— Анно! Де ти була?! Ми вже хвилюватися почали! — мама з татом стояли в коридорі, суворо міряючи її поглядом з голови до п’ят. — Поглянь, на кого ти схожа!

Анна мала б винувато потупити очі, але не змогла — радість переповнювала її.

— Ти ще мені посмійся! — розсердився тато, підвищуючи голос. — Ми знаємо, що вечірка вже давно закінчилася. Нам мама Еллен сказала. Вона розповіла, що ви побилися, і ти, Анно, вдарила Еллен у саме серце!

Куди й поділася радість.

— Де ти була? — запитала мама.

— Проводжала новачка з нашого класу додому.

— Якого новачка?

— Йорґена Рюґе. Йому було моторошно повертатися самому, бо він мешкає в Розбійницькому саду. Потім ми ще трохи побалакали…

— Навіть чути про таке не бажаю! — сказала мама.

— Ми навіть чути про таке не бажаємо, Анно! — сказав тато.

— Надворі вже надто пізно, щоб тинятися бозна-де самотою, — ніяк не заспокоювалася мама.

— Я була не сама, а з Йорґеном.

— Але без дорослих! — заперечила мама.

— А це небезпечно! — додав тато.

Тато з мамою майже кричали, і їхні голоси відлунювали Анні в животі.

— Я не вірю в розбійника, — оборонялася Анна.

— У якого розбійника? — злякалася мама.

— Розбійника? — перепитав тато.

— Уле бачив розбійника в Розбійницькому саду…

— Уле! — гукнула мама.

— Уле! — услід за мамою гукнув тато.

— Га? — відізвався Уле. Він вечеряв на кухні.

— З цим треба негайно закінчувати, — зітхнула мама.

— Навіщо ти залякуєш менших від себе? — суворо запитав тато.

— Ти вже надто дорослий для таких дурниць, — дорікнула мама.

— Час уже братися за голову, — підтримав її тато. Батьки дуже гнівалися. Мама з татом стояли у дверях кухні й гнівно дивилися на Уле, який сидів за столом у своїх жовто-зелено-смугастих штанах. Може, вони забули про Анну в коридорі?

Анна тихцем прокралася до своєї кімнати й зачинила за собою двері. Вона зняла з себе брудний одяг і пірнула під ковдру з таємним щоденником. Не мала бажання ні помитися, ані почистити зуби, хоч наступного дня мала йти до стоматолога. Їй хотілося лише одного: невилазно сидіти в своїй кімнаті, сховавшись під ковдрою.

Знизу долинали сердиті голоси, їм було на що сердитися…

— Ти домашні завдання, до речі, зробив? — гриміла мама.

— Мені здається, ти ніколи не готуєшся до уроків, — вторував їй тато.

Анна розгорнула щоденник. І почала писати любовного листа.

Любий Йорґене!

Я кохаю тебе. Так радісно бути закоханою парою. Я вважаю, що закохані думають часто однаково. Уле розповів мені про розбійника-вбивцю, щоб нас налякати. Не вірю, що розбійник існує насправді. Треба з'ясувати правду про Гельґу-Розбійницю. А якщо церковне срібло сховане під каменем у садку, уявляєш? Посидимо там і завтра? Чому твоя сестричка називається Павлова? Сподіваюся відповіді якнайскоріше!

Щиро, Анна.

Анна видерла списаний аркуш зі щоденника й поклала цидулку в ранець. Там він лежатиме наготові до завтра.

Мама й тато вже більше не гнівалися. Вони чемненько постукали в двері її кімнати.

— Можна побажати тобі на добраніч?

— Можна…

Мама з татом відчинили двері й увійшли.

— Ми ще не пересердилися на тебе за те, що так пізно повернулася додому, — сказав тато.

— Ти дивно поводишся останнім часом, — докірливо мовила мама. — Я ніяк не збагну, в чому справа? Ми ж із татом не змінилися?

— Ні…

— Як було на вечірці? — запитав тато. Він дуже не любив, щоб його родина лягала спати розсвареною.

— Чудово…

— Скоро й мій день народження… пам’ятаєш?

— Звісно! — Анна шила для тата подарунок — фартушок, щоб той мав у чому грилювати м’ясо.

Тато з мамою заспівали їй колискову, дали цьомчики на добраніч і пішли спати.

Анна чула, що Уле вже ліг. Він розстелив ліжко, відчинив вікно й вимкнув світло. Цікаво, уже спить чи ще ні?

