Поліцейський, немовби почувши пароль, вийняв із течки купу паперів і поклав її на стіл.

— Це контракти, підписані за день, — переможно сказав він. — Їх тут понад п’ятдесят.

Оксамитовий Лицар вишкірився. Він спокійнісінько всівся на канапу, відкинувся на її спинку і поклав ногу на ногу — Фабіан уже бачив, як він робив це раніше. Потім Оксамитовий Лицар уп’явся очима в Райна.

— Ти такий показний хлопчина, — улесливо сказав він. — Тобі треба умовити свого батька пристати на нашу пропозицію. Нам потрібні такі дужаки, як ти. З тебе може вийти прекрасний воротар, подумай про це!

— Ні, дякую! — рішуче відказав Райн.

Оксамитовий Лицар подався вперед, збираючись переконувати хлопця далі, але раптом осівся й прикипів очима до свого чобота. Він помітив, що там бракувало шпори. Він почервонів як рак і, здавалося, насторожився усім своїм єством. Потім, сидячи на канапі, випростався й роззирнувся по кімнаті.

Фабіан, що стояв неподалік, неспокійно затупав на місці й відчув, як щось кольнуло йому в стегно.

— Йой! — мимоволі скрикнув він.

Його вколола шпора, що лежала в кишені.

Оксамитовий Лицар обернувся до нього.

— Що з тобою, хлопче? — з підозрою спитав він.

— Я… просто розтягнув м’яз, — відповів Фабіан.

Він відчув, що шпора закрутилась-завертілась у кишені, мов жива. Може, вона хотіла повернутися до свого господаря? Невже те, що він її підібрав, вважається крадіжкою? Врешті-решт шпора вколола Фабіана так, що він відійшов до вікна. Тоді вона втихомирилась. Темні окуляри Оксамитового Лицаря весь час стежили за ним.

В одному кутку кімнати майже непомітно стояв пастор Лінд, — здавалось, він не мав бажання брати участи в тому, що відбувалося. Зиркнувши в бік Фабіана, пастор зустрівся з ним поглядом і поволі кивнув головою. Фабіан не зрозумів чому, але поволі кивнув йому у відповідь.

Аж тут узяв слово Франс:

— Мабуть, я можу сказати від імени всього нашого товариства в цій кімнаті: ніхто з нас не пустить своїх дітей із вами. Забирайте свої контракти й вимітайтеся геть!

Він посунув контракти до поліцейського, і той швиденько сховав їх у течку.

— Ви ще пошкодуєте, — засичав він.

Якось так сичав і Кресп, коли втрачав над собою контроль. Фабіан і його товариші переглянулись. Що ставалося з людьми, прихильними до Оксамитового Лицаря? У кожнім разі Маґель і Таґ зробилися зовсім не такі, як були. Фабер просто перетворився на свою звичайнісіньку тінь — він стояв позад усіх, опустивши руки.

Оксамитовий Лицар ляснув долонями по колінах і підвівся.

— Ну, тоді нам більш нічого тут робити, — сказав він. — Що посіяли, те й пожнете!

Він уже був рушив до дверей, та раптом обернувся.

— Таґе, Маґелю, — мовив він. — Забирайте Креспа й ходімо!

Лікар і поліцейський підійшли до крісла й заходилися підіймати й ставити Креспа на ноги. Бурґомістр перелякався до смерти й гаряче запротестував.

— Я не хочу! — закричав він. — Мені й тут добре. До того ж мені боляче йти. Облиште мене!

— Тобі треба обстежити ногу, — сказав лікар, а тоді й він засичав. — Щоб переконатися, чи вона не посиніла. Якщо ти підеш із нами, то з нею все буде гаразд.

Тепер усі побачили, що Кресп просто нетямився від жаху. Він відчайдушно пручався.

— Облиште його й забирайтеся геть! — владно мовив Франс.

— Тобі теж не зайве було б піти з нами, Франсе Рінґере, — сказав Маґель. — Тоді я оглянув би твою руку.

— Красненько дякую, — відповів Франс. — Я сподіваюсь, що вона й так заживе. Дайте Креспові спокій і гетьте звідси!

Обидва прислужники Оксамитового Лицаря навіть бровою не повели, а, вчепившися в Креспа, й далі тягли його до дверей. Бурґомістр ревів, як бугай.

— Не дайте їм мене забрати, — пхинькав він. — Я цього не переживу. Допоможіть мені, будь ласка!

— Ну, ну, Креспе, — утішав його лікар Маґель. — Опануй собою! Ти був так довго на дощі, що в тебе почався невеличкий жар. Та все буде гаразд. Зараз ми відведемо тебе додому.

