— Тут був Фенвік, — пошепки мовив Фабіан. — Я чую це по запаху.

— Як ти гадаєш, що він шукав? — спитала Роза, теж пошепки.

— Гадки не маю, — відповів Фабіан. — І швидше за все він нічого не знайшов. Але це, певно, означає, що нам тут є що шукати. Нумо обстежувати підлогу й стіни!

Він став навколішки й заходився лазити по кімнаті, ретельно стукаючи по дошках підлоги. На одній із них звук змінився.

— Тут щось є, — сказав він. — Подайте мені щось підважити дошку!

Райн знайшов за кухонними дверима металевий ломик, куди його відкинули попередні «гості». І тоді Фабіан узявся підважувати дошку. Виявилось, що під нею була заглибина.

Усі троє впали навколішки, аби побачити, що ж там є. У заглибині лежав вузенький пакет із провощеної тканини. Фабіан витягнув пакет і побачив, що він був твердий і потрісканий од давности. Хлопець обережно розв’язав мотузочку, відкрив пакет і вийняв із нього звиток пергаменту, такий-такісінький, як йому дав Фелікс.

І тут вони здригнулись, бо до них долинув якийсь різкий звук і деренчання шибок на вікнах. То на купу потовченого скла, що лежало під вікном, звалився великий шмат черепиці, — й раптом здалося, що буря перебралась до кімнати.

Понтус ступив два кроки до вікна й виглянув надвір, та вмент відскочив і схвильовано зашепотів:

— На сходах стоїть якийсь тип у плащі. Мабуть, вони нас вистежили.

Тієї ж миті у вхідні двері затарабанили, і жодне з дітей не виявило бажання спитати, хто там. Фабіан швиденько запхнув звиток пергаменту в провощений пакет і сховав його на грудях.

— Негайно вшиваємось, — сказав він. — Треба йти додому.

Райн міцніше стиснув у руці ломик.

— Нехай тільки зачеплять нас! — приглушено сказав він. — Ходімо.

Вони пробігли через кухню і поквапилися вниз до чорного ходу. В двері весь час тарабанили. Фабіан помаленьку відчинив двері чорного ходу й визирнув у завулок. Там, здавалось, було порожньо, й він кивнув друзям головою.

— Тримаймось купи, хай там що! — сказав він, схопив Розу за руку й вискочив з будинку.

За ним вийшов Понтус, а тоді й Райн, звісно, з ломиком. Вони побрели вздовж стічної канави, вода в якій взялася бульками.

Аж тут у самому кінці завулка випірнула якась темна постать у плащі. Хтось, певно, передбачив, що вони могли вийти надвір чорним ходом. Постать щось крикнула й кинулась до них. Діти різко зупинилися, розвернулись і щодуху помчали в протилежному напрямку. «Ану стійте!» — репетувало їм услід. І коли вони вже майже добігали до другого краю завулка, небо розітнула масивна зигзагоподібна блискавка. Сліпуче світло зненацька освітило навіть постать, що заступала їм дорогу. Грім, який прокотився слідом за блискавкою, був такий жахливий, що в них мало не полопались барабанні перетинки. Фабіан кинувся в найближчий завулок зі стічними канавами, тягнучи за собою друзів, і вони помчали так, як ніколи досі не мчали, хоч вода діставала їм до щиколоток. Райн, якому знов довелося бігти боком, накульгував, не відстаючи від Понтуса. Черепиця й вазони з квітами сипалися довкола них градом і розбивались на бруківці, але — диво дивне! — дорогою їм так ніхто й не стрівся. Вони бігли й бігли, а дощ безжально шмагав їх по обличчю й проникав у всі шпарини плащів.

Раптом Фабіан зупинився. У завулках зі стічними канавами було важко знати достеменно, в якій частині міста людина перебуває. Зараз їм треба було впевнитися, чи туди вони простують.

Він обережно роззирнувся навсібіч і здригнувся. Ген удалині біля двох будинків він помітив ще одну постать у плащі. І це в завулках зі стічними канавами! То не міг бути ніхто з дорослих. Але яка дитина, крім них самих, могла наважитися попхатися в таку негоду вузькими завулками? Фабіан обернувся до друзів і приклав палець до губів. Тоді подав Райнові знак відійти назад і шмигнути в прохід, з якого вони щойно вийшли. Постававши там, вони притиснулися спинами до стіни, і серце в кожного з них мало не вистрибувало з грудей.

Фабіан знов роззирнувся. Він побачив дві менші постаті, вбрані в плащі, що, вийшовши з двох завулків, зустрілися на перехресті. Здавалось, незнайомці про щось радилися. І як тільки один із них тицьнув у їхній бік, Фабіан одразу ж сховався. Тоді обернувся до Рози, яка стояла зовсім поруч, і зашепотів:

— Пройди два завулки назад, двічі поверни праворуч, і чекай мене там.

