Харрі вийшов з-за столу і повернувся з коктейлем для Ракелі і склянкою коли для себе.

— Шкода, що ми не були знайомі, коли ходили на лекції з права.

— Я тоді був задиракою, — відповів Харрі. — Наскакував на всіх, кому не подобалась музика, яку я слухав, і фільми, які я дивився. Ніхто мене не любив. Та і я нікого не любив.

— Мені важко в це повірити.

— Насправді це фраза з фільму. Її говорить хлопець, аби перевірити Міа Фарроу. У сенсі, у фільмі. Ніколи не пробував, як це звучить у житті.

— Ну-у, — задумалася Ракель і надпила з келиха. — Гадаю, спроба вийшла вдала. Але… ти певен, що це фраза не з іншого фільму?

Вони обоє розсміялися. Розмова перескочила нагарні й погані картини і концерти, на які вони ходили свого часу, і незабаром у Харрі склалося про Ракель досить цілісне уявлення. Наприклад, у двадцять років вона самостійно зробила навколосвітню подорож. А за Харрі в ці роки із серйозних досягнень значилася лише невдала спроба виїхати за кордон та перші серйозні проблеми з алкоголем.

Ракель поглянула на годинник:

— Одинадцята. Мене чекають.

У Харрі завмерло серце.

— Мене теж.

— Справді?

— Так, моя порожня квартира. Тебе підкинути додому?

Вона усміхнулася:

— Не треба.

— Це по дорозі.

— Ти теж живеш на Холменколлені?

— Поруч. Ну, майже поруч. Бішлет.

Ракель розсміялася.

— Значить, на іншому кінці міста. Тоді ясно, чого від мене хочеш.

Харрі винувата посміхнувся. Вона поклала руку йому на плече.

— Підштовхнути твою машину, правильно?

— Здається, він поїхав, Хельге, — сказала Елен.

Вона стояла в пальті біля вікна і виглядала з-за фіранок. На вулиці внизу нікого не було: у таксі, що стояло під вікном, сіли три веселі подружки і машина поїхала. Синиця не відповіла. Однокрила пташка лише двічі моргнула і почухала живіт маленькою лапкою.

Елен спробувала ще раз подзвонити Харрі на мобільний телефон. Але той самий жіночий голос відповів, що апарат абонента вимкнено або той знаходиться поза зоною дії мережі.

Елен накрила клітку хусткою, сказала «на добраніч», вимкнула світло і вийшла з будинку. На вулиці Єнс-Б’єлькес-ґате як і раніше було порожньо, і вона поспішила на Торвальд-Меєрс-ґате, де, як вона знала, завжди багато людей у суботу ввечері. Перед магазином «Фру Хаген» вона разів зо два кивнула знайомим, з якими, здається, колись перекинулася словом у когось в гостях. Вона пригадала, що обіцяла Кіму купити сигарет, і звернула на Мерквеєн, аби заглянути в «Севен-елевен». Цього чоловіка вона теж начебто десь бачила, — і машинально посміхнулася, коли він поглянув на неї.

Елен стояла в «Севен-елевен» і намагалася пригадати, що курить Кім: «Кемел» чи «Кемел лайт». Вона раптом подумала про те, як мало вони знайомі. І скільки їм ще доведеться дізнатися одне про одного. І що вперше в житті ця думка не налякала Елен, а навпаки, порадувала. Вона була просто приречена на щастя. Думка про те, що Кім лежить голий у ліжку за якихось три квартали від неї, наповнила Елен якимсь в’язким, солодким і світлим почуттям. Вона зробила вибір на користь «Кемела» і нетерпляче чекала своєї черги. Знов опинившись на вулиці, вона вирішила зрізати шлях і побігла уздовж Акерсельви.

