Він спантеличено розводить руками, мовляв: подуріли вони там, чи що?… І нова, запізніла на цілу хвилину думка ошпарює окропом: „А раптом я з ніг до голови обляпаний КРОВ'Ю?“

Запізно. Вони повертають до нього голови і втуплюються у нього очима… Прокинутись би, негайно і без права повернення у цей жахливий сон.

— А ну їх всіх! — махає рукою, не витримуючи їхніх поглядів. — Краще ходіть покажіть мені вашого комп'ютера. Я бачив у тебе веб-камеру, Остапе. Віро, хочеш побачити себе в кіно?

Він простягає їй долоню досить рішуче, залишаючи при цьому право вибору за нею. Будь-яка дія породжує протидію, тиск породжує опір, напад — захист. А все разом може призвести до реанімації.

Ось чому, коли хтось з осклілими очима і побілілими пальцями вибирає поручні, а не простягнену на поміч долоню, майже нічого не можна з цим вдіяти, не можна шарпати, хапати, тягти. Лякати не можна, думається йому. Навіть коли цей „хтось“ дуже маленький. Хоча… в ситуації SOS стояти і чекати, коли „хтось“ ризикне покинути облюбований прихисток, — теж нереально. Особливо, якщо внизу у вхідні двері вже заносять ноші.

Аж коли Остап, допетравши що до чого, збліднувши, хрипко, але авторитетно потверджує: „Точно, Вір, ти ще ніколи не бавилася в мене на компі. А там такі суперові стрілялки є, — пальчики оближеш“, — аж тоді вона вигулькує зі свого сховку, підноситься навшпиньки і здивовано кліпає оченятами:

— Стрілялки?

Але рук від перил завбачливо не відриває.

Чути, як люди з ношами завертають до сходів.

Мерщій! — кидає він поглядом Остапові, і той — несподівано чітко — приймає передачу.

— У мене такі стрілялки, що твоєму Стасику і не снились.

На Остапа важко дивитись, але його наживка спрацьовує:

Віра вкладає свою долоньку до руки Андрія і підтюпцем біжить за ним до братової спальні. За півмиті до того, як на майданчику другого поверху з’являються ноші.

Андрій плечем зачиняє за собою двері, випускає Вірину долоньку і… залишається віч-на-віч з Остапом.

„Саме час прокинутись“.

Скривившись, наче хто цілиться йому стоватовою лампочкою у вічі, над силу ворушачи тремтячими губами, Остап Дудій запитує свого єдинокровного старшого брата:

— Як ВІН?

І старший брат не знаходить нічого кращого, як відповісти:

— Він ще живий…

А Віра вже просить: „Покажи мені стрілялки!“. І не залишається часу і сил сказати щось більше.

Остап рвучко розвертається, садить Віру на високе, з коліщатками кріселко, вмикає комп’ютера, схиляється над сестрою, бере її руку в свою, натискає разом з нею одну клавішу, другу… Час від часу крадькома витирає рукавом очі. І вдає, що не чує, як за стіною проносять повз них ноші з їхнім батьком.

А Андрій Шелепінський, перш ніж податися за ними, встигає подумати:

„Цікаво, чи залишаться після такого тлуму, юрби хоч якісь СЛІДИ на місці злочину?“

До кабіни „швидкої“ він заскакує вже на ходу.

За три дні по незабутньому частуванні у незабутній забігайлівці Андрій зрозумів, що сидіти в хаті, начепивши на очі, думки й почуття сонценепроникні жалюзі, зневажати себе так, що часом хочеться самого себе змести на долівку й розчавити, мов таргана… сидіти, забувши про день і ніч, туманіти від цього всього і ЧЕКАТИ — найогидніший спосіб чогось дочекатися.

Не те, щоб він зовсім не намагався закликати себе до порядку.

Намагався. Просто йому змалку легше давався непослух, і всі оті заклики до його сумління негайно і власноручно ним анульовувалися.

Так було й цього разу. Поки не скінчилася кава.

Третього чи четвертого дня, підвівшись з квадратною головою зі свого улюбленого крісла, Андрій ненароком копнув ногою порожню півлітрівку і затулив вуха від її дзенькоту. Навпомацки рушив до кухні, намацав у підвісній шафці коробочку „Якобс“ — порожню.

