– Дурниці! Він ще сто років буде стояти!

І вона пішла, послухалась, пішла попереду, а далі… Зненацька просто над ними затріщав грім, і білий світ перед Катериною обпалився рожевим спалахом. За спиною тихо скрикнув Василь, і, озирнувшись, Катерина з жахом побачила, що в нього поцілила блискавка.

– Василю! Василю!

Знов зробилося темно, і тільки вода заплюскалась у тому місці, де впав Василь.

Вітер штовхнув Катерину в спину, і вона, мов отямившись, закричала так голосно, що й самій зробилось лячно.

– Тримайся, Василю! Я біжу по допомогу!

Вітер штовхнув її знову з такою силою, що вона мало не полетіла з містка слідком за враженим блискавкою Василем. Надія на те, що він, може, ще живий, гнала її вперед, на пагорб, до панського будинку. Вона падала, провалювалась у багнюку, але вперто підводилась і йшла далі, ледь волочачи ноги в слизькій багнюці.

А будинок зустрів темною пусткою та тишею, наче й не жив тут ніхто. Катерина зітхнула, підняла руки й відчайдушно заколотила руками у величні двері дому.

Стукала вона, жалібно гукаючи, довго, до болю в руках, але великий будинок відповідав тільки тишею. Та ось, коли вона вже геть знесилилась, за дверима почулося чиєсь бурчання.

– Ну, і хто тут ґвалтує?

Двері, ті величні, проклятущі двері, у які вона стукалася цієї страшної ночі, повільно відчинилися, і Катерина побачила перед собою похмурого, невдоволеного діда Тараса Довбуша, котрий тримав перед собою велику свічку й підсліпувато щулив очі.

– Допоможіть, благаю, діду, – кинулась до нього Катерина, ледве тримаючись на ногах від утоми та страшної напруги. – Там людина впала в річку, блискавка влучила…

Дід Тарас поплентавсь назад.

– Тьху, згинь, пропади, – забубонів він, намагаючись перехреститися лівицею та нещадно спотворюючи хрест. – Згинь, згинь, нечиста сило!

Катерина заблимала.

– Діду, ви що?

– Згинь, кажу, – уже голосніше наказав Довбуш і сяк-так перехрестив Катерину. – А, не згинеш? А я ось зараз принесу тобі водиці йорданської, живо в пекло повернешся, нечистяка!

– Діду! – уже крикнула Катерина, надто схвильована, щоб вислуховувати безглузду балачку діда Тараса з нечистою силою. – Діду, це ж я, Катерина Малькова, погляньте, отямтеся ж ви!

Тарас зіщулився, а потім крякнув.

– Гм, та й справді Катря, – пробурмотів він, а потім грізно нахмурив кудлаті брови. – Ну й чого це ти, Катре, бродиш панськими садибами, не даєш людям спати?

– Мені потрібен пан!

Дід Тарас аж задихнувся від такого зухвальства.

– Як ти сказала? Пан потрібен? Теж мені пані вирискалась, ану, давай звідси, поки я добрий…

– Нікуди я не піду, – уперлась Катерина, розізлившись. – Що ж ви за людина така! Я у вас прошу допомоги. Там у Василя влучила блискавка, він упав у річку, дитина горить. Кличте пана!

– Ага, чекай у мене!

– Діду, кличте пана!

– Зараз я тобі не пана, а батога покличу, – випнув худу груднину Довбуш, і до Катерини врешті дійшло, чому дід почав ті розмови з нечистим та інші дурниці. Таж він п’яний геть! Он як горілкою смердить. І через оце опудало Микитка не дістане допомоги.

– Ось що, діду, кличте пана, допоки я не роздряпала вашу огидну пику й не пішла сама його шукати.

Довбуш погрозив їй свічкою.

– Ну-ну, я тобі піду! Ач, що надумала. Пику мені дряпати та панським палацом вештатись. Стій, де стоїш, і ступня мені не смій ступити, я піду, уже викликаю на себе панський гнів, хай тобі всячина, раз ти все одно не підеш.

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Не піду!

– От вража дочка! І взялася ж на мою бідолашну голову, – пробурмотів дід Довбуш і, похитуючись, повільно поплентав углиб будинку.

Катерина залишилась чекати.

Минуло всього декілька хвилин, і знову заблимав вогник свічки. Та то був не дід Тарас. Катерина відчула, як затисло в грудях серце, мов ухоплене чужою рукою, занило пронизливо та солодко.

Східцями до неї йшов граф Гнатовський.

