— Тут четверо наших хлопців обходять усі будинки в околицях, але люди в основному повертаються додому пізно. Гадаю, нового ми нічого не дізнаємося.

— Чому?

— Не думаю, що він показувався в околиці. Сьогодні ми пустили собаку по його сліду — він на кілометр веде у глиб лісу, на стежку — там собака сколовся. Мабуть, він прийшов і пішов одним і тим самим шляхом. Між озерами Согнсванн і Марідалсванн ціла павутина цих лісових стежок. Він міг припаркувати машину на якій-небудь стоянці для туристів. Тут їх багато буває, туристів, і половина з них ходить з рюкзаками. Ясно?

— Ясно.

— Тепер ви хочете мене запитати, чи вдалося нам знайти відбитки пальців.

— Ну…

— Ну-ну?

— А на тій пляшці?

Вебер похитав головою:

— Жодних відбитків. Нічого. Хоча він пробув тут і довго, але наслідив на диво мало. Ми продовжуємо шукати, але я на сто відсотків певен, що не знайдемо нічого, крім слідів його черевиків і шматочків тканини.

— Плюс гільза.

— Він залишив її навмисне. Решту слідів він постарався замести.

— Гм. Може, це щось на зразок попередження? Як гадаєш?

— Я? Я думаю, що у вас, молодих, у голові взагалі нічого немає. Таке відчуття, що зараз у поліції всі такі.

— Угу. Дякую за допомогу, Вебере.

— І кидай курити, Холе.

— З ним неможливо розмовляти, — сказав Халворсен, коли вони поверталися в центр міста.

— Буває, — погодився Харрі. — Але свою роботу Вебер знає.

— Ну? — запитав Мьоллер, коли Харрі і Халворсен відпили зі своїх чашок і Харрі, скорчивши страшну гримасу, висловив усе, що він думає про каву.

— Здається, шукати зв’язок між газетною статтею і вбивством не варто, — сказав Харрі.

— Чому? — Мьоллер відкинувся на спинку крісла.

— Вебер вважає, що вбивця лежав у своєму укритті з ранку, тобто найбільше — через дві години після появи випуску «Даґбладет». Але вбивця діяв не імпульсивно — замах був ретельно спланований. Ця людина давно збиралася вбити Браннхьоуґа. Вона розвідала місцевість, з’ясувала, коли Браннхьоуґ повертається додому і вирушає на роботу, звідки краще і найбезпечніше стріляти, як пройти до цього місця і як звідти піти, з’ясував і сотні інших дрібних деталей.

— Значить, по-твоєму, вбивця купив гвинтівку Меркліна для цього?

— Можливо. А можливо, й ні.

— Дякую, дуже інформативно, — в’їдливо сказав Мьоллер.

— Я хотів сказати, що вірогідність є. Але з другого боку, виходить якось невідповідно. Для чого замовляти контрабандою найдорожчу кілерську гвинтівку, аби лише вбити високопоставленого, але в принципі звичайного бюрократа, в якого немає ні охоронців, ані охорони будинку. Вбивця міг просто подзвонити йому в двері і пристрелити його впритул з пістолета. Це все одно що… що…

Харрі почав активно жестикулювати.

— Стріляти з гармати по горобцях, — підказав Халворсен.

— Саме так, — сказав Харрі.

— Гм. — Мьоллер заплющив очі. — А як ти оцінюєш свою функцію в розслідуванні, Харрі?

— Суперагент, — посміхнувся Харрі. — Я той самий хлопець з СБП, який має право діяти самостійно, але в міру потреби просити допомоги в інших відділів. Той хлопець, що підкоряється безпосередньо Мейрику і має доступ до всіх необхідних документів. Той, хто ставить питання і може не відповідати. І так далі.

— Ти забув про ліцензію на вбивство, — сказав Мьоллер. — І суперавтомобіль.

— Насправді я нічого не вигадав, — відповів Харрі. — Мейрик уже переговорив з начальником поліції.

— Начальником поліції?

— Так точно. Повідомлення про це вам надішлють сьогодні електронною поштою. Справі про вбивство Браннхьоуґа з цієї миті надано пріоритетного значення, і начальник поліції хоче, аби ніщо не залишилося без уваги. Працюватимемо, як у ФБР — кількома слідчими групами, великими і малими, чиї функції частенько перекриваються. Це потрібно, щоб уникнути одностороннього підходу, який нерідко виникає під час розслідування великих справ. Ви ж про це читали?

