— Може б, нам не поспішати? — запропонував він. — Час ми маємо…

— Час? Який час? — здивовано запитав Айну, позираючи кудись через Гаянове плече.

Той обернувся і, прослідкувавши за боговим поглядом, побачив храм і ту саму приступку, де він сидів ще зовсім недавно. Тепер коло дверей храму, уважно роззираючись, стояв давній знайомець у сірому плащі. Він підібрав залишений Гаяном ліжник і, мовби натрапивши на слід, зиркнув кудись у їхньому напрямку.

— Ай дійсно, — промовив Гаян, — навіщо відкладати?

Шлях до Труада був смутним і студеним, зате коротким. Та дорога, що забрала би в Гаяна тижні зо два, нині згорнулася, мов кодола в бурту, обернувшись якимись трьома днями. Коли Гаян зауважив це, Айну лише похмуро буркнув: «Дурне. От колись було…» Гаян, для котрого «колись» мало незборну чарівну силу, не припиняв смикати свого супутника, аж доки той не розповів про давні дні, коли боги, ще юні й довірливі, щойно вступили до світу. То були дні вільної сили, яка не знала нічого, крім забав та дивовиж… Дужий Йогде полюбляв колобродити в портовому шинку, Тахея-доля перебиралась ворожкою, Матір Лахес бавилася, заради жарту зводячи до шлюбу такі чудернацькі пари, що аж уся Архада повнилася кумедними легендами. Він, Айну, часто приставав до військових походів, розважаючись влаштуванням прикрих пригод, як-от різні знамення чи раптове покращення влучності окремих хирих пращників… Тоді було вільно й весело, і кожен жив собі, як вважав за потрібне, та згодом людство завдало свого першого удару у двобої, що його боги не могли виграти. Людство побудувало храми.

Спершу боги вірили, що релігія піде лише на користь, надавши їм відомості про найбільші потреби, болі й біди людства, а отже, можливість змінити щось на краще. Проте довідавшись, що таке відповідальність, боги втратили свободу. Виявилося, що, пішовши зі свого краю, вони губили силу, тоді, коли храми набували все більше могутності, принаджуючи й упокорюючи. І тому богам лишилося або втекти світ за очі, втішаючись малими рештками своєї сили, або ж заснути, підгодовуючи храми недобитками колишніх чудес. Більшість із них так і не змогла піти, поневолена хмільною брагою поклоніння.

І навіть тоді їм не давали спокою. Мешканці Труада були надто пожадливими, щоб випустити силу з рук.

Отож, Труад. Третього дня Айну та Гаян дісталися брами найбільшого міста Таланти. Переважно коло брами юрмилися подорожні, намагаючись до смерку потрапити в місто. Сьогодні ж тут громадилися радше самі труадці, підводами й верхи прямуючи до чужих країв. Гаян лише знизав плечима й рушив до брами, де його, як завжди, змірявши кислим поглядом пропустили досередини. А от Айну вартові впускати не поспішали.

— Вхід до міста — четвертак! — радісно виголосив молоденький вартовий, заступаючи прохід. Для нього, схоже, то був чи не перший за день подорожній, з якого можна було підживитись.

— А його, — Айну обурено кивнув на Гаяна, — його ж ви пустили задурно!

— А-а-а! — скривився вояк. — Так то ж, значиться, жрець, служитель культу. їх наказано на дурняк пускати. А ти, друже, хто? Ага! От і плати за вхід!

Айну приголомшено пирхнув:

— Ну-у, ти мене потішив! — уїдливо промовив бог, — Тільки-от я не маю четвертака.

Він покопирсався в кишенях і видобув звідти золотого. Монетка сяйнула, перелітаючи в гостинно розкриті долоні нового власника.

— Дужий Йогде! — ошелешено проказав вартовий.

— Е, та ні, — усміхнувся Айну, — але колись ми були близькими друзями.

— А що йому буде тепер? — поцікавився Гаян, коли вони нарешті ввійшли до Труада. — Золотий пропалить йому штани чи, може, до лоба пристане?

— Нічого такого! — Айну глузливо хитнув головою. — Хіба, може, мармизу начистять, коли він спробує ним розплатитися. Довірливість — то ще не віра, та якось не випадає харчами перебирати… А до речі, чого тут так тоскно? За моєї пам'яті Йогдівська парафія виглядала трохи жвавішою…

Гаян роззирнувся. І справді: якщо минулого разу Труад лихоманило голодною маячнею про грядущий рай, то нині тут панувала якась зосереджена, хоч і безладна метушня. Молодий жрець знизав плечима й перепинив першого-ліпшого перехожого, який швиденько дріботів собі, лякливо позираючи довкіл.