До кави його привчив Славко тими благословенними вечорами, коли вони валандалися майже до рання від однієї кафешки до другої.

Андрій перерив усю кухню вздовж і впоперек. Дарма. Залишилася лише розчинна кава. Не пий, братику, інженером станеш… чи як там у казці?

Запаривши цю так звану каву, підніс її до носа, понюхав і відставив убік. Цього пійла він і справді пити не збирався. А по справжню каву треба було рушати до „Супермаркету“. А це означало — пройти повз білий пікап, якого він вперто не помічав, хоча той невідлучно чатував під його вікнами, наганяючи звичного, осоружного страху.

Скільки там залишилося днів до побачення з Дідусем? Шість?

Андрій мотнув головою і ні сіло ні впало подумав: „Добре бути розчинною кавою: трішки окропчику — і ти зникаєш в усіх з-під самого носа“.

Голова раптом затріщала так, ніби з квадрата якісь жартуни робили шестикутника. Необачно втрапивши ногою у бляшанку з-під шпротів, Андрій, нарешті, помітив, який розгардіяш вчинив у власній оселі, глянув тужливим поглядом у вікно й послав себе під душ.

Того третього дня серце йому затерпло так, що Андрій його майже не відчував.

„Добра анестезія, хлопче, — сказав би на це один знайомий хірург. — Усі нерви знечулились. Можна тяти“.

На що один знайомий кат відповів би: „Нічого, ми почекаєм, поки ваш наркоз випарується. І ось тоді почнемо“.

Шість днів, а він навіть не почав діяти. Хоча… що можна встигнути за шість днів? Хіба створити світ.

…Батько дав зупинку у приймальному відділенні.

Миготіння дороги у світлі фар, скрегіт гальм, велика махіна лікарні, що постає серед ночі втіленням чиїхось нічних жахів; люди в лікарняних костюмах і халатах — одні біжать до „швидкої“, інші вивантажуються з неї, з-поміж них маячить чоловік, якого ніхто не питає, чому він у такій, здавалося б, недоречній піжамі, а він і не пояснює, що його зігнали з ліжка і не дали часу переодягтися; ноші, які швидко перекладаються на каталку, лампи денного світла у вестибюлі і стійкий запах неминучости, реальности сну, — все це відсовується на задвірки свідомости, щойно жінка-лікар у накинутій на костюм безрукавці встромляє у вуха слухавки, торкається блискучим диском батькових грудей, змінюється на лиці і навалюється обома долонями йому на груди.

— Перевірте зіниці, він дав зупинку.

Усе-таки, понтовий у лікарів сленґ. Дав зупинку. І головне — всі знають, що робити!

— Є реакція!.. Ретрактор!..Де спирт? Спирт мені на руки!.. Хто знає його групу і резус?.. Станьте на мішок, я маю третю плюс!.. Підколотись і на сумісність, цито!.. Зробіть „зелену“ дорогу!.. На стіл його, вже!..

Лікарняний сленг. Для невтаємничених — набір безглуздих фраз на тлі безглуздої метушні.

Але навіть для невтаємничених вислів „дав зупинку“ нічого доброго не віщує.

Каталка в оточенні групи людей на повному ходу протарабанює повз Андрія Шелепінського і влітає до вантажного ліфта. Мізерно коротку мить він бачить Того, хто лежить на ній.

У „швидкій“ він сидів біля шофера і назад не озирався.

Тепер він розуміє, що його нахабно обдурили.

Батька НЕМАЄ.

Чиєсь безвільне посіріле тіло, яке дозволяє робити із собою все, що кому заманеться, — це не батько. Батько не дозволив би безперестанку вливати у себе якусь гидоту з пляшок, не дозволив, щоб йому встромили до рота товсту трубку і щось накачували досередини гумовим балоном, схожим на м'яч з регбі. Категорично не дозволив би, щоб чоловік у піжамі раптом заліз руками йому ДО ГРУДЕЙ і щось почав робити з тим, що мало би бути серцем.

Він — невтаємничений, але цей ЗАПАХ — нудотний, солодкавий, яким обдало його з каталки, — не віщує нічого доброго.

То кажете, — батька немає?

Він кидається до сходів і вже на бігу випитує у зустрічних, де операційна.

Не можна зупинятися на півсходинці. Треба дійти до кінця.