І вони разом із поліцейським знов схопили Креспа попідруч і розвернулися в бік дверей. Одначе не ступили й кроку. Зненацька їхні очі вцілили в самісіньке пузо м’ясника Бука, який заступив собою весь прохід у дверях. М’ясник стояв, схрестивши на грудях дебелі руки, і його обличчя пашіло люттю.

— Відпустіть його! — загримів він. — Інакше будете мати справу зі мною!

Лікар і поліцейський так розгубилися, що на мить відпустили Креспа. Фабіан, Понтус і Райн скористалися нагодою, щоб кинутися вперед і провести тремтячого бурґомістра до канапи. Там вони поставали перед ним, як охоронці, а Роза тим часом допомогала йому випростати пошкоджену ногу.

Оксамитовий Лицар вийняв із рота сигару.

— Ось що я тобі скажу. Напевно, Креспе, тепер ти здобув собі друзів! — він мало не випльовував слова. — І хто б міг таке подумати? Але я ще не переможений. Я прийду по тебе, коли ти найменше мене чекатимеш!

У останніх його словах не було вже й сліду від повільного глухого тону, і Фабіан із жахом упізнав крижаний голос Асмодеуса з підвалу бурґомістрового маєтку. Але ж тут немає Фелікса, який би його присадив.

Де був Фелікс? Фабіан не міг цього питати, аби не виказати себе. Фелікс просив його про одне — щоб ангел темряви ніколи не довідався, що хлопець усе про них знає. Потім він пригадав, як Фелікс поквитався з Асмодеусом. Очевидно, найкраще було виставляти ангела темряви на посміх, оскільки йому не вистачало почуття гумору, — він навіть не сподівався наступу таким способом.

Фабіан розглянувся по кімнаті: може, тут є щось замашне, чим можна було б його вдарити? Трохи оддалік позаду Асмодеуса він побачив цинкове відро, — воно вже майже до половини було наповнене водою. От якби Асмодеус зараз трішки позадкував, то…

Узявши лікаря й поліцейського за плащі, м’ясник стояв із ними так, ніби тримав у руках дві ганчір’яні ляльки, що гойдалися. Чорні дощовики задерлися вгору й висвітили перед усіма чорні футбольні черевики та гольфи. Не було жодного сумніву, що з них зробили «футболістів».

Маґель і Таґ не наважувались пручатися. А переляканий і нещасний Фабер із ніг до голови загорнувся в свого дощовика. Раптом Асмодеус знов обернувся в Оксамитового Лицаря, встромив сигару в кутик рота й поблажливо вишкірився.

— Гаразд, — сказав він. — Мабуть, нам пора йти. Тут усі благородні, порядні, великодушні й приязні. Боже ти мій Господи! — він зневажливо фиркнув. — Одначе все це даремно, бо за мною багато чого стоїть. — Він відступив крок назад.

«І не лише те, що ти кажеш, — подумав Фабіан. — Ще тільки крок, ану ж, ану…»

Франс розлючено показав на двері.

— Геть із мого дому! — крикнув він. — І ніколи не потикайте сюди носа!

— Он ви яке цабе, — зневажливо хмикнув Оксамитовий Лицар. — Ми ще побачимося, пане Рінґере, будьте певні!

Він задерикувато підняв підборіддя, круто крутнувся на підборах і… вступив прямісінько в цинкове відро — аж розсипалися бризки.

Фабіан і його друзі засміялися. Тепер із відром на нозі Оксамитовий Лицар був не такий страшний, як досі. Він спробував вийняти ногу, але срібна шпора, що застрягла у відрі, не давала того зробити. Люто махнувши туди-сюди ногою, він розхлюпав воду.

Діти від реготу побралися за животи, а дорослі ледве стримувалися. Навіть Кресп мимоволі всміхнувся, хоч лежав на канапі, і його трусила лихоманка.

Віта підійшла до Оксамитового Лицаря й спробувала зняти відро, але в неї нічого не вийшло.

— Ось вам і дісталися на ногу пута, — веселенько мовила вона. — Тож залиште їх собі. А зараз я мушу показати вам на двері.

Вона подала знак м’ясникові, і той поволік лікаря та поліцейського до виходу й випхнув їх на сходи. Фабер увесь зіщулився, наче боявся, що м’ясник Бук його битиме, і шмигнув слідом. Спершу вони всі троє постояли, погойдуючись на страшенному вітрі, а тоді майже побігли сходами вниз, і їх, як великі чорні крижини, понесло бруківкою. Віта відчинила двері перед Оксамитовим Лицарем і показала йому на вихід.