…спочатку Гена з неприродно викрученою ногою, потім фонтанчик крові з його горла, хрипи, стогони, знову зав’язане вузлом тіло Гени, руки, що утримують його, червона долівка, земля сіра, земля чорна, болото руде, все перемішалося, переплуталось, потім світанок у холоді, гіркуватий смак трави під снігом, подив, страх, стебла трави там, де мала бути Колючка, пальці гребуть сніг, землю, пальці рвуть траву, запах, висмикнуті тонкі жили подорожника, сухий реп’ях на коліні, біг, ходьба, біг, падіння, плазування, спроба знову піднятися, залишитись стоячим серед усього чужого, голодні болі, дивні запахи, боязнь чужих наближень, безсилий гнів, чиєсь наближення, наближення…

Нельсон крикнув і вийшов зі сну. Він лежав у палаті з білими стінами. Знову задрімав під крапельницею, і вариво прожитого, скориставшись сном, забурлило в ньому. Він швидко піднявся, відчуваючи в тілі нову незвичну вагу. Висмикнув голку з руки. Крізь вигадливі морозні узори на склі було видно, як у дворі клініки падав лапатий сніг. Ялини опустили обважнілі плечі. Трохи далі вулицею метушились електромобілі. Бовванів скляний куб офісного центру з кількома кафе на першому поверсі. А понад усе його вражали тутешні люди — з волоссям на голові.

Нельсон ущипнув себе за вуха — спочатку за ліве, потім за праве. І досі не вірилося в усе це.

Він одягнув куртку, здер бахіли з подарованих трекінгових черевиків, які вже встиг полюбити, наче живу істоту.

— Ви… курс не закінчили. Куди?.. — на порозі стояла знайома вже лікарка в синьому кумедному костюмі. Особливо ж Нельсона смішила її квадратна шапочка.

— Назад. Назад мені пора, — глянув з-під лоба Нельсон. — Підлатався, і харе. Одростили мене трохи, буду жить.

— Перебування в карантинній зоні вам на користь не піде, — запевнила вона.

— Ханадзип, там мої люди остались!

— Ви можете спочатку зустрітися з тими, хто успішно тут адаптувався.

Нельсон запитально подивився в очі жінці.

— Ви не перший, хто прийшов звідти сюди, — усміхнулась вона.

— Та йухан дялбакус! Мої люди в Коритному. Я їм нужний. І без них не переїду.

Крізь розбите вікно в квартиру Сави намело снігу. На видноколі бовваніло Корито. З-під нього сочилася чорнуха, розтікалася, посуваючи лінію снігу все ближче до селища. Момот присів на гамак, погойдався знічев’я. Сіра вата жмутами звисала з його куфайки. Момоту подумалось, що така нестабільна конструкція ліжка геть не зручна. Він згадав, які надійні меблі колись робив з дерева, знайденого на Кориті, — дошка до дошки, болт до гайки… Дещо з того й досі стояло вдома у коритян, непідвладне часові, волозі й деструктивному людському чиннику.

Його увагу привернула схема метальної машини, що її вивів Нельсон на стіні коричневою фарбою для взуття. Момота завжди вабила механіка речей — сполучення матеріалів, взаємодія деталей, енергія їхнього руху. Глухий, він вбачав у всьому створеному руками надійний засіб заявити про себе, лишити по собі слід, звук, враження, спогад.

— Тут-тук, тут-тук, — постукала синиця об раму вікна. Її вертлява голівка зробила кілька швидких поворотів. Пташка легко перепурхнула через щербату шибу й опинилась на підвіконні, всередині цього покинутого житла. Момот помітив її й посміхнувся куточками рота. Його добрі очі басет-хаунда, з повіками, відтягнутими донизу невблаганним земним тяжінням, пожвавішали й запроменились теплом. Синиця зіскочила на долівку, дзьобнула крихту між паркетними дощечками, злетіла на гамак, а потім просто на коліно Момоту. Він обдивився зеленавий пушок у неї на грудях, відчув її чіпкі кігтики. Її чорні очиці обмацували кімнату в пошуках чогось поживного. Момот раптом з жахом подумав, що пташка не боїться його, бо вважає неживим предметом.

— Уооо! — замахав він обмороженими червоними руками.

