…Міліція забирає його якраз перед дверима операційної. Напрочуд ввічливо і без зайвого ажіотажу.

За п'ятдесят дев'ять годин і три дні він все ще не матиме уявлення про те, чим закінчилась ота операція.

Чи здійснилася його колишня прихована мрія.

…Не дозволив собі піти на вулицю, заки не навів у квартирі глянцю. Це зайняло добрих три години, і хоч він дуже старався, це прибирання йому погано давалося.

Контрастний душ, попри його безперечну ефективність, має одну суттєву ваду: без гарячої води він аж ніяк не контрастний, а позаяк опалювальний сезон ще не почався, то… точно: пийте, діти, молоко, будете здорові! Іншими словами: радійте, що маєте холодну воду, бо можна і її не мати. Ха-ха…

Андрій, як завжди, радів. Під крижаними струменями. Зціпивши зуби.

Але чомусь очікуваного полегшення не спостеріг. Організм тихенько скімлив у якомусь передчутті.

Вже за порогом Андрій повернувся напитися води. Палило по-чорному.

Офіційна версія вилазки з хати виголошувала: „По пиво і каву!“ У існуванні неофіційної Андрій ще не зізнався навіть самому собі.

Кволе жовтневе сонце, як провокатор, блимнуло з даху одного з будинків, що навпроти, і сховалося за димарем.

Уродженець асфальтованого світу, Андрій рідко бачив справжній захід чи схід сонця: щоб і лінія горизонту була, і повна палітра фарб. Цегла, камінь і бетон — скільки себе пам’ятає — надійно заступали видноколо.

Уявив собі пустелю замість міста і на мить пошкодував, що не народився змією. Довершеною у своїй єдності з середовищем. Ідеальною для втеч і переховувань.

Але нічого не вдієш: він — від пилюки на кросівках до пилюки у легенях — міщанин. Принаймні, до одинадцятого жовтня.

Отак, стоячи біля під’їзду зі сміттям у одній руці і склотарою в іншій, він спробував опиратися призабутому відчуттю спустошення, одноосібности, окремішности, що глухим звіром повернулося до нього з давнини і тепер з виглядом господаря обнюхувало своє колишнє пристановище. Знову, як колись, здалося, що він сам-один на багато кілометрів довкола і хоч куди пішов би, — залишиться сам.

Ніколи не думав, що втрачена самотність воскресне і так пригнічуватиме. А може, то сонце винне: хльоснуло в душу промінням і згорнуло знамена?

А ти воюй тут без світла, як знаєш.

Андрій набрав у груди повітря і наважився.

Білий пікап марки „Форд“ моделі „Ескорт — 1,8Д“ з тонованим склом і болотом на шинах припаркувався між легковиками так буденно і просто, неначе паркувався тут з віддавна.

Білий пікап марки „Небезпека“.

Коли Андрій рушив уперед, з пікапа вилізли двоє гм… легінів з культурною зовнішністю (похідне від слова „культурист“, звісно), коротко порадилися між собою, один почимчикував за ним, а другий знову сів у машину.

„А у тебе — ні грошей, щоб відкупитися, ні знайомих, щоб заступилися…“ — просто так, між іншим, нагадав він собі, заходячи до „Супермаркету“ і спраглими очима вказуючи продавщиці на холодний, пінистий, темно-бурштиновий порятунок.

Андрій попросив, щоб відкоркувати пляшку, і вийшов на гладенький мармуровий поріг, де організм, ковтнувши пива, остаточно задубів. На вулиці, мабуть, градусів п'ять. Поки що — тепла.

І поки що він живий і більш-менш здоровий. Але що це йому дає?

За кілька днів безпросвітної паніки з його розуму утворився розварений геркулес, і ота каша в голові надто повільно стигла навіть у пронизуючому до кісток надвечір'ї. Процес, кажучи хімічним сленгом, терміново потребував каталізатора.

Пива і кави, наприклад. Або хоча б хорошої звістки.

…Тієї ж ночі, сидячи на підлозі з блокнотом у руках, призупинившись і призадумавшись, Андрій дійшов одного простого висновку: добрі звістки — не пиво і не кава.

Добрі звістки — це рідкісні копалини. Коштовності, які просто не можуть лежати валом на кожному кроці, їх треба видовбувати з-поміж порожніх пластів буднів тяжкою киркою, ковтати пилюку і не битися головою об камінь, якщо виявиться, що їх на тому місці немає і бути не могло.

