І тоді нарешті змогла заснути.

Анна проспала, приготувати домашні завдання вже не встигала й дуже спізнювалася до стоматолога, навіть поснідати не мала часу. Зате в поспіху забула про свій страх перед зубним лікарем.

Вона мала лишень одну дірку в зубі, хоч і не почистила зуби звечора. Лише одну. Увесь час, доки лікар дзижчав бормашиною, Анна думала про Йорґена, про поцілунок у садку Еллен, про лист, який лежав наготові в шкільному ранці. І не помічала болю.

У школі Анна не заходила до класу, бо ось-ось мав пролунати дзвоник на перерву. Вона пошукала на вішаку Йорґенову куртку, щоб покласти йому до кишені листа, але куртки не було. Надворі так потепліло, що ніхто не вдягнув курток. Що ж, покладе потім цидулку в Розбійницькому саду, як просив Йорґен у своєму листі. Анна сиділа на подвір’ї, величезному, пустельному шкільному подвір’ї.

Вона привіталася з подвір’ям, згадавши, як учора лежала тут долілиць на східцях і читала любовного листа. То було так давно. Лише навесні можна лежати животом на сходах чи сидіти в шкільному дворі, не боячись ні холоду, ні мокрості.

Приємно побути на самоті, доки ще не висипали надвір школярі. Можна подумати. Анна думала про Йорґена. Ось скоро він вийде зі шкільного будинку в своєму білому плетеному светрі. Може, підморгне їй. Бо ж вони закохані…

Нарешті задзвонив дзвоник. Анна чула, як школа нараз заклекотіла, ожила, сповнилася гармидером, з усіх виходів з вересками, гуками та сміхом висипали юрбою школярі. Подвір’я умить заповнилося, годі було когось розгледіти.

Раптом вона почула знайоме бряжчання ключів: дзень-дзень. Йорґен! Але того дня він мав на собі не білий, а зелений светр. Чого б це…

Побачивши Анну, Йорґен не підморгнув, а відвернувся, побіг на інший край подвір’я і зник їй з очей. У шлунку прикро засмоктало. Навіть у стоматолога не було такого відчуття, хоч і мало б бути.

Підійшла Беата, якась дивна на вигляд — сумна.

— Що трапилося? — запитала Анна.

— Погані справи, — сказала Беата. — Рип-рип!

— Погані?

— Жахливі справи! Я аж мало не плакала…

— Та кажи вже!

— Та… та…

— Ейнар не захотів бути твоїм хлопцем?

Анна згадала, як Беата вчора гладила її по голові після бійки. Вона захищала її, сказала, що п’ятеро проти одного — це нечесно.

Вона погладила рудоволосу голівку Беати.

— Бідолашна…

— Це ти бідолашна!

— Я?

— Так!

— Та що таке?

Анну немов морозом обсипало від страху перед невідомою загрозою, великою загрозою. Щось з Йорґеном, жодного сумніву. Він навіть не глянув на неї і светр інакший одягнув, не білий, а зелений.

— Я розповіла Ейнарові про фальшивий любовний лист, — зізналася Беата. — Бо ж ми закохані! А він розказав Кнутові, щоб потішити його, що тепер Кнут може стати хлопцем Еллен. А Кнут переповів Еллен, аби вона знала, що Йорґен кохає не її, а тебе. А Еллен все розказала Йорґенові…

— Йорґенові?!

— І тепер він тебе більше не кохає…

Анна стерпла. Крижаний холод розлився жилами аж до кінчиків ніг, до пучок пальців, пронизав кожну волосинку. Вона ніби заледеніла зсередини. Її замлоїло, у роті все ще відчувався присмак свіжої пломби. Анна була ледь жива…

— Вона сказала про це Йорґенові?

— Так.

— І він більше мене не кохає?

— Ні… Він так сказав. Якщо так, то ні…

Анни на уроках ніби й не було. Вона принишкло сиділа за партою. Усі перерви вони удвох із Беатою просиджували на сходах. Йорґен жодного разу не глянув у її бік, мовчки проходив повз неї. Він грав у лови, стояв із хлопцями під велосипедною коморою чи біля смітників поряд з Еллен, Еллен із довгими світло-жовтими стрічками в «кінському хвості». А коли дзвоник кликав на урок, і Йорґен опинявся поблизу, він просто не звертав на неї уваги, ніби ніколи й не знав. Він дуже розгнівався за фальшивого листа, за те, що Анна написала його нібито від Йорґенового імені, хоча насправді такого не було.

