Нельсон вклав у борозну дерев’яну стрілу, придивився, як вона лежить. Заходився монтувати спусковий механізм. У двері двічі постукали, а потім Пабло вбіг у кімнату. На ньому були забрьохані штани з церати і завелика куртка, що з’їхала з плеча — Захурова.

— Нема. Не вернувся, — проказав він монотонно, щоб не зірватися на плач.

— Ти людей позбирав?

— Не йдуть!

На пустирі біля Корита, як рибалки на льоду, човпіли Базука, Веня та інші ланці, що пізнали вчорашній ловецький азарт. Вони завмерли над кротовинами в зосередженому мовчанні. Лише зрідка розтирали змерзлі плечі, незлостиво клянучи холодний атмосферний фронт.

— Пішли Захура шукать. Ти район знаєш, — кинув Нельсон Базуці.

— Тсс. Я тут пожду. Мо’, ше шось вилізе, — прошепотів Базука. — А потім коло Корита прочешем з усіх боків.

— Поназбирували тої нечисті, а все вам мало… — докоряв Пабло.

— Сарадіп, я щас дірок у тобі наверчу і спереду, і ззаду! — обрубав його Веня, мацаючи свої штирі, імплантовані в кулак. На його голову, обмотану брудно-зеленою камуфляжною банданою, сіла сиза пір’їна. Голуб промайнув над землею, та не наважився сісти.

Нельсон вийшов із будки Кабигроба, опустив так і не розряджений самостріл. Зиркнув на розпухлі від порожнечі навколишні сараї, на посипану попелом доріжку перед хатою. Життя у цих місцях видавалося чимсь цілком недоречним.

— В хаті голяк. Обійдем, — махнув Нельсон розгубленому Пабло.

Вони обігнули халупу, зазирнули в нужник без даху — чотири кілочки, обтягнуті квітчастою цератою. Всередині, на краю ями, лежав напівмертвий птах, придушений сильцем. Кліпати ще міг, але голови не зводив — знав, що вже прилетів.

— Чого він птичку не з’їв? — задумався Пабло вголос. Над бляшаним переніссям у нього з’явилася зморшка задуми.

Нельсон наступив на в’язку колючого дроту з налиплими обривками старих газет. Шип пробив стерту підошву, кольнув п’яту, як недобрий здогад — душу. Піщана поземка стелилася під ногами. Огорожа з профнастилу, що колись оточувала обійстя, упала. Лише стовпи подекуди стриміли, наче зуби велета.

— Не пойму я цю житуху. Вийдеш когось шукать — і вже сам себе не находиш, — проказав Нельсон похмуро.

Він не знав, що робити далі. Точніше, запевняв себе, що не знає, в слабодухому намаганні відтягнути прихід поганих новин.

— А як це воно — мужика любить? — брякнув Нельсон знічев’я.

— Важко, — зітхнув Пабло.

Гена задивися на те, як квапливо одягається Майя, плутаючи холоші комбінезона. Він переможно защепив штани.

— Було круто, дялбакус, — промовив самовдоволено.

— Та не дуже, рабой, — скривилась Майя.

Вона закуталась у шарф, зсутулила плечі й запхала руки в благеньку муфту. У цю мить її коробило від власного тіла — навіть міліметра своєї шкіри не могла бачити.

— Ну, вшивайся вже, — кишнула вона.

— Я тобі на другий раз зерна принесу коричневого. Натягав із ящика, поки Кабигроб не спалив усе. Вариш — і каша-малаша виходе, — пообіцяв Гена, збираючи манатки.

Вона не могла навіть слухати його — так тісно й задушливо стало в її кіоску через присутність цього типа.

— Я таке пробував… Я тепер знаю все… Зо мною ніколи не заскучаєш, чула! — запевнив Гена хвацько.

— Та я вже! — виштовхала його Майя.

Надворі вечоріло. Високо над Коритом сунув гусячий клин — суєтно миготів кінцівками, як розбите військо, що відступає з покинутих позицій.

