Изменить стиль страницы

Харрі прокинувся.

За мить він зрозумів, де він. Замикаючи вчора увечері двері на ключ, він спочатку думав, що заснути тут буде неможливо. Від вулиці спальню відділяла лише тонка стіна і вікно з одинарним склом. Але щойно закрився магазин навпроти, вулиця ніби вимерла: ані машин, ані людей.

На вечерю Харрі розігрів у духовці куплену в магазині піцу, про себе посміявшись: треба ж — сидіти у Швеції і їсти італійську їжу, приготовлену в Норвегії. Потім він увімкнув запилений телевізор, який стояв у кутку на ящику з-під пива. Телевізор працював абияк: на всіх обличчях проступали зелені плями. Харрі подивився документальний фільм, де дівчина розповідає, як її старший брат у 70-ті роки вирушив у навколосвітню подорож і надсилав їй листи з усіх куточків Землі: з Парижа, де він жив з клошарами; з ізраїльського кібуца; з Індії, яку він об’їхав у потязі; з Копенгагена, де дійшов до відчаю. Фільм був зроблений нехитро. Трохи динаміки, але переважно — статична картинка і меланхолійний голос за кадром. Напевно, Харрі наснився цей фільм, бо, коли він прокинувся, у нього перед очима все ще стояли ці обличчя і пейзажі.

Звук, що розбудив Харрі, доносився з кишені його пальта, що висіло на спинці стільця. Порожню кімнату наповнював пронизливий писк. Хоча обігрівач працював на повну потужність, у кімнаті було холодно. Харрі встав з дивана і витягнув з пальта мобільний телефон.

— Алло?

Мовчання.

— Алло?

На тому кінці мовчки дихали в слухавку.

— Це ти, Сеструнчику? — Лише вона могла зателефонувати йому серед ночі. — Щось сталося? З Хельге?

У Харрі були сумніви, коли він вирішив залишити пташку сестрі. Але Сеструнчик була така рада і пообіцяла, що доглядатиме Хельге. Та ні, це не сестра. Вона так не дихає в слухавку. І вона б йому відповіла.

— Хто це?

Як і раніше, мовчання.

Він уже збирався покласти слухавку, але раптом дихання на тому кінці урвалося, ніби людина хотіла розридатися. Харрі сів на диван. Крізь щілинку між тонкими синіми занавісками горіла неонова вивіска магазина навпроти.

На столику поряд з диваном лежала пачка сигарет. Харрі дістав одну, закурив і ліг на диван. На тому кінці почали тихо схлипувати. Харрі зробив глибоку затяжку.

— Ну-ну, — сказав він.

За вікном проїхав автомобіль. Напевно, «Вольво», подумав Харрі. Він укрив ноги ковдрою і почав розповідати історію про дівчинку та її старшого брата — як він її запам’ятав. Коли Харрі закінчив, жінка на тому кінці більше не плакала, а коли він побажав їй «на добраніч», зв’язок припинився.

Коли мобільний телефон задзвонив знову, була вже дев’ята година, на вулиці було світло. Харрі намацав телефон під ногами.

Говорив Мейрик. У його голосі вчувалося хвилювання.

— Негайно повертайся до Осло, — сказав він. — Здається, твоя мерклинівська гвинтівка засвітилася знову.

ЧАСТИНА СЬОМА

У ЧОРНІЙ МАНТІЇ

ЕПІЗОД 74

Головний державний шпиталь, 11 травня 2000 року

Бернта Браннхьоуґа Харрі впізнав одразу. Той білозубо посміхався і дивився на Харрі широко розплющеними очима.

— Чому він посміхається? — запитав Харрі.

— Не запитуй, — сказав Клеметсен. — У яких лише положеннях не завмирають м’язи обличчя. Буває, батьки не можуть упізнати власних дітей, так ті змінюються.

Труп лежав на операційному столі, посеред секційного залу. Клеметсен відсмикував простирадло, і присутні побачили тіло цілком. Халворсен одразу відвернувся.

Харрі, перш ніж увійти до залу, запропонував йому спеціальну мазь, щоб не відчувати трупного запаху, Халворсен відмовився. Температура в секційному залі № 4 Інституту судової медицини при Головному державному шпиталі була мінус 12 градусів, так що запах був не найстрашніше. Халворсен закашлявся.

— Згоден, — сказав Кнут Клеметсен, — видовище не з приємних.

