— Сюди ніхто не дзвонив, — відповіла господиня. — Але ж у телефонному довіднику стоїть лише моє ім’я. Так захотів Бернт. Запитайте краще в МЗС, чи дзвонили туди.

— Ми вже запитували, — сказав Халворсен і перезирнувся з Харрі. — Нам дали записи всіх вхідних дзвінків на його робочий телефон за минулу добу.

Халворсен поставив ще кілька запитань про можливих ворогів Браннхьоуґа, але зрозумілої відповіді на них не отримав.

Харрі деякий час сидів і мовчки слухав, потім раптом запитав:

— Сюди вчора взагалі хто-небудь телефонував?

— Так, двічі, — відповіла пані Браннхьоуґ.

— Хто телефонував?

— Моя сестра. Бернт. І, якщо не помиляюся, з якогось соціологічного опитування.

— Про що вони запитували?

— Не знаю. Вони запитували Бернта. У них там є якийсь список, де вказується вік і стать…

— Вони запитували Бернта Браннхьоуґа?

— Так.

— У соціологічних дослідженнях не фігурують імена. Ви чули на тому кінці який-небудь сторонній шум?

— Даруйте?

— Зазвичай вони сидять у кабінеті по кілька чоловік.

— Так, чула, — відповіла пані Браннхьоуґ. — От тільки…

— Що — тільки?

— Це був не той шум, про який ви говорите. Він був… інший.

— О котрій годині вам зателефонували?

— Здається, близько полудня. Я відповіла, що він приходить з роботи увечері. Я забула, що Бернт збирався в Ларвік на ділову вечерю Ради з експорту.

— Але в телефонному довіднику стоїть лише ваше ім’я. Ви не подумали, що хтось просто обдзвонює всіх на прізвище Браннхьоуґ, аби довідатись адресу вашого чоловіка? І час, коли він повертається додому?

— Зараз навіть і не знаю.

— Співробітники соціологічних служб не телефонують чоловікам працездатного віку посеред робочого дня.

Харрі обернувся до Халворсена:

— Треба зв’язатися з «Теленором» і дізнатися, з якого номера дзвонили.

— Даруйте, пані Браннхьоуґ, — сказав Халворсен. — Я помітив у вас у коридорі новий телефонний апарат «Аском». У мене вдома такий самий. Він зберігає в пам'яті десять останніх номерів, з яких вам дзвонили, і час дзвінка. Дозвольте, я…

Харрі з повагою поглянув на колегу. Халворсен підвівся, і сестра пані Браннхьоуґ повела його в коридор.

— Бернт був трохи старомодний… — Господиня криво посміхнулася Харрі. — Але йому подобалося купувати сучасні речі, якщо від них була бодай якась користь. Телефони і все щось подібне.

— А наскільки старомодним був ваш чоловік у питаннях подружньої вірності, пані Браннхьоуґ?

Господиня здригнулася і поглянула на Харрі.

— Якщо вже ми говоримо віч-на-віч, гадаю, що можу вам дещо сказати, — сказав Харрі. — КРИПОС перевірив ваші свідчення. Вчора ваш чоловік не був на діловій вечері і не зустрічався ні з ким з Ради з експорту. Він не їздив у Ларвік. Вам відомо, що в МЗС є броня в «Континенталі»?

— Ні.

— Сьогодні вранці мені на це натякнув мій начальник із СБП. Виявляється, ваш чоловік учора був у цьому готелі. Нам невідомо, був він там сам чи з кимось, але коли чоловік говорить дружині, що затримається на діловій зустрічі, а сам ще в готель, це наводить на певні роздуми.

Харрі бачив, як на її обличчі емоції змінюються одна за одною: лють, відчай, безнадійність і… сміх. Цей сміх був схожий на тихі схлипування.

— Мені не треба було дивуватися, — сказала вона. — Якщо вже це вас так цікавить, то щодо цього він був… цілком сучасний. Хоча я не розумію, яке відношення це може мати до справи.

— Його міг убити ревнивий чоловік, — припустив Харрі.

— Його могла вбити і я. З тієї ж причини. Вам не спадало на думку, пане Холе? Коли ми жили в Нігерії, вбивцю можна було найняти за двісті крон. — Вона розсміялася все тим же гірким сміхом. — А я гадала, ви вважаєте, що його вбили через те інтерв’ю «Даґбладет».

— Ми перевіряємо всі можливі варіанти.

— По роботі він здебільшого зустрічався з жінками, — сказала пані Браннхьоуґ. — Звичайно, всього я не знаю, але якось я спіймала його на гарячому. Я знала, що так він поводився й раніше. Але застрелити його за це? — Вона похитала головою. — Зараз за таке вже не вбивають, правда?