Хамса тричі неголосно просвистів і прислухався. Звук загрузав у погребі, що його він давно вже зробив своїм сховищем і домом. Він почав совати по долівці фосфорні іграшкові кубики, присвічуючи ними в цілковитій пітьмі. Земля у нього під ногами була перерита, у стінах також зяяли нори. Хамса ще раз свиснув.

В одному з бокових ходів з’явилося рухливе рильце з масивними передніми зубами. Малий кротодил приніс уламок старого кореня, розколовши його сильними щелепами. Він безшумно сповз по стіні і став тертись об ноги хазяїна.

— Підріс, Рекс. Підріс, молодчинка, — лепетав Хамса, чешучи гладку безоку морду. — А я віршика тобі скажу, хоч?

Рекс приязно посмикав неповоротким хвостом і вклався, скрутившись калачиком. Хамса сприйняв це як готовність слухати і захитався, ніби заколисуючи самого себе:

Хамса ще якусь мить медитативно похитувався, затим підняв кубик і обдав тихим зеленавим світінням голову свого домашнього улюбленця. Кротодил мирно спав, звісивши з пащі темний язик.

Нельсон випустив стрілу. Продзижчавши двадцять кроків, вона вп’ялася в дошку нижче чорного кола мішені, виведеного вугіллям.

— От, танаб’є, — буркнув Нельсон.

— Ну, то дай я, — попросив Веня самостріл.

«Ффіть» — стріла пролетіла повз дошку й зарилася в землю коло Капронової ноги.

— Сарадіп! Давай тепер я по тобі шарахну! — Капрон підняв над головою дрючок, обмотаний на кінці колючим дротом.

— Харе! Нам од чужих тре’ одбиваться, а ви своїх перебить готові, — стримав їх Нельсон.

— Скоріше б уже! — забухтів Базука.

— Ти навчися зразу воювать! На, з цього попробуй, — показав йому Нельсон самостріл.

— Нє, то дурне. От чим я буду! — Базука метнув загострений залізний прут. «Спис» пробив деревину наскрізь, провисів кілька секунд горизонтально, а тоді дошка розкололася повздовж. Базука зверхньо оглянув присутню рать.

— Рано гордиться, — натягнув тятиву Нельсон. — Вони на вертушках літають, а ми ледь повзаєм. Туто з умом тре’, по-хитрому. Я думаю так: Вони знають, що в нас чорнуха водиться. Того й прилетіли, скинули їдла — дали пойнять, шо міняться хочуть. Тіки ж якшо Вони побачать, шо ми не можем за чорнуху постоять, то заберуть і так, реханакус.

— І шо ти хочеш сказать? — подав стрілу Капрон.

— Тре’ будувать кидало велике. Шоб і вертушку могло збить, ілуха. Камінюку зарядив — і…

Нельсон прицілився з самостріла в уламок мішені, але так і не спустив гачок — несамовитий крик Пабло змусив його озирнутися.

— Я найшов, найшов! — Пабло хапав повітря, як риба на піску.

Товариство неохоче пленталось за ним захаращеними дворами в районі Депо.

— Шо найшов? — не міг уторопати Базука.

— Не знаю, не знаю, — темнив Пабло, не наважуючись назвати знахідку.

Одяг звисав з нього, як порване шквалом вітрило. Пабло ніс на плечі змотану в кільце довгу мотузку. Проминувши Кабигробову хату, пройшли ще кількасот метрів повз руїни господарських приміщень. Пабло задрав плетену з металу сітку, що відділяла асфальтований тік від дороги.

— Сюди.

За ним прочовгали решта чоловіків. Місцями асфальт на току порепався так, що нога встрягала в тріщини. Пабло перетнув тік і зайшов під невеликий навіс. Відсунув іржавий лист, що прикривав шахту колодязя. Глибини було метрів з шість. На дні щось поблискувало. Нельсон кинув туди камінець, але плюскоту води не почув — лише глухий удар.

— Я подумав, шо тре’ усі ями в землі передивиться. І от… Мабуть, шось таки найшов, — пояснював Пабло, нетерпляче обв’язуючись мотузком.