Роза вмент зрозуміла, що він задумав, і потягнула за собою Райна, який мимохіть пихтів, і далі боком заходячи в лабіринт стічних канав.

Фабіан лишився стояти й чекав. Крізь дощ, який шмагав у лице, і вітер, що збивав із ніг, йому чулося чиєсь слабке брьохання. Хтось мокрий як хлющ брів стічними канавами, хтось такий, що не вмів рухатися безшумно — так, як робили це інші загадкові переслідувачі. Фабіанове серце втекло в п’яти, але він твердо вирішив з’ясувати, хто то був. Аж ось брьохання стихло.

І тут шпарину, що вела до проходу, де принишк Фабіан, затулила чиясь темна постать. Хтозна хто то був, але він стояв незрушно, як стовп. Пильно придивляючись до нього крізь дощ, Фабіан силкувався його впізнати, але вода застилала очі й мовби засліплювала їх. Він тернув рукою обличчя й хоробро ступив крок уперед.

Аж тут небо розітнула біла блискавка, і завулок залило сліпучим світлом. Це тривало всього якусь мить, але вистачило для того, щоб Фабіан помітив, хто перед ним. То був Турд, він стояв мов скеля у вузькій шпарині й заступав йому дорогу. Турд, який був вищий за решту хлопців, але настільки худий, що й досі міг просуватися лабіринтом стічних канав.

Одначе з Турдовими очима діялось щось дивне. В миттєвому спалаху блискавки Фабіан помітив на них якусь сіру плівку, що надавала йому нетутешнього й небезпечного вигляду. Здавалось, ніби з тих очей зникло все людське.

Турд теж помітив Фабіана й голосно засичав. Тоді сягнистим кроком ступив углиб проходу й простягнув руку, щоб схопити Фабіана. Той відсахнувся, і Турд, посковзнувшись на слизькій стічній канавці, зарив носом у стіну будинку. Потім Фабіан круто розвернувся й кинувся брести далі. Йому треба було спекатися Турда й знайти друзів. Він сподівався, що вони були в безпеці.

Він відчував Турдове сичання просто на своїй потилиці, а тоді хтось схопив його за каптур і потягнув назад. Турдові руки здавили йому шию, як лещата. Тепер він опинився у великій небезпеці й відбивався, як міг, попри те, що не звик битися. Турд притиснув його до стіни, і йому стало важко дихати. У відчаї Фабіан уперся ногами в стіну з другого боку, відкинув назад голову і з усієї сили вгатив лобом Турда по голові. Сичання переросло в сухий невиразний рев, і руки, що його душили, розімкнулися. Фабіан скористався тією нагодою і хвицнув нападника ногою так, що той навзнак упав у стічну канаву з бульками.

Фабіан не чекав, що буде з Турдом далі. Він прожогом знов кинувся в лабіринт стічних канав і пробіг ще два завулки. Сподівався, що пробіг. Тоді двічі завернув праворуч, де й розраховував знайти своїх друзів.

Вони стояли в умовленому місці — мокрі й закоцюблі від холоду. Фабіан без жодних пояснень кивнув їм головою. І вони гуртом подались далі завулками зі стічними канавами, аж поки дістались до Фабіанового завулка. Там вони попритулялись близесенько до стіни, а Фабіан тим часом обережно розглянувся туди й сюди з-за рогу. Здавалось, шлях був вільний.

Але тільки вони збирались виходити, як побачили ще двох загадкових переслідувачів. Ті відступили трішки назад, напевно, щоб діти не відразу їх помітили. Фабіан обернувся до друзів.

— Обійдемо завулок, — на мигах показав він.

Друзі кивнули головами. Вони взяли трохи в обхід, вийшли з лабіринту стічних канав і шмигнули у вузький, помощений бруківкою завулок позад будинку. А тоді пустились бігти до чорного ходу. Раптом Роза скрикнула.

— Вони сунуть із обох боків завулка! — закричала вона. — Біжімо!

Вони помчали до чорного ходу, а дві безликі загадкові постаті весь час наступали їм на п’яти. Фабіан підскочив до дверей, коли одна з них була всього за кілька метрів від нього. Хлопець смикнув двері й увалився в хату, потягнувши за собою решту. Всі попадали одне на одного на кухонну підлогу, і Райн причинив двері ногою. Потім, рачкуючи, підвівся, замкнув їх на засув і зіперся об них спиною. Діти сподівались, що ті, хто стояв надворі, почнуть гупати, але нічого такого не сталося.