— Зрозумійте, такі правила. Я не можу надати вам інформацію, яку ви просите.

За один вечір він наштовхнувся на ці непробивні слова тричі. І жодного разу вони не проникли далі його барабанних перетинок.

— Ви не родич, не лікар і не слідчий. Нас тут тепер постійно атакують його знайомі, тому не думайте, що ви один, кому ми відмовляємо. Це вказівка на рівні головного. І не турбуйте нас більше: в реанімації є достатньо роботи без вас, повірте.

Так йому відповів телефон.

Так чи приблизно так відповіла йому згодом жінка-лікар, яку він впізнав за безрукавкою, накинутою на білий костюм.

— Не треба сидіти під нашими дверима, ви все одно нічого не висидите. Вже восьма година, надворі темно, йдіть додому.

Він запхав їй до кишені п'ятдесят баксів. А може, треба було сто?

Лікар огледіла майданчик перед дверима реанімації, два театральні кріселка під стіною, видиму частину коридору, сказала: „Почекайте“, пішла, досить швидко повернулась і віддала йому гроші.

— Нічого не вийде. Не той варіант.

Тепер йому майже те ж саме сказала медсестра, яка вийшла зачиняти двері на ключ:

— Ви все ще… Скільки ж ви чекаєте?.. Не сердьтесь, будь ласка. Якби ви знали, як нас тут усі дістають: і з міністерства, і з облздороввідділу дзвонять, і погрожують, і нахабно завалюють сюди, в одязі, у брудному взутті, ніби чим більше нароблять галасу, тим швидше хворий встане і піде. Дивні люди.

Вона так вимовила оте „дивні люди“, що він, вимучений нестерпним чеканням, зморений і роздратований, глянув на неї… і собі усміхнувся. Не хамло, не дебіли, не худоба. Просто дивні люди. Кумедні люди. І нема чого лаятись, сердитись, ображатись.

…Нічого звичного. Нічого, що примусило б його підійти до неї десь на дискотеці й запросити до себе на квартиру. Навіть, коли б вони залишилися удвох на безлюдному острові. Не його стиль. Не його система координат.

Схоже, вони однолітки, а йому імпонують молодші; мабуть, вища на якийсь сантиметр, але для його „еґо“ це питання суттєве; правдоподібно вона — збитої комплекції, а не тонкокістної, в синьому костюмі, який ховав фігуру, і капцях на босу ногу. Волосся кольору темного пива, підняте догори і пришпилене штукенцією, яка сповзала, і вона щораз машинально поправляла її. Обличчя округле, з великими очима і губами. Відкрите, без загадок, без таємничих тіней, ще й густо всіяне веснянками.

Не його тип обличчя однозначно.

Чому ж він так довго його розглядає? Може, тому, що це перше привітне обличчя за стільки непривітних днів.

— Я не збираюся бігати містом і розголошувати цю інформацію. Лише я буду знати. Мушу знати.

Як ще їх просити?

Вона поправила заколку. Дивилась прямо, сірооко і трішечки збентежено. Так дивляться, коли не мають поняття, хто стоїть перед ними, а питати… не сміють?

— Вибачте, але я… не можу вам нічого сказати. Нам заборонили.

І зникла за непрозорими дверима.

…Ці двері він вивчить напам'ять. Ці крісла наб'ють йому оскомину. Ця лікарня стане йому снитись.

Він приходитиме сюди п'ять днів поспіль, питатиме одне і те ж саме і годинами чекатиме на відповідь. Інколи його навіть не проганятимуть. Додому він вертатиме ні з чим.

Але той перший свій візит він відкладе на поличку пам'яти, щоб при нагоді розібратися, що трапилось?

Чому, ламаючи голову над своєю велетенською проблемою, він раз по раз, потайки від самого себе, повертатиметься в думках до цієї дівчини, що не в його стилі?

Чим ця дівчина з чужою системою координат зачепила його на відрізку народження-смерть, щоб замість пошуків виходу з пастки він взявся переглядати позначки на власних осях абсцис і ординат, і усі ті позначки, усі колишні імена, голоси, губи, руки, тіла… раптом виявились нечіткими, бляклими, майже стертими часом і відстанями? Безслідними?

…Відкривши свіжокуплений блокнот, призупинившись і призадумавшись, Андрій написав: „День перший“, а під ним: „Магазин — лікарня — дім. Нічого“.