— Тепер він захоче подружитися з Еллен? — запитувала Анна Беату.

— Ні. Він нікому не хоче бути коханим… Якщо так склалося…

— Я мушу йому все пояснити, — сказала Анна. — Ми повинні розповісти, навіщо так вчинили. Може, він зрозуміє і більше не гніватиметься? Він же писав, що кохає мене! А давня любов ніколи не іржавіє…

Того дня Анні знову довелося залишитись після уроків у школі. Учителька виявила, що вона не виконала домашнього завдання і дуже розлютилася.

— Я вже казала, я вже не раз казала тобі, Анно Люнде! — дорікала вчителька. — Я не розумію, у чому річ! Ти ж маєш таких добрих батьків, милих сестричок і чемного брата, таких щирих друзів, а сама… Нема тобі прощення, Анно!

Анна вибухнула плачем, несподівано — у-у-у-у! — аж все тіло здригалося. Вона навіть не намагалася стримати ридання, це було понад її сили. У-у-у! — рвався з горла плач. Анна впала на парту, парта миттю змокріла, сльози навіть скрапували на підлогу. Вона не могла сидіти в класі, їй хотілося втекти зі школи, втекти від учительки, хотілося посидіти під дубом і виплакатися на самоті.

— Анночко, — голос учительки пом’якшав. — Щось сталося? Щось таке, про що я не знаю?

— У-у-у-у!

— Гаразд, іди додому! Але пам’ятай мої слова…

Анна вискочила з класу, перебігла подвір’ям до дашка велосипедної комори. Зняла замок зі свого велосипеда й хутко поїхала геть. Сльози й далі котилися з очей, мокре личко мерзло на вітрі. За сльозами вона ледь бачила дорогу.

Вона була люта на Еллен, страшенно, жахливо, чорно люта. Це вона всім розпатякала, це вона все зруйнувала!

Анна під’їхала до дуба, сіла під деревом, щоб поплакати, але плакати раптом перехотілося. Вона вийняла з ранця таємний щоденник і видряпалася на свою улюблену гілляку. Там її ніхто не побачить, зате вона могла бачити все навколо. У полі зору нікого не було. Дітлахи сиділи вдома й наминали канапки з полуничним варенням. Анна розгорнула щоденник і перечитала свій план дій на першій сторінці. Невиконаними залишалися два пункти:

4. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

5. З’ясувати, що означає ім’я Павлова.

Час виконати задумане. Обтяти «хвоста»! Негайно! Треба тільки зайти додому за ножицями.

Удома Анна поцікавилася у мами:

— Мамо, що таке Павлова?

— Канапки з варенням не хочеш?

— Ні, я не голодна. То що таке Павлова?

— Треба питати: «Хто така Павлова», — сказала мама. — Одна жінка. Балерина. Вона померла.

— Балерина?

— Так… Вона танцювала в балеті «Умираючий лебідь». Надзвичайна танцівниця…

— «Умираючий лебідь»?

— Так.

— А ще?

— Що ще, Анно?

— Ще розкажи про Павлову!

— Вона була… вона було неймовірно талановита, не така, як усі. Коли танцювала, глядачі плакали. Але звідки така цікавість до Павлової? Я більше нічого про неї не знаю. Хочеш довідатися більше, подивись в енциклопедії!

В енциклопедії було написано таке: «…зачаровувала своїм особистим, магічним сяйвом… втілення у танці… „Умираючий лебідь“… Привертала увагу до свого мистецтва…» Анна не все розуміла, але дещо таки збагнула. Мама Йорґена, як і вона, мріяла стати балериною і танцювати «Умираючого лебедя» так, щоб усі плакали.

Може, саме тому вони з Йорґеном однаково думали…

Потім Анна пошукала статтю про Гельґу-Розбійницю. Але про таку постать в енциклопедії нічого не згадувалося. Під рубрикою «Гельґа» теж нічого не знайшла, бо не знала її прізвища. Може, запитати маму, може, мама щось розкаже, якщо обережно її випитати?

— Ма-ам!

— Що?

Ні Анна, ні Уле ніколи нічого не розповідали мамі про Розбійницький сад, про свої розвідини в покинутому будинку, про те, як їм там ввижалися і наганяли страху примари. Не кажучи вже про зізнання татові чи вчительці… Ті просто висміяли б їх і заборонили туди ходити. Ніхто не розпитував своїх батьків про Розбійницький сад, окрім Кнута. Кнут наважувався випитувати лише свою бабусю.