Харрі кивнув. Клеметсен був гарним патологом і проникливою людиною. Він чудово розумів, що Халворсен — новачок, і не хотів ставити його в незручне становище. Насправді Браннхьоуґ мав не гірший вигляд, ніж інші мерці. Тобто він мав вигляд не страшніший за близнят, що пролежали тиждень під водою, вісімнадцятилітнього підлітка, що розбився, намагаючись утекти машиною від поліції, або за наркоманку, на якій не було нічого, крім куртки, яку вона підпалила. Харрі бачив багато трупів, і Бернт Браннхьоуґ ніяк не входив у десятку найгірших. Але було ясно, що для людини, застреленої однією кулею в спину, Браннхьоуґ мав жахливий вигляд. Зяючий вихідний отвір у грудях був такий великий, що Харрі міг просунути в нього кулак.

— Так ця куля влучила йому в спину? — запитав Харрі.

— Між лопаток. Вона пройшла згори донизу, на вході роздробила хребет, а на виході — груднину. Як бачиш, груднина розкришилася, осколки знайшли на сидінні.

— Сидінні?

— Так, він якраз відчинив гараж і збирався їхати на роботу, коли куля прошила наскрізь його тіло, переднє і заднє скло автомобіля і застрягла в задній стінці гаража. Ось так.

— Яка куля це може бути? — запитав Халворсен, якому, здається, стало трохи легше.

— Балістики скажуть тобі напевно, — відповів Клеметсен. — Щось середнє між кулею «дум-дум» і свердлом для бетону. Щось схоже я бачив лише раз — коли працював при місії ООН у Хорватії в дев’яносто першому.

— Куля сінгапурського зразка, — припустив Харрі. — Вона на півсантиметра зайшла у стіну. Гільза, яку знайшли в лісі, схожа на ту, що я знайшов узимку в Сільяні. Тому я тут. Що ще ти можеш розповісти нам, Клеметсене?

Клеметсен розповів не так багато: про те, що, згідно з розпорядженням, розтин був проведений у присутності співробітників КРИПОСа, що причина смерті очевидна. І додав: не рахуючи кількох дрібниць, нічого цікавого немає.

У крові Браннхьоуґа виявлено алкоголь, а під нігтями — залишки вагінального секрету.

— Його дружини? — запитав Халворсен.

— Експерти це з’ясують, — сказав Клеметсен і поглянув на молодого поліцейського в окулярах. — Якщо захочуть. Але вони вважають, що це має якнайменшу цінність для слідства. Може, зараз її не варто розпитувати про такі речі.

Харрі кивнув.

Вони проїхали по Согнсвеєн і далі по Педер-Анкерс-вей і, нарешті, під’їхали до особняка Браннхьоуґа.

— Потворний будинок, — сказав Халворсен.

Вони подзвонили у двері і стали чекати. Їм відчинила жінка років п’ятдесяти з товстим шаром макіяжу на обличчі.

— Ельса Браннхьоуґ?

— Я її сестра. Що сталося?

Харрі показав посвідчення.

— Знову допити? — з почуттям запитала жінка.

Харрі кивнув, він знав, що зараз буде.

— Та що ж це таке! У неї немає сил, вона втратила чоловіка, його вже не повернеш, і все, що ви…

— Перепрошую, але нас зараз турбує не її чоловік, — перебив її Харрі, намагаючись говорити ввічливо. — Він мертвий. Нас турбує, хто стане наступною жертвою. Адже повторення цієї трагедії можна уникнути.

Жінка так і стояла з відкритим ротом. Харрі, вирішивши допомогти їй, запитав, чи перевзуватися їм, заходячи у будинок.

Пані Браннхьоуґ мала не такий уже змучений вигляд, як заявляла її сестра. Господиня сиділа на дивані і дивилася в одну точку, але під диванною подушкою Харрі помітив в’язання. Ні, в тому, щоб узятися до в’язання відразу після загибелі чоловіка, не було нічого дивного. Харрі подумав, що це, мабуть, навіть природно: зосередити свою увагу на якомусь занятті, коли розвалюється світ навколо.

— Сьогодні увечері я їду, — сказала пані Браннхьоуґ. — До сестри.

— Я так розумію, — сказав Харрі, — ви попросили поліцію надати вам охорону на випадок…

— На випадок, якщо вони і мене захочуть убити, — кивнула господиня.

— Ви думаєте, вони збираються це зробити? — запитав Халворсен. — І хто це — «вони»?

Пані Браннхьоуґ знизала плечима. Вона не зводила очей з вікна. День був сірий.

— Я знаю, люди з КРИПОСа вже побували тут і запитували вас про це, — почав Харрі. — Але все-таки, ви не знаєте, вашому чоловікові не надходило жодних погроз після появи вчорашньої статті в «Даґбладет»?