Корито темніло в пелені потоків. Із руїн сортувальної станції змивало розбухлий тиньк. Кротодил замовк, і Нельсон знав, що це — назавжди. Черевики промокли, що цілком влаштовувало. Гнітюча необхідність бути сильнішим, ніж інші, тимчасово відступила. Дощ ніби спиняв час, нівелюючи потребу в будь-якій активності. Він був останнім даром, за який не треба було боротись. Він заповнив пробіли між живим і неживим. Нельсону навіть здалося, що це навколишнє замирення прийшло надовго.

Під’їзд зустрів його жіночим вереском. Майнула підозра, що це з Даною сталася істерика. Але, забігши всередину, Нельсон виявив, що там розлючена Божена скубе Майю: порвані бретельки комбінезона вже метлялися в різні боки, з нагрудної кишені щось посипалося на сходи. Майя, особливо не покладаючись на свої кволі руки, силкувалася ввігнати в суперницю зуби, поки та витирала нею стіну.

— От! — крикнула Божена остовпілому Нельсону й отримала укус у передпліччя. Вона відскочила і вдарила Майю протезом з дальньої дистанції. Майя зачепилась об стулку дверей, вивернула її і брьохнулась у мокре місиво перед під’їздом. Божена ринулась, як футболіст — на добивання, але Нельсон згріб її в обійми.

— От! До тебе вона прийшла! Мале, дурне, а вже шмара! — сичала Божена.

— Ти дитину виплюнеш, як будеш так гарцювать, — урезонив її Нельсон.

На бетоні він завважив яскравий сріблястий пакет, підчепив його пальцями.

— Це шо за йухан? — спитала Божена, переводячи дух.

— Котячі горішки. Будеш?

— Буду, — сказала Божена. — А шо приніс?

— Та от, цяцьку найшов, туловище з дерева виріжу, — показав Нельсон голову ляльки.

Між будівлями сновигав Пабло. Його сухорлява мурашина постать то зникала під покрівлями трущоб, то кулею вилітала з них, петляючи поміж мертвих кварталів Депо.

— Захур! — кричав Пабло у загачені сміттям сараї, підвали, горища.

— Захур! — волав він у проломи асфальту і тріщини стін.

— Захур-хур-хур! — механічно відлунювало у висохлих колодязях.

Цей підлий уламок селища мовчав, прикрившись зморшкуватими повіками дахів. З халабуди під толем вийшов Базука.

— Ти не бачив його тут? — підбіг Пабло.

— Голубця твого? Нє, — позіхнув Базука.

— А Кабигроб де живе?

— А шо, і Кабигроб — голубець? Хо-хо…

— Та ніколи шутки шуткувать! — нетямився Пабло.

Базука показав на сусідню перекошену стайню з дерев’яними ворітьми. Вона була надто вбога навіть для коритян — ці ребра кілків, що повилазили зі стін поміж кім’яхами глини, ці зламані рами вікон, цей шифер на даху, як скресла крига, безладно нашарована під тиском течій.

Всередині було майже порожньо. У побуті Кабигроб обходився мінімальною кількістю речей. Можна було подумати, що тут жила людина з твердими принципами. Пабло поворушив ногою товсту облізлу ковдру, скинуту з дивана. Її вата просякла свіжою кров’ю.

З-під Корита несло тухлим силосом. Нельсон постояв у теплих випарах, поки голова не пішла обертом. Передчуття були надзвичайно приємні: чорнуха незабаром битиме ключем. Він навіть підстрибнув від надлишку енергії, прошкуючи додому через пустир. Але назустріч ішов Пабло. І одного погляду вистачало, щоб зрозуміти, наскільки він розчавлений.

— Захур вночі пропав, — вимовив Пабло, мало не плачучи.

— Де він міг діться?

— Кабигроба різать пішов. Мені не сказав, я спав тоді. Просто знаю, шо пішов…

Нельсон кілька секунд перетравлював новину.

— Ти кажеш — пішов…

— Ну, поїхав, на колясці ж, таманабой!

— …різать Кабигроба…

— І не вернувся. Ніде нема, — нетерпляче стискав кулаки Пабло.

— А Кабигроб шо? — повів безволосою бровою Нельсон.

— І Кабигроба нема. Тіки кров у нього в хаті.

Погляд Нельсона упав на дивний свіжий горбок у землі неподалік. Він ріс і бентежив не менше, ніж зникнення Захура.