Харрі не знав, що на це відповісти. Через скляні двері було чути, як у коридорі розмовляє Халворсен. Харрі відкашлявся:

— Ви не знаєте, були в нього коханки останнім часом?

Господиня похитала головою:

— Запитайте в МЗС. Знаєте, там такі своєрідні люди. Хто-небудь обов’язково захоче попащекувати.

Вона говорила це без гіркоти в голосі, ніби просто констатуючи факт.

До кімнати повернувся Халворсен. Ельса Браннхьоуґ і Харрі поглянули на нього.

— Цікаво, — сказав Халворсен. — Пані Браннхьоуґ, вам телефонували о дванадцятій двадцять чотири. Але не вчора, а позавчора.

— Справді? Напевно, я помилилася, — відповіла господиня. — Так, так, тоді це не має стосунку до справи.

— Можливо, — промовив Халворсен. — Я заразом подзвонив у довідкову, і мені сказали, що це номер телефону-автомата в ресторані «Скрьодер».

— У ресторані? — перепитала пані Браннхьоуґ. — Так, тоді я розумію, що за шум чувся в слухавці. Ви думаєте…

— Зовсім не обов’язково, що дзвінок пов’язаний з убивством вашого чоловіка, — сказав Харрі, підводячись. — У «Скрьодері» вештається багато дивних типів.

Господиня провела поліцейських до ґанку. Вечоріло. Низькі сірі хмари поволі повзли над пасмом пагорбів.

Пані Браннхьоуґ стояла, схрестивши руки на грудях, неначе їй було холодно.

— Тут так похмуро, — сказала вона. — Ви помітили?

Коли Харрі і Халворсен піднялися на пагорб, слідча група все ще прочісувала місцевість довкола куреня, у якому знайшли стріляну гільзу.

— Гей, там! — погукав хтось, коли Харрі і Халворсен пролізали під жовтою огороджувальною стрічкою.

— Поліція, — пояснив Харрі.

— То що з того! — крикнув той самий голос у відповідь. — Доведеться потерпіти, поки ми закінчимо.

Це був Вебер. На ньому були високі чоботи і забавний жовтий плащ-дощовик. Харрі і Халворсен повернулися за стрічку.

— Ей, Вебере! — покликав Харрі.

— Немає часу, — відмахнувся той.

— На хвилинку.

Вебер сягнистими кроками попрямував до них. Його обличчя виражало явну незадоволеність.

— Що таке? — гукнув він, не доходячи двадцяти метрів.

— Скільки він прочекав?

— Хлопець, який тут лежав? Не маю уявлення.

— Зачекай, Вебере. Ще дещо.

— Цією справою займається КРИПОС чи ви?

— І ті й інші. Ми ніяк не можемо погодити наші дії.

— І ти хочеш мені сказати, що ви прийшли сюди, щоб узяти участь у розслідуванні?

Харрі посміхнувся і закурив.

— Завжди захоплювався твоєю догадливістю, Вебере.

— Годі підлизуватись, Холе. Що це за малий?

— Халворсен, — відповів Харрі, перш ніж Халворсен устиг назватися сам.

— Слухай, Халворсене, — почав Вебер, дивлячись і далі на Харрі з неприхованою огидою. — Куріння — це свинська звичка і зайве підтвердження того, що людина шукає в житті лише одного — задоволення. Хлопець, який був тут, залишив нам напівпорожню пляшку з вісьмома недопалками всередині. Сигарети «Теді», без фільтру. Людям, які курять «Теді», потрібна на день не сигарета і не дві. Я припускаю, що він міг висидіти тут максимум добу. Для куреня він зрізав нижні гілки ялини, до яких у дощ вода не дістає. Проте на даху куреня — дощові краплі. Останній дощ був учора о третій пополудні.

— Значить, учора він прийшов сюди між восьмою і третьою? — запитав Халворсен.

— Гадаю, Халворсен далеко піде, — кинув Вебер, як і раніше не зводячи очей з Харрі. — Надто коли подумати, який конкурс він витримав, аби потрапити до поліції. Чорт забирай, з кожним роком все гірше й гірше. Ти бачив, кого зараз приймають до поліцейської академії? У порівнянні з цим набродом у педучилищі вчаться просто генії.

Вебер, осідлавши свого коника, почав довгу промову про те, як деградує поліція.

— Хтось із сусідів що-небудь бачив? — устиг запитати Харрі, коли Вебер зупинився, щоб передихнути.