— Але навіщо ти винесла її з хати, скажи на милість? — запитала мама.

— Бо… — хлипала Еллен. — Бо… хлип-хлип-хлип…

— Ми не грали в пляшечку, — почав було виправдовуватися Даґ.

— Гм, — хмикнула мама, обвела дітей поглядом, поправила рукою зачіску. — Гадаю, вам уже час додому. Усім! Попрощайся з гостями, Еллен, і негайно повертайся до хати!

З тими словами мама Еллен зайшла до будинку.

Дітвора принишкло дивилася їй услід.

Стемніло, настала ніч — час додому…

Хлопці змерзли, бо ж приїхали в самих лише шортах-бермудах. Дівчатка, хоч і в колготах, теж мерзли. У Анни — колготи подерті, коліно розбите до крові. Таки час додому…

Анна взяла торбинку й рушила до воріт. За нею — решта. Повідмикали велосипеди, вивели по черзі на дорогу. Еллен замкнула за гостями ворота й помахала рукою:

— Бувайте! Дякую за товариство!

Кнут нараз зупинився, глянув на Еллен.

— Можна тебе поцілувати? Лише один-єдиний раз?

Усі глянули на Еллен. Вона стояла у воротях, погойдуючи туди й сюди ногою.

— Ні!

— Це тому, що тато мене постриг?

— Ні, не тому. Просто я вже отримала любовного листа від іншого.

Еллен пильно глянула на Йорґена й довго не зводила з нього погляду. А тоді обернулася і почимчикувала стежкою до будинку. Цок-цак, цокали рожеві черевички, розвівався поділ рожевої сукенки, гойдався у такт ході «кінський хвіст», перев’язаний кокардою.

— Бувай! Бувай! — долинуло їй навздогін від воріт.

Усі роз’їхалися. Туне поїхала першою — нікому не було з нею по дорозі. Решта подалися гуртом. Колеса хлопчачих роверів лопотіли картонними закрилками.

— Та-ак, — озвався Даґ. — Ото вже вечірка…

— Еге ж, — підтримали решта.

На перехресті друзі спинилися. Додому не хотілося, кортіло ще побалакати. Однак всі мовчали, бо не знали, що казати.

— Мені час додому, — мовила Беата. — Мені не дозволяють залишатися надворі після вечірки.

— Мені теж уже час, — сказав Ейнар. — Можна тебе провести?

— Можна, мабуть…

І вони покотилися униз вулицею. Ейнар — до червоного будинку, Беата — до жовтого. Обидва будинки стояли поряд, обгороджені червоним і жовтим парканом.

Даґ з Кнутом зачекали, доки Беата й Ейнар зникли за порогом. Хоч їм теж було в той бік. Хлопчики розуміли, що закоханим хочеться побути удвох.

— Це правда, що вони хлопець і дівчина?

— Так, — відповіла Анна. — Вони обмінюються любовними листами.

— І багато таких закоханих?

— Трохи є, — озвався Йорґен, і всі глянули на нього. — Ми…

Він мав, очевидно, на увазі Анну, бо інших дівчат серед гурту не було. Анна зашарілася. Вона уникала дивитися на Даґа й Кнута, не зводила погляду з дірки на колготах й закривавленого коліна.

Він відверто зізнався, що вони хлопець і дівчина, Анна і Йорґен.

— Але ж ти писав любовного листа до Еллен, — здивувався Кнут.

— Ні, — заперечив Йорґен.

— Еллен таке сказала. Казала, що отримала від тебе листа…

— Тоді вона бреше! Просто бреше…

Анна мовчала. Вона ж бо знала, як усе було насправді. Фальшивий любовний лист. Ніхто не сміє про це довідатися. Ніхто, ніхто! А надто Йорґен! Бо тоді біди не минути…

— Це треба з’ясувати, — сказав Кнут і так зиркнув на Анну, що вона аж стерпла. — Якщо це неправда, тоді я зможу написати їй зізнання у коханні.

— Тільки я тепер залишуся без пари, — зітхнув Даґ. — Тільки я…

— Можеш взяти Туне, — запропонував Кнут.

— Треба подумати…

Настав час розходитися, бо тато Кнута вже вийшов на веранду.

Кнут увійшов до білого будинку, а Даґ — до блакитного. Вони залишилися самі на перехресті. Лише Анна та Йорґен. Закохана пара.

— Їм хочеться мати дівчину, а кого саме — байдуже, — озвався Йорґен.

— Еге ж, — відповіла Анна.

Вона теж про це думала. А ще вона думала: якщо не Йорґен, то ніхто. Бо кохала його.

