– Оце по-панському, – вигукнув він і мало в долоні не заплескав. – Я тебе навчу, як треба робити.

Але вчити Катерину не довелось. Щось прокинулось у ній самій, щось незнайоме й могутнє, пробуджене страхом за Криштофа та жалем за Антуаном. Коли Мотрю, злу та почервонілу, вштовхнув до кабінету сам дід Тарас, Катерина з холодним та величним лицем стояла біля столу чоловіка.

Тарас штовхнув Мотрю в спину.

– Ось, пані, ця мерзотниця…

Мотря свіркнула очима.

– А що я такого зробила?..

– А ти не знаєш? – облудно тихим та спокійним голосом запитала Катерина, зіщулившись.

Мотря відповіла злим поглядом.

– Не знаю я нічого.

– А не бреши! Кого ти вночі сюди приводила, негіднице? – Уже голосніше запитала Катерина, не зводячи з розчервонілого лиця Мотрі напруженого погляду.

Мотря ступила крок назад.

– Куди привела?

– Сюди.

– Господи, дурість яка…

– Дід Тарас бачив… – почала була Катерина, та дід одразу ж перебив її, заскочивши вперед, мов молодий козак. Націлившись у лице Мотрі своїм гачкуватим, старечим пальцем, він нервово замахав ним.

– Бачив, усе я бачив, вража дівко. Як ти з кухні виводила того високого козака, як назад ви з другого поверху бігли, тільки п’ятки блищали, немов чорти за вами гналися…

Мотря зневажливо всміхнулась.

– Бачив він! Та ти, діду, від шинкарської горілки скоро світу білого не побачиш. Пиячити треба менше, бо до самого скоро чорти в гості прийдуть…

– Бачив я тебе!

– Та щоб ти здохнув, старий чортяко! Нічого ти не бачив, очиці залив горілкою й хропів десь на покуті.

– Бачив!

– Нічого ти не бачив…

– Досить! – Твердий голос Катерини змусив Мотрю проковтнути останнє слово. – Я дідові вірю, тож не виправдовуйся, Мотре. Краще скажи, кого водила?

– Нікого!

– Мотре!

– Ой, тільки не треба із себе паню робити, – не втримавшись, вишкірилась Мотря, і Катерина, зазирнувши в її чорні, пронизливі очі, що палали вогнем такої жагучої ненависті, уже не сумнівалась – вона справді впустила в дім палія. І рука Катерини, мов ожила власним життям, раптово піднялась і вдарила Мотрю з такою силою, що чорнява голова Мотрі відкинулась назад, а в очах промайнув звірячий вираз.

– Мовчи, нечестивице! – Гнівно кинула Катерина, дивуючись сама собі. – Хто послав палія?

Мотря відповіла сповненим ненависті поглядом.

– Сотник! – просичала вона, виплюнувши це коротке слово, й умить лице Катерини перемінилось. – Що заклякла, ясна пані? – У голосі Мотрі сковзнула насмішка. – Твій старий пузатий коханець заплатив мені, ох і й щедро заплатив, аби ти здохла, а разом із тобою й пан. Заслужив він це, бо мого кохання вірного наче й не помічав, а тебе, злидню босоногу, як той дурень, у покої привів, до вінця повів…

Катерина зіщулилась.

– Де він?

– Хто?

– Сотник!

– А я звідкіля знаю. Мене той козак найняв, аби я тебе із світу зжила, а більш нічого не казав. Та я б і задаром на таке діло погодилась, аби не бачити пик ваших огидливо-щасливих…

Катерина палахнула очима.

– Досить! Замкніть її, діду, десь, аби тільки очі мої не бачили! – Кинула вона дідові Тарасу й навіть не поворухнулась, коли той вхопив під руку розлючену Мотрю та потягнув з кабінету. Постояла так із хвилину, а потім упала на диванчик і заридала.

Антуана поховали третього дня на пагорбі над Кагамличкою, поряд із могилами графа Бронислава та його матері, старої графині-польки Магди Гнатовської.

Ірина Саввівна, стихла та змарніла, довго дивилась на пагорб із чорної вологої землі, що виріс над тілом її коханого, але не плакала. Скорботними, сухими очима поглянула вона на застиглу Катерину й гірко зітхнула.