До Анни сон ніяк не йшов. Вона думала про Гельґу-Розбійницю, про Павлову, про бандита-вбивцю. Чи Уле справді бачив його? Треба конче це в нього вивідати!

Анна вислизнула в коридор і обережно відчинила двері до кімнати брата.

— Уле? — тихо покликала вона.

— Що хочеш? — сердито буркнув Уле з темряви.

— Увімкни світло! Хочу тебе про щось запитати…

— То питай так, дурна гуско!

Анна стерпла. Уле злився на неї, а коли він гнівався, то ставав непередбачуваним — міг утнути все, що завгодно. Ану ж влаштує гармидер у її кімнаті або обмовить на весь світ чи порозмальовує прибацаними дамочками книжки. Або…

З Уле приємніше було мати справу, коли він не сердився. Тоді брат міг розповісти багато нового й незнаного, такого, чого навчився у школі.

— Ти направду бачив розбійника?

— Дещо я таки бачив! Та звідки мені знати, чи то був розбійник!

— Але ж ти казав…

— Гм…

Уле відвернув голову до стіни. Анна стояла на порозі. Їй теж не хотілося лягати спати посвареною.

— Чого ти такий злий, Уле?

— По-перше, — рявкнув брат, підводячись, — я не злий! А по-друге, ти справжнісінька… ґумміамбра!

— Ґумміамбра?

— Це французькою!

Уле нараз дуже запишався собою. Він значно більше знає за свою сестричку, онде французьку в школі вивчає…

— Яке гарне слово! Ти такий розумний, Уле! Знаєш набага-ато більше за мене, — схитрувала Анна.

— Ну, так, — трохи зніяковів Уле. Він уже не сердився.

— Уле?

— Га?

— А ти все знаєш по-французькому?

— Майже.

— А як сказати, коли когось кохаєш?

— Кохаєш?

— Угу…

— Жьотемм.

— Що?

— Я тебе кохаю — жьотемм.

— Жьотемм?

— Саме так! А навіщо тобі це знати?

— Ми з Йорґеном — закохана пара.

— З Рюґе???

— Так! Ми цілувалися. Я його кохаю.

— Малявки не можуть закохуватися!

— Я можу! Усередині в мені все так тремтить, як у тій пісні, яку ми слухали на уроці музики. Щира правда!

— Як тремтить?

— Отак десь глибоко. У крові…

— У крові?

— Так. Кров холоне, наче від страху, і стає гарячою, немов від радості. Тільки водночас…

— Ну, таке точно буває лише з дівчатами! Хлопці — не дівчата, принаймні у сьомому класі!

— Але Йорґен відчуває те саме!

— Він теж тремтить?

— Так, глибоко всередині… І думаємо ми однаково.

— Он як!

Уле вже не сердився, але ніяк не міг збагнути, що воно таке — закоханість. Він був зовсім не такий, як Йорґен.

Анна повернулася до своєї кімнати й шмигнула під ковдру зі своїм щоденником.

«Жьотемм», — написала вона. «Жьотемм я тебе кохаю».

Знайшла в щоденнику приспів до пісні, яку вони слухали на уроці музики, і подумки перечитувала. Перегорнула нову сторінку. Намалювала на чистому аркуші Йорґена, його очі й веснянки. Потім намалювала себе, без косичок, з короткою зачіскою. Намалювала, як вони цілуються.

А тоді згорнула зшиток і вимкнула світло. Час засинати, бо завтра рано вставати. Ще треба встигнути зробити домашні завдання перед візитом до зубного лікаря, до початку шкільних занять.

Анна притулила долоню до губ і поцілувала. Уявила, що то Йорґен.

— Жьотемм, — прошепотіла тільки йому. — Жьотемм…

Чи цими словами промовляла Гельґа-Розбійниця до священицького сина у Франції?

Анна знову потягнулася до нічника, взяла до рук щоденник і написала:

Коханий Боже.

Чи жива Гельґа-Розбійниця?

Чи існує на світі її убивця?

Дай мені відповідь уві сні!

Дівчинка вимкнула світло.

Вона тулила долоню до губ і вдивлялася в темряву. Вікно стояла відчинене, штори не повністю затуляли його, збоку виднілася шпарка — темний просвіт. Хтось там майнув? Щось почулося? Хто там, за вікном? Анна навпомацки сягнула за щоденником і написала: «Можеш не відповідати…»