— Болото намокло. Шукай сліди од коліс, — порадив Нельсон.

— Людей тре’, — майже молив Пабло.

— Та, мо’, він ше вернеться. Дня ж не пройшло. Зарізав і спать сів, — відвернувся Нельсон.

Із купки землі показалася лапа з пазурами, потім виткнулось темне рильце з чутливими рожевими ніздрями. Нельсон навшпиньках підкрався поближче до цієї прояви.

— От-ад-зииип. Малі вилупились од жари!

Навколо Корита вирувала вакханалія. Варто було дитинчаті кротодила досягнути земної поверхні, як його тут же висмикували людські руки. Сліпі кротодильчики — з ріденькою шерстю, розміром з кошенят — гойдалися й пищали, підняті за хвости.

— Ага, викурили ми їх! Піджарили їм зади, ханакус! Так і поперли з того пекла, — пишався собою Нельсон.

— Куропусі. Нямуть-нямуть, — задоволено вуркотів доктор Фрезе. Він безцеремонно насаджував новонароджених хижаків на шампур, прохромлюючи ніжні черевця. Поруч Веня з Базукою товкли свою здобич об камінь — щоб не смикалась. Почорніла з горя Дана, важко дихаючи, складала кротодильчиків у мішок.

— Захура не бачили?.. А Кабигроб де, хто зна? — чіплявся Пабло до коритян. Побиття кротодилячих немовлят вганяло його в іще більший розпач.

Навколишній бенкет крові розбудив у душі сердобольного Хамси первісний жах. Він бігав поміж односельцями, силкуючись рятувати від розправи кротодилове потомство. Звідусіль ловив стусани, а нарвавшись на Скирту, що гамселила підземну живність залізним прутом, ледь не розділив долю невинно убієнних тваринок. Він врешті схопив із землі одне пискляве дитинча й, запхавши його за пазуху, віддалився на безпечну відстань, сповнений скорботи і безсилої гуманності.

Ближче до ночі розпалили вогнище. На шампурах, піках і штирях різноманітних калібрів зашкварчали хвостаті тушки. Доктор Фрезе з нагоди свята приніс зі свого схрону мензурку жовтого спирту з підозрілим осадом на дні. Навіть розбавлений водою, він обпікав горлянки коритян, що геть відвикли від такої радості і миттєво хмеліли.

— Батя мій любив казать: «При Кориті будем ситі». Так і єсть! — палко заговорила Тузиха. — Того за Корито й борьба була. Якось понаїхали Оті з-за Колючки, шоб вагонами по рейках нас повивозить звідсіля. В намордниках ходили, сопіли. Казали, шо жить тут не можна, а самі тільки й думали, щоб туто самим поселиться. Я ше мала була, а помню. Так наші тоді краном ті вагони повивертали ханакус. А потім і сам кран завалили. Так воно ото й лежить.

— Уміли жить наші люди! — піддакнув хтось, уплітаючи кротодила.

Розімліла Тузиха встала і, відштовхнувши Божену, раптом повісилась на шию Нельсону.

— Розумака наш, голова! Шо б ми без тебе… — заговорила з придихом.

— Ну-ну, — знітився Нельсон. — То Савина мисля була.

— О, за Саву! — видрала Тузиха кухоль із чиєїсь руки.

Вона хильнула, втерлася рукавом і, набравши повітря, грянула:

— Доля на-ша ота-каааа…

— Авто-но-мі-каааа! — підхопили коритяни.

— Горда жизнь і смерть лег-каааа…

— Авто-но-мі-каааа! — нерівно слідували за нею голоси.

Піддавшись колективному пориву, глухий Момот теж загудів. Його важке безсловесне соло попливло над незграбним хором, як дирижабль.

Нельсон видовбав у дерев’яному брускові борозну для короткої стріли. Прикріпив на його торці ресору від легкової автівки, спробував її на пружність. Заходився кріпити на кінці ресори тятиву з вірьовки, вмоченої в розтоплену смолу.

Божена погріла руки над пічкою, приклала до свого живота. Під стелею на шнурку в’ялились мальки-кротодили з розпанаханими черевцями, розведеними на боки з допомогою шпичок.

— Ну, і шо то таке буде? — обвела вона оком весь робочий гармидер у кімнаті.

— Як чорнуха потече, її захищать тре’. Одстрілюваться будем, — пояснив Нельсон.

— Од кого?

— Од кого хоч. На чорнуху точно охотники найдуться.