Ішов швидко, майже біг, тримаючи в руках свічку. Ось іще кілька кроків, і він уже поруч, високий, ставний та вродливий, трішки не такий, яким вона звикла бачити його при сонячному світлі. Золотавий вогник свічки робив його лице якимось загадковим, очі ховав у тінь, а розпущене до плечей волосся надавало водночас молодшого й привабливішого вигляду. Катерина застигла, удивляючись у це лице широко розплющеними очима, дозволивши собі на якусь мить забути про все на світі, окрім нього. Як вона знудилась за ним за ці довгі нескінченні та сірі дні без нього. Час неначе зупинився, припинив своє існування, увесь розтанув у цих темних, майже чорних зараз очах, що з незрозумілою чаруючою жадібністю вдивлялися в її очі, неначе він так скучив, безмежно скучив за нею за ці сиротливі дні розлуки.

Забувши, що треба дихати, Катерина повільно зітхнула, хитнувшись до нього всім тілом.

– Катарина…

Він чи то прошепотів, чи то видихнув її ім’я, а наступної миті вільна від свічки рука прихилила Катерину до дужого, міцного тіла, а наполегливі й ніжні вуста заволоділи її вустами жадібним, пристрасним і неймовірно ніжним поцілунком. Мокра, брудна та геть змерзла Катерина припала до нього, притулилась усім тілом, відчуваючи, як шалено стукає серце від щастя, щастя поруч із ним.

Заплющивши очі й позабувши про все на світі, Катерина цілувала пана Криштофа у відповідь, мліючи від щастя, від відчуття того, що він ось тут, поряд із нею, такий близький і жаданий, він, для кого одного б’ється її серце, ким одним воно живе.

Нарешті Криштоф підняв голову й поглянув на Катерину трішки затуманеним поглядом. Потім погляд його сковзнув по її брудному наляканому лицю, геть мокрій сорочці, і він нахмурився.

– Боже, Катарино, що сталося?

Катерина схлипнула.

– Біда, пане. І тільки ви можете мені допомогти.

– Кажи, що сталося!

Зітхнувши, Катерина виповіла йому все, раз по раз нерішуче замовкаючи та затинаючись. Криштоф слухав, нахмуривши гладко виголене, засмагле лице, а потім крикнув так, що вона здригнулась.

– Тарасе!

На східцях відразу ж, мов чатувала десь поряд, з’явилась висока постать Довбуша. Кинувши швидкий погляд на Катерину, він озвався до свого пана досить похмуро.

– Кликали, пане?

– Негайно пошли когось до річки, витягніть нещасного, і ще розбуди Романа, хай скакає в Опришине по доктора фон Ліберна.

Тарас витріщив очі.

– Зараз, пане?

Криштоф нетерпляче зітхнув.

– Негайно!

Довбуш невдоволено піджав губи, поглянув так, наче хотів зухвало заперечити панові, але все ж проскреготів:

– Слухаюсь, пане.

Катерина не могла повірити в те, що він отак відразу погодився їй допомогти. Із ніжною вдячністю вдивлялася в його лице, суворе на вигляд, але добре, намагаючись запам’ятати кожну рису. Вона мов прощалась із ним, прощалась назавжди, а серце розривалось від нестерпного болю й гострого небажання йти від нього. І відчуваючи, як давлять сльози, видихнула ледь чутно:

– Дякую вам! І… прощавайте!..

Не договорила, захлинулась словами й обернулась, щоб іти, не краяти більше собі серця. Але не ступила й кроку, як сильні Криштофові руки охопили її тонкий стан, а голос, коханий оксамитовий голос пролунав над самим вухом:

– Катарино, ти куди?

Вона ковтнула гірку слину й видихнула:

– Додому. Я не маю вам більше заважати…

Криштоф одним різким рухом обернув її до себе лицем.

– І ти гадаєш, що я дозволю тобі піти?

– Але ж… – спробувала заперечити Катерина, але він приклав до її рота два пальці та рішуче промовив:

– Ти нікуди з цього дому не підеш. Ніколи! Ти лишишся тут назавжди, Катарино, на все життя!

Які жадані, несподівані та пристрасні слова! Катерина вслухалася в них, розуміючи, що саме на них увесь цей час чекало її серце з такою силою. Так, вона залишиться з ним, залишиться байдуже ким, навіть коханкою. Дарма! В очах односельців вона й так уже його коханка, її вже ославлено одним тим поцілунком. Навіть рідний батько ладен вважати її панською коханкою. То й нехай думають, нехай кажуть, а вона побуде щасливою хоч місяць, хоч рік – то неважливо, однак вона нап’ється того щастя по самі вінця свого серця, щоб довіку вистачило. Візьме гріх на душу, але зробить те, чого бажає її серце, а не хтось інший.