Барт стенув плечима й пішов собі далі. Його не полишало відчуття, що він міг би все ж таки… Раптом, йому здалося, неподалік промайнула граційна тінь звабливої танцівниці — блиснув бісером димчастий флер, теленькнули срібним дзвіночком двері. Коли йому не примарилося, вона мусила ввійти до шинку, над яким метелялася вивіска «NA02», а при вході бовваніли дві білі колони. Не те щоби Барт направду знав кой-не, але щось підказувало йому, що «Наос» означає не що інше, як святилище. Вдала назва, як для шинку!
Барт штовхнув двері й опинився у сповненій димом та галасом вітальні. Тут товклись напрочуд симпатичні пани й панянки, які дзенькали келихами, сміялися, оповідали щось чи вели зичливу полеміку. Звідусіль линули такі слівця, що потішили б слух Натана Вара і його поплічників, а кому іншому здались би нечемною лайкою: «маніфестація божественного», «космогонічний ритуал», «сакральний простір» чи таке подібне… «Як-то можна пиячити та ще й вимовляти при цьому подібні конструкції?» — усміхнувся до себе Барт, рушаючи до бару.
З іншого боку шинкваса протирав склянки меткий білявий молодик у ясно-синій полотняній сорочці.
— Чого налити? — поцікавився шинкар. — Легковажного? Кумедного? Чи зовсім дурного?
— Та, мабуть, легковажного, — пирхнув Барт. — Дурного я вже й так набрався…
Білявий кивнув, єхидно зиркнувши, і за мить подав гостеві келишок.
— То ще нічого, — довірчо промовив він. — Деякі тут п'ють нестяму нерозбавленою…
— Не знаю, як так можна? — весело поцікавився дзвінкий дівочий голос. — Я завжди кладу принаймні цитринку!
То була Бартова втікачка — та сама весела танцівниця.
— Ти тут новенький? — запитала вона. — Я відразу помітила!
Художник кивнув, ошелешено розглядаючи приязну красуню.
— То як тобі моя оселя?
— Твоя оселя… це місто?
Вона радісно кивнула.
— А як воно зветься?
— Як? Ти не знаєш? — вона схилилась до Бартового вуха і прошепотіла: — Ірам Зат Ал-Імад. Ну… просто Ірам.
— Що? — сторопів художник.
Дівчина підсіла ближче і, змовницьки посміхнувшись, кивнула на шляхетного сивого діда, котрий сидів у куточку, розкурюючи кальян.
— Це він вигадав таку назву, коли ще місто ходило безіменне. Він у нас цар і великий романтик.
— А! Он воно що! — нічого не розуміючи, кивнув Барт.
Дівчина лукаво усміхнулась і сіпнула його за рукав:
— Ти ж тут, либонь, ще нічого не бачив! Хочеш, покажу тобі місто?
Барт, певна річ, не змусив довго себе умовляти. Похапцем допивши легке прохолодне вино, він підхопився, поспішаючи за чарівною провідницею. Шинкар кивнув йому, не вимагаючи платні, але немовби прощаючись зовсім ненадовго.
Юна танцівниця виявилася супутницею цікавою, з якого боку не глянь. Вони блукали містом, озираючи тутешні дивовижі, і Бартова долоня спершу знайшла її долоню, потім — розшукала гнучку талію, і коли вони якимось чином знову вибрались на сріблястий місточок, він наважився обійняти її за плечі, а вона стала навшпиньки, пропонуючи м'які червоні губи для поцілунку.
— Ти подобаєшся мені, — тихо проказала вона, — Залишайся!
— Тут, в е-е-е… Ірамі?
Вона кивнула.
— Зі мною.
Барт зітхнув. Якось усе це було швидко й неймовірно. Десь там далеко була Сварна, й агентиня, і персональна виставка, запланована на другий місяць… А це місце — він не був навіть певен, що воно існує.
— Хіба тобі тут не сподобалось? — відчувши його сумнів, скривджено промовила танцівниця.
— Та навпаки! От лише… вдома, я ж мушу ще…
Він запнувся. Ну як їй пояснити?
— Мусиш… — химерно всміхнулася дівчина. — Насправді — це тільки твій вибір. Більше нічого. То лишаєшся?
— Я хотів би, — хитнув головою Барт. — Тільки не зараз і… не так. Я ж зможу повернутися, правда?