— Ні.

— Штука в тому, що хоча доводиться дублювати деякі функції і виконувати одну й ту саму роботу в кількох слідчих групах, результативність у багато разів зростає через те, що у людей різні підходи і точки зору.

— Дякую, — відгукнувся Мьоллер. — І що з усього цього виходить? Навіщо ти прийшов сюди?

— Я ж сказав, що можу з потреби…

— …просити допомоги в інших відділів. Це я вже чув. Давай викладай, Харрі.

Харрі кивнув на Халворсена. Той з безпорадним виглядом посміхнувся начальникові. Мьоллер застогнав:

— Май совість, Харрі! Ти ж знаєш, що з особовим складом у нас у відділі тісно.

— Обіцяю повернути його у доброму стані.

— Ні, я сказав!

Харрі промовчав. Деякий час він сидів, розминаючи пальці і роздивляючись репродукцію картини Кіттельсена «Замок чудес», що висіла над книжковою полицею.

— Коли ти його мені повернеш?

— Щойно справу буде закрито.

— Щойно… Так я можу сказати тобі, Харрі. А не навпаки.

Харрі знизав плечима:

— Вибачте, шефе.

Серце в грудях скажено забилося. Вона зняла слухавку.

— Здрастуйте, Сіґне, — сказав голос. — Це я.

їй захотілося заплакати.

— Досить, — прошепотіла вона. — Прошу тебе, досить.

— Вірність і в смерті. Ти так сказала, Сіґне.

— Я покличу чоловіка.

Голос тихо розсміявся.

— Його ж немає вдома, правда?

Сіґне стисла слухавку так, що руці стало боляче. Звідки він знає, що Евена немає вдома? І чому він телефонує, лише коли Евен кудись іде?

Від наступної думки в Сіґне перехопило дух і потемніло в очах. Може, з того місця, звідки він телефонує, видно їхній будинок, і він бачив, коли Евен виходить з нього? Ні, ні, ні. Вона зібралась на силі і постаралася дихати рівно. Повільно, глибоко і спокійно, повторювала вона про себе. Так вона говорила пораненим воякам, коли їх, у сльозах, зрешечених кулями, з жахом в очах, приносили до них у лазарет з окопів. З гомону на тому кінці Сіґне зрозуміла, що там, звідки їй телефонують, багато людей. А в їхньому окрузі — тільки житлові будинки.

— Ти була така красива в халаті медсестри, Сіґне, — говорив голос. — Така сліпучо чиста і біла. Біла, зовсім як білий мундир Улафа Ліндві. Пам’ятаєш його? Ти була така чиста, і я вірив, що ти не зрадиш нас, що у твоєму серці немає зради. Вірив, що ти як Улаф Ліндві. Я бачив вас поруч, Сіґне, ти стояла і гладила його волосся при місячному сяйві. Ви з ним були схожі на двох янголів, посланих з небес. Але я помилився. Адже є янголи, які послані не з небес, ти знала це, Сіґне?

Вона мовчала. Думки в її голові закрутилися безладним вихором — щось у його словах відразу здалося їй дивним. Голос. Тепер вона зрозуміла. Він намагається говорити чужим голосом.

— Ні, — видушила із себе Сіґне.

— Ні? А мала 6. Я — такий янгол.

— Даніель помер, — сказала вона.

На тому кінці стало тихо. У слухавці чулося лише важке дихання. Потім голос заговорив знову:

— Я прийшов, щоб судити. Живих і мертвих.

І він поклав слухавку.

Сіґне заплющила очі. Потім підвелася і пройшла до спальні. Вікна були завішені. Сіґне стояла і дивилася на себе в дзеркало. Вона тремтіла, ніби у неї був жар.

Харрі переїхав до свого старого кабінету. На це в нього пішло двадцять хвилин. Усі необхідні йому речі вмістилися в пластиковому пакеті. Щонайперше він вирізав з «Даґбладет» фотографію Бернта Браннхьоуґа і почепив її на дошку поряд з архівними фотографіями Елен, Сверре Ульсена і Халлґріма Дале. Чотири пункти. Халворсена він відрядив до МЗС, аби з’ясувати, ким могла бути та жінка в «Континенталі». Чотири людини. Чотири життя. Чотири історії. Харрі сидів у своєму зламаному кріслі, не відриваючи погляду від фотографій, але ті порожніми поглядами дивилися крізь нього.