— Поштивий пане, — звернувся до нього Гаян, — чи не підкажете, якою бідою заклопотані мешканці цього славного міста? Чи не скоїлось чого лихого?

Поштивий пан ледь не розсипав затиснений в обіймах оберемок дрібно пописаних сувоїв. Якусь хвилину він приголомшено кліпав очима, мовби до нього звернулася якась занедбана міська примара.

— А, панове — з провінції! — нарешті виснував він. — Ну, звісно, ви не знаєте! Купка навіженців, що кличуть себе Адептами Вчення, випустила на вулиці якесь жахливе чудовисько. Вони звуть його Лялечка… Ха! Вночі та цяцька прокидається і трощить усе, що перестріне: мури, підводи, двері… А вчора лишень весь гарнізон міський розкидала, мов тріски. Словом, хто вночі буде вештатись, ризикує прокинутися в баюрі пласким як січеник. Казав я бургомістрові: розігнати оте паскудне кубло, та хто мене слухав? От і маєте тепер! Моя вам порада — знайдіть собі на ніч якийсь прихисток із міцними стінами!

Ковдра сновиди pic_9.png

Посадник значуще кивнув і прудко потупцював геть — кудись, де, певно, стіни десять ліктів завтовшки.

Гаян невпевнено зиркнув на свого супутника:

— Вечоріє, до речі…

Айну люто посміхнувся:

— Ага, нема чого тягнути. Я, здається, ще непогано пам'ятаю дорогу, але за останнє століття тут усякого набудували… Покажеш, раптом що.

Гаян насилу наздогнав бога, котрий рішучим кроком рушив уперед.

— Чекай… Але це ж ти ідеш до храму Йогде!

— Ну?! — знизав плечима Айну. — А ти як думаєш, де вони тримають свого опецька? Лялечка… Ну, не покидьки?

Вони йшли до храму, а метка осіння ніч наступала їм на п'яти. Мовчазне й налякане місто ледь світило тьмяними віконницями, блимаючи з-під завіс: ану раптом скоїться щось барте уваги? Миршаві пси люто скублися за шмат чогось — когось? — поживного, під ногами хлюпала густа сморідна багнюка. Гаян відзначив, що місто чомусь зовсім не викликає в нього прихильності. Як тут живуть лише ті збочені городяни?

У провулку, що вів до храму, Айну спинився.

— Зачекаймо тут, — мовив він. — Не думаю, що штурм Магаралевої твердині принесе якусь користь, окрім тамування праведної люті. Скоро воно саме сюди явиться.

— Ну і… що ми з ним будемо робити? — сторожко поцікавився Гаян.

— Не знаю, — зізнався бог. — Щось.

Чекати довелось довше, ніж собі сподівався Гаян. Він устиг добряче змерзнути і змокнути, бо якраз почала сіятись гидка крижана мжичка, але Айну був незворушний і, здавалося, не помічав жерцевих потерпань. Та вкінці з'ясувалося, що він, як і личить богові, таки мав рацію.

На вулицю ступила постать, що ніяк не могла бути людською, хоч виглядала й рухалась немовби за людською подобою. Таки дійсно — лялька, але лялька лиха й велетенська… Вона посувалася, ледь волочачи тяжкі безформні ступні, проте в усій цій жаскій фігурі відчувалася безтямна нищівна сила. її очі світилися примерклим полум'ям.

— Здоров! — сказав Айну, виступаючи вперед.

Гаян затримав подих. Постать пригальмувала, вдивляючись у раптову перепону.

— Невже не впізнаєш? — зітхнув Айну. — Відколи це ти, Довбешко, міського гонору набрався?

Чудовисько ворухнуло величезною долонею, прагнучи, певно, відкинути з дороги прикру перешкоду. Айну зграбно ухилився і ступив ближче, немовби намагаючись потвору обійняти. Аж і правда, він обхопив ляльку руками і притис до себе. Потвора судомно смикнулась і завмерла.

Полум'я у глиняних очницях поволі згасло. а ще за мить химера тріснула й розсипалася на дрібні черепки.

Айну розімкнув обійми й відступив. Його трохи хитало, тож Гаян мусив допомогти йому дістатися стіни й там присісти на якусь брудну приступку. Він почув, як за дверима хтось притишено зойкнув і зробив крок назад, очевидячки, від замкової шпарини. Гаян криво усміхнувся.