Вона опустила погляд:
— Якщо захочеш.
Раптом опора під ногами зникла. Місточок пропав, пропало мінливе світло ліхтарів і далекий відгомін міста.
Над Бартовою маківкою зімкнулася чорна студена вода річки Ара.
До берега, на щастя, було зовсім недалеко.
Наприкінці цієї роботи я хотів би зосередити увагу на результатах зміни світоглядних формацій після періоду переходу. Як ми вже зазначали, хаос у колективних уявленнях із часом поступається місцем космосу, себто впорядкованому просторові. Основною рушійною силою виокремлення світу з безладу виступає Логос, або, інакше кажучи, раціональність.
Та чи тривкою виявилася ця нова рівновага?
Вельми сумнівно. Ми усунули хаос із наших уявлень, позбавивши його права голосу при формуванні світогляду, та ніхто й ніколи не зміг би усунути хаос із самого життя. Отож єдине, чого ми досягли, це відречення від безладу, відмова бачити його і брати до уваги. Ми просто закрили на нього очі, затаївши його в таких глибинах без-свідомого, у котрих і самі мало що тямимо.
Що це означає для історії цивілізації? До періоду переходу метаморфози уявлень відбувалися через процес обміну, що його нинішні фізики називають динамічною рівновагою. Порядок збагачувався за рахунок осмислення хаосу, а безлад, у свою чергу, поглинав відпрацьовані рештки. Говорячи про ентропію, сучасний природознавець обов'язково згадає і про самовпорядкування, до якого прагне будь-яка система. Отож, нічим не обмежені, ентропія та процес самовпорядкування природно врівноважують одне одного.
Нині ж космос наших уявлень втратив ресурс свого поновлення, неспроможний водночас позбутися залишків уже відпрацьованого матеріалу. Як наслідок, порядок починає пожирати сам себе, створюючи безліч відображень і варіацій на вже давно віджите. Часто чуємо, що все найважливіше було вже сказано, все найгарніше — створено, найдраматичніше — пережито. Сучасна цивілізація, щораз більш розпачливо вимагаючи нового, і досі наснажується спадком античної доби.
Таким чином, заборонивши безлад, ми прирекли свою культуру на виродження. Хаос, однак, ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок «табу». Часом він стукає у двері нашої свідомості, і часом йому відкривають. На жаль, за довгий період «схизми» між раціональним та інтуїтивним ми відвикли від нього, ми втратили над ним будь-який контроль, і зіткнувшись із безладом віч-на-віч, ми вже не спроможні дати йому відсіч.
Цікаво, що цей процес передбачив і описав ще визначний мислитель повоєнної доби, декан першого університету Таланти Олах Труадський. Ідеться, звісно, про його трактат «Виправдання безладу», котрий надбав дещо скандальної репутації ще за життя декана. Тодішні теософи та мислителі, а особливо ж політичні радники князя Труада сприйняли цей трактат як викладення ідеології анархії, тож Олаху Труадському довелося пережити утиски та загрозу втрати посади. Як твердить офіційна історія, зрештою, побоюючись за безпеку своєї родини, декан знищив оригінал та рукописні копії трактату. Хоча немає фактів, які би підтвердили чи спростували цю версію, повного тексту трактату ще не знайдено, і нам залишаються тільки уривки, що їх цитують інші автори того часу. «Ми звели свою оселю над безоднею, — пише Олах Труадський. — її стіни міцні, її ворота незламні, але що врятує нас від повіддя?
Воістину, замість тяжких мурів слід було збудувати човна».
Під хибким порогом нашої свідомості — безодня, і ми не готові до її вторгнення в наше життя. Самогубства, масові психози, розумові розлади — ось ціна, яку ми платимо за позірну безпеку порядку. Одного дня наші сни повстануть проти нас, і єдиний шлях до порятунку лежатиме через божевілля.
Дзвінок верескнув розпачливо і рвучко, мовби опираючись нарузі. Слід було вимкнути, подумав Барт Антолій і голосно чхнув.
Столична осінь розлилася над містом неминучим, але ніким не сподіваним прокволистим водопіллям із присмаком зотлілого листя та бензину. Перехожі шкутильгали по коліно в холодній мряці, осінь прослизала у взуття й за комір, викликаючи до життя всілякий занепад, нудоту й застуду.