— Провести тебе до Розбійницького саду? — запропонувала Анна.

— Як хочеш…

І вони поїхали. Анна Люнде — попереду, Йорґен Рюґе — за нею. Подзенькували ключі Йорґена — дзень-дзень, гупала до колеса Аннина торбинка — гуп-гуп… Лопотіли закрилки на колесах Йорґенового велосипеда.

Біля воріт Розбійницького саду вони злізли з роверів, Анна поклала торбинку на багажник.

— Провести тебе додому?

— Як хочеш…

Вони проминули ворота, рушили вгору стежкою. Анна — попереду, Йорґен — за нею. У великому саду було сутінно й холодно.

— То правду кажуть про Гельґу-Розбійницю? Ніби вона блукає тут примарою? — запитав Йорґен.

— Гадаю, правду.

— Звідки знаєш?

Анна не знала, звідки.

— Просто всі так кажуть.

Вони простували вглиб саду, поміж високими деревами, геть від освітленого будинку.

— А якщо це неправда? Якщо балачки про того вбивцю-Розбійника вигадки? — допитувався Йорґен.

Від тих слів обоє нараз зупинилися, пригнулися й крадькома роззирнулися на всі боки. Далі пішли вже поряд, аж опинилися біля велетенського каменя поміж трьох височенних дерев.

— Посидимо трішки? — прошепотів Йорґен.

— Посидимо… — тихенько погодилася Анна, бо коли навколо темрява, ліпше розмовляти пошепки.

Вони вмостилися на холодному валуні. Було вже пізно, доводилося добряче мружитися, щоб бачити одне одного. Але додому не хотілося — вони були самі в Розбійницькому саду, Йорґен і Анна, лише удвох, сиділи тісненько на каменюці.

У кронах дерев шелестів вітер, похрускували кущі, шурхотіла трава. Пахло інакше, ніж удень. І світ навколо бачився інакшим, грізнішим. Здавалося, ніби повсюди хтось ховається і, зачаївшись по темних закутках саду, підглядає за ними й прислухається до їхньої розмови — ось зараз, цієї миті!

— Уле бачив убивцю…

— Цить! — шепнув Йорґен і різко обернувся.

— Що там? — похолола Анна.

— Щось почулося…

— Що? — Анна роззиралася на всі боки, вглядалася у темряву. — Що почулося?

— Мені здалося, ніби тут хтось є.

— Справді?

Обоє принишкли. Прислухалися. А чулося хіба шарудіння гілля, листочків та вітру. Анна чула, як гупає її серце.

— Знаєш, — прошепотів Йорґен, — я не вірю, що Гельґу-Розбійницю вбив однорукий бандит. Важко вбити людину, маючи лише одну руку…

Про таке Анна не подумала.

— Навіщо комусь убивати Гельґу? — запитав Йорґен.

— Може, її хотіли позбутися ті, кому вона обтинала коси?

— Втратити косу — це ж не смертельно! Як на мене, Гельґа робила не те, що погано, а те, що вважала справедливим.

— Бо кохала сина священика й не могла вчинити інакше?

— Еге ж…

— Ніхто не знає, що насправді сталося… Бо ж події відбувалися у Франції.

— Може, вона й досі жива, — мовив Йорґен.

— Хтозна, — Анна теж про таке думала. — Може, вже й бабусею стала якійсь французькій дитині…

— А якщо вона не померла, то не може блукати примарою у нашому саду.

— Твоя правда, — зраділа Анна. — Вона класна! Мені подобається Гельґа-Розбійниця.

— Мені — теж!

Довелося таки розходитися по домівках. Йорґен провів Анну до воріт.

— Тепер твоя черга писати любовного листа, — сказав він.

— Так, — кивнула Анна. Вона збиралася написати його, щойно прийде додому.

Вони ще трохи постояли мовчки, перш ніж попрощатися.

— Не боїшся сама повертатися? — запитав Йорґен.

— Хіба трішки, — зізналася Анна. — Якщо Гельґа-Розбійниця не загинула й не блукає примарою, то я вже не віритиму в страшного розбійника.

— Я постою біля воріт, — запропонував Йорґен. — Брязкатиму ключами, щоб ти знала, що я тут, і не боялася…

— Добре, — сказала Анна, сіла на велосипед і подалася додому.

Вона переїхала ковзанку, спустилася донизу пустирем, проминула дуб, сусідські обійстя і дісталася свого зеленого будинку. Усю дорогу її супроводжувало брязкання ключів — дзень-дзень — і стихло лиш тоді, як вона зачинила за собою двері.