«…І only wanted to be some kind of a friend, I only wanted to see you bathing…»

Прінс. Принц.

— Можеш висадити мене тут. — Елен намагалася говорити невимушено.

— Про це не може бути й мови, — Волер поглянув у дзеркало заднього виду. — Доставка «від порогу до порогу». Куди далі?

Вона ледве стрималася, щоб не відчинити дверцята й не виплигнути на ходу.

— Тут ліворуч. — . Елен показала пальцем.

«Якби ти тільки був удома, Харрі».

— «Єнс-Б’єлькес-ґате», — прочитав Волер табличку на стіні будинку і звернув.

Ця вулиця ще темніша, пішоходів не видно. Краєм ока Елен побачила, як по його обличчю ковзали квадратики світла. Він знає, що вона знає? Бачить, що у неї одна рука в сумочці? Розуміє, що там той самий газовий балончик, який вона купила в Німеччині, а восени показувала йому, коли він сказав, що вона та її колеги наражають себе на небезпеку, відмовляючись носити зброю? Здається, він говорив їй, що може дістати надефективну зброю, яку легко сховати під одягом, а потрібної хвилини застосувати. Тоді вона прийняла це за черговий похмурий жарт у стилі «мачо» і просто посміялася.

— Гаразд, зупинися он біля тієї червоної машини.

— Але ж будинок чотири в наступному кварталі, — заперечив Волер.

Невже вона сказала йому, що живе в будинку номер чотири? Можливо. Може, вона просто забула про це. Елен відчувала себе прозорою, як медуза, і він бачив, що її серце б’ється надто часто.

Тепер двигун працював ухолосту. Волер пригальмував. Елен стала гарячково шукати, як відчинити дверцята. Прокляті японські конструктори! Що їм, важко було приробити до дверцят звичайну, зручну ручку?

— До понеділка, — сказав Волер їй у спину, коли вона знайшла ручку, вистрибнула на вулицю і вдихнула отруйне лютневе повітря Осло, немов свіжий запах дощу після довгої засухи. Останнє, що вона почула, перш ніж пірнути в під’їзд, було гурчання Волерової машини.

Елен вихором злетіла сходами, з шумом відбиваючи сходинки чоботами і тримаючи перед собою ключі, як чарівну паличку. Нарешті вона в квартирі. Набираючи домашній номер Харрі, Елен напам’ять повторювала слова Сверре Ульсена:

«Це Сверре Ульсен. Я все чекаю свої десять штук за те, що допоміг продати пушку старому. Подзвоніть мені додому».

Далі — відбій.

За якусь частку секунди Елен зрозуміла що до чого. Ось воно, ланка загадки, якої бракувало, посередник в операції з гвинтівкою Меркліна. Поліцейський. Том Волер. Природно. Для такого недолюдка, як Ульсен, десять тисяч крон — величезні гроші. Старий. Кола, пов’язані з торгівлею зброєю. Симпатія до правих екстремістів. Принц, який незабаром стане інспектором. Усе ж це ясно як білий день — так ясно, що Елен здивувалася: як вона — людина, що вміє вловлювати приховане значення там, де інші його не помічають, — не зрозуміла всього цього раніше. Можливо, це вже параноя, але поки вона чекала в машині, коли Том Волер вийде з ресторану, її не полишала думка: досить йому піднятися по службі’ ще вище (що цілком можливо) — і він зможе обкручувати й не такі махінації, прикриваючись владою, як щитом. І хто знає, кого з поліцейських він устиг завербувати. Їй здавалося, що більшість співробітників не дадуть втягнути себе ні в що подібне. Але цілком — до кінця — вона була впевнена тільки відносно однієї людини — Харрі.

Нарешті додзвонилася. Не зайнято. На тому кінці ніколи не буває зайнято. Візьми ж слухавку, Харрі!

Ще їй було ясно, що рано чи пізно Волер поговорить з Ульсеном і довідається, що сталося. Елен ні на мить не сумнівалася, що тоді їй постійно загрожуватиме смертельна небезпека. Треба діяти швидко, вона не може собі дозволити жодного неправильного кроку. Потік думок урвав чоловічий Голос:

— Холе слухає. Говоріть.

Пі-і-і.

— Хай тобі, Харрі! Це Елен. Тепер йому не втекти. Передзвоню тобі на мобільний.