Рекс загарчав і пірнув у кучугуру по самий хвіст. Хамса роззирнувся навкруги. Вони застрягли на перехресті вулички, що вела до Депо, та іншої, що одним своїм кінцем упиралася в бункер доктора Фрезе. Іти лишилося недалеко, але як Хамса не намагався відтягнути кротодила, той усе рив носом сніг, аж поки не видобув рваного закривавленого кожуха. Рекс лизнув його темний рукав.

— Фу! Фу! — закричав Хамса, смикаючи за нашийник. Рекс піддався, але кожуха з пащі так і не випустив.

Метафізичний холод пробирав Хамсу, так наче джерело морозу було десь усередині. Бетонна копиця бункера усе ще виглядала найзахищенішою будівлею на все Коритне. Втім, на важких залізних дверях були помітні вм’ятини від ударів. Сніг навколо було добре втрамбовано. Хамса постукав своїм астенічним кулаком у двері, відчуваючи зашпори в пальцях. Він вловлював у повітрі дух небезпеки, невмотивованої і безумовної, як снігопад. У дверях бункера відчинилося вічко.

— Пошой? — роздратовано запитав доктор Фрезе, змірявши поглядом прибульців.

Хамса розщепив верхні ґудзики на своїх одежах, глибоко вдихнув, піднявши руку з кубиком в ораторському жесті.

— Перетуплю оці пороги тьми.

Міліє кроволін під ободами.

Ходи доземні стали мертвими

Ходами…

— Пошой, геній-талій?! — перебив доктор.

— Пусти, док, шоб дні дожить, — схилив голову Хамса. — Тіло своє оддаю в твоє хазяйство. Як помру, то спиртом, нотецою, кислятиною — чим хоч оброби, у банку закатай, тіки не дай мене їм в зуби! Шоб не обжерся мною ніхто, і мене шоб не сплюндрував.

— У колдор, — знехотя відказав Фрезе після недовгих роздумів.

— Колдор — то колдор. Не горді ми, — пристав Хамса на пропозицію.

— Ділдо? Нямуть? — уточнив доктор, голосно поплямкавши.

— Пища — діло друге. Прогодуємся якось, док. Не пропадем, — запевнив віршник.

— Рру-рру-ррууу… — тужливо протрубив Рекс, задравши сліпу морду догори.

— Медведка хороший, — відрекомендував його Хамса.

— Коркодим лю-не — бурбункул! — не погодився з ним доктор.

— Автономіка тепер круто стала, торванабой. Скоро їй тісно буде на світі. Кордони тре’ буде розширять, — просторікував Кабигроб.

— Як то розширять? — не зрозумів Базука.

— За Колючку вилазки будем робить. Розвернемся, цедзипакус! Та то вже весною. Поки шо і тут жирно зимувать, — розкрив свою стратегію Кабигроб.

Вони сиділи в невеликому актовому залі на другому поверсі колишнього будинку культури. Квітчасті пожовклі шпалери на стінах створювали атмосферу затишку і взаємної довіри. Посеред залу стояли три ряди обшитих бордовим оксамитом відкидних крісел. Скирта, як завше, мовчала, натягнувши шапочку на очі. Дехто начищав зуби наждаком.

Веня, поточивши ножі, встромив їх у велику кухонну дошку, не знаючи, чим би ще збавити час. Він визирнув у вікно. Внизу тулилася до стовпа знайома постать у махровій хустці й пальті з обскубаним норковим коміром.

— Тузиха там стовбиче, — повідомив Веня подільникам.

— А шо їй тре’? — озвався хтось не надто кмітливий.

— Кісток вона просе, — здогадався Базука. — Уже ж приходила.

— Ну, кинь їй, — позіхнув Кабигроб сито.

— А, мо’, з неї хвате вже? — засумнівався Веня. — Кості заморозить можна на потім. І прозапаси будуть.

— Ти чого жадний такий? Кинь людині кістку, ханакус! Автономіка — це братство. Сьогодні нагодуєш брата — завтра він тобі з наваром оддасть! — вигукнув Кабигроб мажорно. Усі принишкли в роздумах.

Фрезе грюкнув дверима, лишивши Хамсу спочивати в темному коридорі. Доктору в його бункері цілком вистачало й тих мешканців, що вже були. Він зайшов в операційну, де гасова лампа кидала на стелю мідний ореол.

— Кого принесло там? — спитав Капрон, сидячи за операційним столом.

— Хамас ба коркодим, лю-не, — буркнув Фрезе.

— Так обмить, чи шо, таманабой? Гості ж! — знайшов привід Капрон.