— Я хотів відрекомендувати нашого начальника іноземного відділу, інспектора поліції…

«So you got the looks, but have you got the touch…»

Карі очі. Високі вилиці. Засмагле обличчя. Аристократичне, в обрамленні короткого темного волосся. Усміхнені очі. Харрі пам’ятав, що вона вродлива, але не до такої ж міри… чарівна. Це було єдине слово, що спало йому на думку: «чарівна». Він усвідомлював: те, що вона зараз стоїть перед ним, мало б його приголомшити, але чомусь вбачав у цьому певну логіку і внутрішньо кивнув, сприймаючи ситуацію як об’єктивну дійсність.

— …Ракель Фьоуке, — закінчив Мейрик.

— Ми знайомі, — сказав Харрі.

— О? — здивувався Курт Мейрик.

Вони обидва одночасно глянули на неї.

— Так, знайомі, — відповіла вона. — Але, думаю, не настільки, щоб знати одне одного на ім’я.

Вона подала йому руку, злегка зігнувши її, і Харрі знову подумав про балет і фортепіано.

— Харрі Холе, — назвався він.

— Он як, — сказала вона. — Ну, звісно ж. З відділу вбивств, правильно?

— Так точно.

— Коли ми зустрілися, я навіть не подумала, що ви той самий новий інспектор СБП. Якби ви це сказали, тоді…

— Тоді що? — запитав Харрі.

Вона трохи схилила голову набік.

— Так, що тоді? — Вона розсміялася. Від її сміху в Харрі в голові знову застрибало це ідіотське слово: «чарівна». — Тоді я, звичайно, розповіла б вам, що ми працюємо в одній установі, — сказала вона. — Зазвичай я не розповідаю людям, де я працюю. Не люблю цих безглуздих запитань. Адже вам їх теж ставлять?

— Еге ж, — відповів Харрі.

Вона знову засміялася. Харрі не розумів, чому вона весь час сміється.

— Але чому ж я не бачила вас у СБП раніше?

— Кабінет Харрі — аж у кінці коридору, — сказав Курт Мейрик.

— Он як. — Вона розуміюче кивнула, але в її очах як і раніше світилася посмішка. — Отже, в кінці коридору?

Харрі понуро кивнув.

— Ну, що ж, — підсумував Мейрик. — Тепер ви знайомі. Харрі, ми хотіли піти замовити чого-небудь.

Харрі чекав запрошення. Його не було.

— Ми ще поговоримо, — сказав Мейрик.

Все зрозуміло, подумав Харрі. На черзі залишалися ще багато хто, кому начальник СБП та інспектор повинні були роздати товариські-плескання-по-плечу-від-шефа. Харрі прихилився спиною до динаміка і крадькома поглянув їм услід. Отже, вона його впізнала. Вона пам’ятала, що вони не назвали один одному своїх імен. Харрі одним духом випив усе, що залишалося в келиху. Вода та й вода.

«Theres something else: the afterworld…»[49]Волер сів у крісло і зачинив двері.

— Ніхто нічого не бачив, не чув і не говорив з Айюбом, — сказав він. — їдьмо.

— Добре, — сказала Елен і, поглянувши в дзеркало, з’їхала з краю тротуару.

— Я так розумію, тобі теж починає подобатися Прінс?

— Мені?

— Так, адже це ти увімкнула звук голосніше, доки мене не було.

— А-а.

«Треба зателефонувати Харрі».

— Щось сталося?

Елен не відриваючись дивилася вперед, на мокрий асфальт, що блищав у світлі вуличних ліхтарів.

— Сталося? А що мало статися?

— Не знаю. Просто в тебе такий вигляд, ніби щось сталося.

— Нічого не сталося, Томе.

— Хто-небудь дзвонив? Ей! — Том здригнувся й обома руками уперся в приладовий щиток. — Ти що, зустрічної не помітила?

— Sorry.

— Може, я сяду?

— За кермо? Навіщо?

— Тому що у тебе такий вигляд, як у…

— Як у кого?

— Забудь. Я запитав, чи дзвонив хто-небудь?

— Ніхто не дзвонив, Томе. Якби хто-небудь дзвонив, я б відразу сказала, правда?

«Треба зателефонувати Харрі. Негайно».

— А навіщо ти тоді вимкнула мій телефон?

— Що? — Елен з жахом поглянула на нього.

— Стеж за дорогою, Єльтен. Я запитую: навіщо…

— Кажу тобі: ніхто не дзвонив. А телефон ти, напевно, вимкнув сам!

Несподівано для самої себе Елен викрикнула це так голосно і пронизливо, що в неї самої заболіли вуха.

— Гаразд, Єльтен, — сказав Волер. — Розслабся, я просто спитав.