Затиснувши слухавку між плечем і вухом, вона почала гортати телефонний довідник на літеру «X», випустила його з рук, і він з гуркотом упав додолу. Лаючись про себе, Елен нарешті знайшла номер мобільника Харрі. Добре, що він ніколи з ним не розлучається, подумала вона, набираючи його телефон.

Елен Єльтен жила на третьому поверсі недавно відремонтованого будинку. Її сусідкою була ручна синиця на ім’я Хельге. Елен, як і раніше, здавалося, що вона чує гурчання Волерової машини.

Ракель Фьоуке розсміялася:

— Якщо вже ви з Ліндою домовилися потанцювати, потоптатися доведеться.

— Еге ж. Або втікати що є духу.

Запала мовчанка, і Харрі подумав, що його слова могли не так зрозуміти. Тому він поквапився запитати:

— А як вийшло, що ти почала працювати в СБП?

— Через російську, — відповів вона. — Я ходила на курси російської мови при Міністерстві оборони, а потім два роки була перекладачем у Москві. Курт Мейрик запросив мене до СБП вже тоді. Після вивчення права я подалася прямо до тридцять п’ятого відділу СБП. Я думала, що справді даю користь.

— А це не так?

— Ні, звичайно! Сьогодні ті, з ким ми разом училися, працюють удесятеро більше, ніж я.

— Ти могла б піти зі свого місця і зайнятися тим самим, що й вони.

Вона знизала плечима.

— Мені подобається моя робота. А цим може похвалитися далеко не кожен.

— У цьому щось є.

Пауза.

«У цьому щось є». Невже не можна було бовкнути щось розумніше?

— А ти, Харрі? Тобі подобається твоя робота?

Вони все ще стояли, повернувшись до танцюючих, але Харрі побачив, куди вона показує йому очима. Йому набігало на думку різне. Що в неї довкола очей — усмішливі зморшки, що дачний будиночок Мускена неподалік того місця, де знайшли стріляні гільзи від гвинтівки Меркліна, що, за даними «Даґбладет», сорок відсотків норвежок, які мешкають у містах, зраджують своїх чоловіків, що потрібно розпитати дружину Евена Юля, чи не пам’ятає вона трьох норвезьких вояків полку «Норвегія», поранених або вбитих гранатою, кинутою з літака, і що треба б заскочити на новорічний розпродаж костюмів у «Дресманне», який так рекламували по ТБ-3. Але чи подобається йому його робота?

— Іноді, — сказав Харрі.

— І що тобі в ній подобається?

— Не знаю. Мабуть, це по-дурному звучить?

— Не знаю.

— Я кажу це не тому, що не думав про те, чому я став поліцейським. Я про це думав. І все одно не знаю. Може, мені просто подобається ловити поганих хлопців і дівчат.

— А що ти робиш, коли не ганяєшся за поганими хлопцями і дівчатами? — поцікавилася вона.

— Дивлюся «Останнього героя».

Вона знову розсміялася. І Харрі подумав, що ладний говорити найдурніші на світі речі, аби вона так сміялася. Але опанував себе і розповів дещо серйозне про своє життя, дійшовши до справді неприємних речей, раптом зрозумів, що не так вже їх і багато. І, позаяк вона як і раніше слухала його з цікавістю, він розповів ще про батька і про Сеструнчика. Чому всі оповідки про себе він закінчує розповіддю про сестру?

— Напевно, хороша дівчина, — сказала Ракель.

— Найкраща, — кивнув Харрі. — І найхоробріша. Її ніколи не лякає невідомість. Вона живе, як льотчик-випробувач.

Харрі пригадав випадок, коли Сеструнчик розповіла йому про одну квартиру на Якоб-Оллс-ґате, яку бачила в розділі «Нерухомість» у газеті «Афтенпостен». Їй сподобалися шпалери — схоже на її дитячу в Оппсалі. І вона купила її на аукціоні за двадцять тисяч крон — рекордна ціна за квадратний метр в Осло того літа.

Ракель Фьоуке так сміялася, що розлила текілу на піджак Харрі.

— Найкраще в ній — це те, що, навіть коли її літак розбивається, вона лише струшує з себе пил і — вперед, назустріч новим пригодам.

Вона протерла його піджак хустинкою.

— А ти, Харрі? Що ти робиш, коли твій літак розбивається?

— Я? Ну-у… Перший час просто лежу. Але потім знов підводжусь, іншого вибору все одно немає.

— У цьому щось є, — сказала Ракель.

Він глянув на неї: сміється? В її очах блищав пустотливий вогник. Вона теж випромінювала енергію, але це схоже, щоб її літак розбивався.