І раптом подумала, що навіть у великому місті зовсім поряд з людними місцями є й такі, де немає ані душі. Всі звуки розчинялися в дзюрчанні річки і жалібному хрускоті снігу під каблуками. І коли Елен нараз зрозуміла, що чує не лише власні кроки, було вже пізно звертати. Тепер вона чула і дихання, важке і голосне. Елен почула в ньому страх і злість і тієї ж миті зрозуміла, що їй загрожує смертельна небезпека. Не обертаючись, вона побігла. Кроки за її спиною гупали в такт її власним. Елен намагалася бігти за правилами — спокійно, не піддаючись паніці і не роблячи непотрібних рухів. «Не біжи, як стара баба», — подумала вона і намацала газовий балончик у кишені пальта, але кроки позаду чулися все ближче. Вона подумала, що коли добіжить до найближчого ліхтаря, то, вважай, врятована. Хоча знала, що це не так. Вона була якраз під ліхтарем, коли їй завдали першого удару — по плечу. Елен упала в замет. Другий удар зламав їй руку, і газовий балончик вислизнув з ослабілих пальців. Третій роздробив колінну чашечку, але від болю Елен не могла навіть закричати, і застряглий у горлі крик пульсував в артеріях її по-зимовому блідої шиї. У жовтому світлі ліхтаря вона побачила, як злочинець заносить над нею бейсбольну біту, і впізнала його: той самий чоловік, якого вона зустріла на розі біля «Фру Хаген». Підкоряючись інстинкту слідчого, Елен відзначила про себе, що на ньому коротка зелена куртка, чорні черевики і чорна в’язана шапка. Першим ударом по голові був пошкоджений очний нерв, і Елен вже не бачила нічого, крім бездонної темряви.

«Сорок відсотків тинівок виживають, — подумала вона. — Я переживу цю зиму».

Пальцями вона мацала сніг, намагаючись за що-небудь ухопитися. Наступний удар припав по потилиці.

«Вже недовго, — подумала Елен. — Я переживу цю зиму».

Харрі зупинився на Холменколлвеєні, біля стежки, що вела до особняка Ракелі Фьоуке. У променях білого місячного світла її шкіра здавалася неприродно білою, майже мертвотною, і навіть у напівтемному салоні автомобіля Харрі міг розгледіти в її очах втому.

— Ну ось ми і приїхали, — сказала Ракель.

— Приїхали, — повторив Харрі.

— Я б запросила тебе додому, але…

Харрі розсміявся:

— Думаю, що Олег цього не оцінить.

— Олег солодко спить, я думаю, це не сподобається його няні.

— Няні?

— Олегова няня дочка одного з моїх колег по СБП. Прошу, зрозумій мене правильно, я просто не хочу, аби про мене на роботі поповзли чутки.

Харрі сидів, утупившись у приладову панель. По склу спідометра тяглася тріщина, індикатор тиску мастила згас — мабуть, перегорів запобіжник.

— Олег — твій син?

— Так, а ти що думав?

— Ну-у. Я думав, ти говориш про чоловіка, з яким ви разом живете.

— Якого чоловіка?

Підкурювач або вилетів, або його поцупили разом з магнітолою.

— Олег народився, коли я жила в Москві, — сказала Ракель. — Ми з його батьком два роки прожили разом.

— І що сталося потім?

Вона знизала плечима:

— Нічого. Просто ми одне одного розлюбили. І я повернулася до Осло.

— Так ти…

— Мати-одиначка. А ти?

— А я просто одинак.

— До того, як тебе перевели до нас, я чула щось про твого напарника з відділу вбивств.

— Елен? Ні. Ми просто добре ладнали. Ладнаємо. Вона все ще час від часу мені допомагає.

— З чим?

— Із справою, яку я веду.

— А, ну так, із справою.

Ракель знову поглянула на годинник.

— Тобі допомогти відчинити дверцята? — запитав Харрі.

Вона посміхнулася, похитала головою і штовхнула дверцята плечем. Ті, жалісливо вискнувши, відчинилися.

На схилі Холменколлена було тихо, лише стиха шарудів вітер у вітті старих ялин. Ракель поставила ногу на сніг.

— Добраніч, Харрі.

— Ага, і ще одне питання.

— Що?

— Коли я був тут минулого разу, чому ти не спитала мене, навіщо я шукаю твого батька? Ти лише спитала, чи можеш чим-небудь мені допомогти.

— Звикла на роботі. Не хочу запитувати про речі, які мене не обходять.

— Ти перестала бути допитливою?

— Я була і буду допитливою, просто не запитую. То навіщо тобі був потрібний мій батько?

— Я шукаю колишнього легіонера, з яким твій батько міг бути знайомий на війні. Цей легіонер купив гвинтівку Меркліна. До речі, коли я говорив з твоїм батьком, він зовсім не справив враження жовчного старого.

— Схоже, книга повернула його до життя. Я сама здивована.

— Може, колись ви знову помиритеся?

— Можливо, — відповіла Ракель.

їхні погляди зустрілися, зачепилися один за одного і вже не могли відірватися.

— Ми фліртуємо? — запитала вона.

— Ніколи про це не замислююся.

Її розсміяні очі стояли перед Харрі і потім, коли в Бішлеті він припаркував машину в недозволеному місці, забіг до своєї порожньої квартири і ліг спати, не звернувши уваги на блимання червоного вогника автовідповідача — сигнал про нове непрочитане повідомлення.