Елен спробувала зробити, як він велів. Дихати рівно і думати лише про дорогу. Вона звернула ліворуч, на розв’язку коло Валс-ґате. Субота, вечір, а в цій частині міста на вулицях майже нікого. Зелене світло. Праворуч, на Єнс-Б’елькесґате, ліворуч, униз по Тьоєнґата. У гараж поліцейської дільниці. Всю дорогу вона відчувала на собі пильний погляд Тома.

Відтоді, як Харрі зустрів Ракель Фьоуке, він жодного разу не поглянув на годинник. Він навіть один раз запросив Лінду потанцювати і познайомився з деким з колег. Розмови не в’язалися. Його запитували, яка в нього посада, він відповідав, і на тому спілкування закінчувалося. Напевно, в СБП неписаним правилом було не базікати зайвого. А може, з ним розмовляли лише для годиться. Ну й гаразд, вони йому теж не надто цікаві. Харрі повернувся на своє місце біля динаміка. Кілька разів він помічав її червоне плаття: як він зрозумів, довго вона ні з ким не розмовляє. Вона не танцювала, в цьому Харрі був цілком впевнений.

«Боже, я поводжуся як хлопчисько», — подумав він.

Він усе-таки поглянув на годинник. Пів на десяту. Можна було б підійти до неї, сказати два слова, подивитися, що буде далі. І якщо нічого не буде — забути про це, пережити танець, який обіцяв Лінді, і йти додому. «Нічого не буде?» Що це він собі думає? Інспектор поліції, практично заміжня! Харрі захотілося випити. Ні. Він знову поглянув на годинник.

І здригнувся від думки про той танець, який пообіцяв. Хутчіш додому, на Софієс-ґате. Зараз усі вже добряче напідпитку, але навіть і тверезі навряд чи хто-небудь з них помітив би відсутність співробітника з найдальшого кінця коридору. Відхилити двері тихенько, викликати ліфт, а там — сісти у свій вірний «Форд-ескорт», що чекає на нього на вулиці. Лінда, схоже, з насолодою танцює, учепившись у молодого співробітника, а той крутить її, ніяково посміхаючись.

— На концерті «Рага Рокерз» на Юстівале було веселіше, вам не здається?

Він відчув, як від низьких звуків її голосу закалатало серце.

Том увійшов до кабінету Елен і став у неї за плечима.

— Вибач мені за все, що я наговорив у машині, — сказав він.

Вона не чула, як він заходив, і тому здригнулася. У неї в руці була телефонна слухавка, але номер вона ще не встигла набрати.

— Ні, все було нормально, — відповіла Елен. — Просто я, це, ну-у… розумієш?

— ПМС?

Елен поглянула на Волера і зрозуміла, що він не жартує й справді хоче поспівчувати.

— Напевно, — сказала вона. Навіщо він зараз прийшов до її кабінету, він же раніше ніколи не заходив?

— Чергування закінчилося, Єльтен. — Волер кивнув на настінний годинник. Він показував десяту. — Я на машині. Можна відвезти тебе додому?

— Щиро дякую, але мені спершу треба зателефонувати. Можеш зачекати?

— Зателефонувати — в особистій справі?

— Та ні, просто.

— Тоді я почекаю тут.

Волер усівся в старе крісло Харрі, воно верескнуло, протестуючи. Він і Елен зустрілися поглядами. Чорт! Чому вона не сказала, що їй треба подзвонити в особистій справі? Тепер уже пізно. Може, Волер здогадується, що вона щось з’ясувала? Вона спробувала прочитати це в його очах, але він, здавалося, і думати про це забув. Елен охопив панічний страх. Страх? Тепер вона розуміла, чому їй завжди було незатишно поряд з Томом Волером. Не тому, що він так холодно тримався, не через його ставлення до жінок, «чорних», «нігерів», «вузькооких» і «підарів» і не через його звичку застосовувати силу за будь-якої слушної нагоди. Вона могла б назвати дюжину інших поліцейських, які в цих речах дали б Тому Волеру фору, — але з ними вона могла спілкуватися, знаходячи в кожному щось хороше. Проте з Томом Волером все було інакше, і тепер вона розуміла, в чому річ: вона його боялася.

— Гаразд, — сказала вона. — Це може почекати до понеділка.

— Чудово. — Він підвівся. — Тоді ходімо.

У Волера була японська машина, з тих, що, на думку Елен, схожі на гоночні «Феррарі». Сидіння в ній були глибокі й вузькі, так що доводилося сидячи підтискати плечі, а колонки займали мало не половину салону. Поки вони їхали по Тронхеймсвеєн, двигун тихо муркотів, і світло вуличних ліхтарів огортало їх. З колонок чувся вже звичний фальцет: