелами до дня літнього сонцевороту і Вовчі Гори опиняться без опіки? Невже Оксамитовий Лицар прагнув так само, як і Фенріс, володіти містом?

Франс нервово заметався сюди-туди по вітальні.

— Мене непокоять ці постаті в плащах, про які ви розповідаєте, — сказав він. — Що вони все-таки роблять надворі в негоду? Викрадають усіх, хто зважується вийти на вулицю?

— А мене непокоїть іще одна річ, — мовила Віта. — Зараз у нашій хаті, як ніколи, дуже багато людей. Їжі не вистачить надовго, а якщо буря й далі не вщухне, нам треба буде більше стеаринових свічок. Завтра доведеться когось відрядити по запаси — чи негода, чи погода.