– Ось і закотилось моє сонце, – безживним, тихим голосом промовила вона. – Уже нема мені чого чекати від життя, бо я втратила його, загубивши Антона. Я втратила жагу до життя, яку мала поряд із цим білявим хлопчиною. Мене засуджували за нього, неславили, а я просто кохала його, не зважаючи на вік, кохала, як нікого у своєму житті. Пустун, який полюбляв багато базікати… а мав таке серце, таку хоробрість!.. – Вона похитала головою. – Поліз у те пекло, ціною власного життя врятував мого сина й виконав євангельську заповідь – поклав життя своє за іншу людину. Ось тобі й пустун.

Пані Гнатовська постояла мовчки, а потім обернула до Катерини бліде, змарніле лице.

– Я багато передумала за цей час, – тихо провадила вона далі, – і вирішила, що вже не повернуся до свого звичного життя. Можливо, прийму постриг, спробую замолити свій гріх. І його. – Вона слабко хитнула головою на пагорб. – Але на мені провина більша, бо то я звабила це дитя, увела його в блуд. Він скільки разів пропонував мені взяти шлюб, а я все боялась, сама не знаю чого.

По деякім часі, відчувши якусь внутрішню незрозумілому спонуку, Катерина покликала в чоловіків кабінет Максима Злотника, єдину людину, якій могла довірити все.

Він з’явився за декілька хвилин.

– Щось сталося, Катерино Гнатівно?

Катерина відповіла йому прямим поглядом.

– Я хочу, щоб ви знайшли сотника Яковенка.

Злотник прокашлявся.

– Ви впевнені?

– Упевнена.

Злотник помовчав, раз у раз позираючи на її застигле лице, а потім важко зітхнув.

– Я згоден, але мені знадобляться дужі хлопці, із десяток або й більше, та зброя.

Катерина обернулась до дверей.

– Тарасе!

Довбуш висунув у двері серйозне, тверезе лице й запитав:

– Кликали, пані?

Від того нещасного ранку дід Довбуш вже мало скидавсь на того завсіди п’яного Тараса, яким він був доволі довгий час. Він став іншим і бігав тепер від шинкарки з її горілкою, немов шкідливий кіт від господарського віника. Провина за те нещастя вплинула на нього настільки, що він ходив тепер по будинку, наче й не він, чемний зробився, виправ добре свою завжди брудну ліврею і… полюбив Катерину. Віддано полюбив, як пані свою, яка не засудила його суворо.

– Тарасе, збери з десяток, а мо’, і більше, дужих парубків для пана Злотника, та зброю.

В очах Довбуша промайнуло розуміння.

– Вирішили-таки бити супостата?

– Так.

– А пан знають?

Лице Катерини спохмурніло.

– Ні, – нарешті повільно відповіла вона, – Кирило нічого не знає, і я хочу, щоб не знав.

Тарас поклонився.

– Так, пані. – Він поглянув на Злотника. – Через годину все буде готово, пане управителю.

Коли його постать поважно та повільно зникла за дверима, Злотник похитав головою й усміхнувся.

– Як він до вас, Катерино Гнатівно. А я ж ізвик до Тараса, який, похитуючись, вештається по будинку й шпетить кожного, крім пана, а цей тверезий і поважний дід… навіть боязко якось.

– Так, Тарас тепер інший.

– А пан граф… він справді не знає про ваш намір?

Катерина глибоко зітхнула.

– Ні, не знає. Максиме, я дуже вагалась, чи потрібно воно це все взагалі… Але… Кожнісінький день бачити, як він, здорова та дужа людина, страждає, прикутий до ліжка, це просто неможливо. А ще Ірина Саввівна, вона все каже, що піде до монастиря, але ніяк не може відірвати себе від Антуанової могили, сидить там майже весьденечки, а прийде… на неї ж боляче поглянути, де та жінка, яка приїхала сюди? Немає, зникла! А мерзотник, що вбив її коханого та зробив калікою Кирила, десь зараз сміється з нас, упивається своєю помстою.

– Ви дуже змінились за цей час, Катерино Гнатівно, де й поділась та дівчина, якою ви були до заміжжя.

Катерина сумно всміхнулась.

– Вона є, Максиме, є.

Години за дві Злотник із дужими молодиками покинув Бориси. Катерина дивилась їм услід із вікна своєї кімнати, а перед очима стояло лице людини, яку вона тепер люто ненавиділа, а ще лице Мотрі, що два дні тому втекла з вікна й зникла невідомо куди.

– Щось цікаве? – запитав у неї за спиною Криштоф, і Катерина, здригнувшись, обернулась. Однак поглянути прямо в уважливі, темні чоловікові очі не змогла. Нервовим рухом ухопила своє вишивання й м’яко всміхнулась.