— А! — зрадів незнайомець. — Неодмінно! Та спершу ти поговориш із магістром Магаралем, нашим учителем і проводирем. Зви мене Акіба, і ходімо швидше! Світло таємної мудрості чекає на нас!
Гаян знизав плечима й подався за новим знайомцем. Лише на хвильку він озирнувся на причинного в одязі вельможі; той підвів лице до неба, ловлячи губами дрібну мжичку. «Вітер… гойдає гілля, — тихо промовляв безумець, — листя шепоче, ведучи таємну розмову…» Гаян здригнувся і пришвидшив крок.
Акіба повів гостя брудними завулками, проміж нужденних домівок та рясних смітників, усе далі занурюючись у незвідані глибини труадського несвіжого убозтва. Гаян встиг із прихильністю згадати чисте повітря рідної Евдейї, аж тут його провідник вказав на якісь таємні та неминуче рипкі двері, які, втім, нагадали Гаянові чорний хід до святилища. Невдовзі його здогади самочинно підтвердилися: Гаян упізнав дещо важкуваті, але величні обриси храму Йогде; молодий жрець якось зазирав сюди, шукаючи бога. Тепер тут богом і не пахло, тхнуло радше несвіжим вбранням, що його тижнями не скидають залишені напризволяще навіжені. І таки справді: млистими коридорами сновигали занурені в себе особи, які щось безперервно бурмотіли, звіряючись із затисненими в долонях нотатками.
Невдовзі, провівши консультації з химерними мешканцями храму, Акіба радісно повідомив:
— З тобою говоритиме магістр Магараль, гостю! Вклонися його мудрості, і він відкриє тобі світло істини!
Гаян пообіцяв, що обов'язково вклониться мудрості, якщо таку надибає, і по тому був ледь не силоміць запроторений у темну кімнатку, що її вибрав для себе «вчитель і проводир».
Магістр Магараль — сиві розпатлані пасма, обличчя гостре і дрібоньке, мов у щура — виринув із тяжкої думи й підняв на гостя погляд запалених, аж червоних оченят.
— Ти, отже, теж бажаєш влади над янголами й духами? — поцікавився він. — Хочеш знати таємницю жахливих і священних імен?
Гаян невпевнено кивнув.
— Читай! — звелів магістр, пропонуючи гостеві котрийсь із фоліантів.
— Його ім'я — чотири сходинки, — розпочав Гаян, мружачись, аби бодай щось розгледіти в мерехтливому мороці, — е-е-е, сходинки, що ведуть до вежі, котра стоїть і не стоїть, у просторі чотирьох світів та десяти сфер…
— Досить! — проголосив магістр, ревниво вихоплюючи фоліант із Гаянових рук. — Акіба! Йохай! Він нам підходить!
До кімнати втиснувся Акіба з кількома кремезними товаришами, котрі досить-таки неделікатно підхопили Гаяна під руки.
— Ви чого!? — обурився був той: — Заждіть! Ти ж говорив, книги Труадських магів…
— Авжеж! — ласо облизнувся Акіба. — На все свій час, гостю, на все свій час…
Отож, Гаянове знайомство з таємницями Труадських книжників відкладалося. Чекати на свій час йому було запропоновано у вогкій темній комірці, зачиненій до того ж на солідну засувку, що її зсередини аж ніяк було не відчинити.
— Потолоч! Недоумки! Навіженці! — гукав Гаян, гупаючи кулаками у двері, аж поки лють його не вляглася, обернувшись байдужою виснагою.
Та щойно евдейський жрець налаштувався зануритись у цілком доречний розпач, як темрява озвалася коротким гірким сміхом:
— То що, здобув владу над духами і янголами? — пролунало хрипко й дошкульно.
Гаян потер скроні. Коли він їв востаннє, коли спав? Не дивина, що все пішло якось навскоси. Тепер ось вчувається всяке…
— Дуже треба! — скривджено відказав він. — Духів ще мені бракувало!
— То чого ж тебе понесло у лігво магістра Магараля? — скептично поцікавилася темрява.
— Та ну? А я гадав, що це — храм Йогде…
Незнайомець на хвильку замовк, а коли він знов заговорив, у його захриплому голосі лунала навіть певна гордість:
— Це — храм Йогде. І я — його господар.
Ще один безумець, зітхнув Гаян.
— То ти що, бог?
Гаянів сусід дратівливо пирхнув:
— Бог, він… він спить. А ці от біснуваті некроманти намагаються його розбудити.
— Замовляння Мертвих Імен? — зацікавлено підхопив Гаян.
— Мертвих, авжеж… Мене ось замкнули, знали, що я намагатимусь їм завадити. Паскуди! — простогнав незнайомець. — Це ж треба! Перетворити бога на глиняну цяцьку… Хіба ж то життя?! Скажи мені! Ну?!
— Так воно що, не спрацьовує, це замовляння? — поцікавився жрець.
— А тобі що? Ти хто такий взагалі? Га?
— Я з Евдейї, — швидко пояснив Гаян. — У мене… десь та ж сама біда. Айну, він був… а я… Словом, мені немає сенсу повертатись, якщо я не знайду, як допомогти йому прокинутися.
Незнайомець довго не відповідав.
— Гаян з Евдейї… — нарешті втомлено проказав він, — Здається, я знав тебе. Жрець-невіра… Ти все ж таки знайшов бога, чи не так? То що, думаєш, він сам хоче прокинутись? Як гадаєш?
Гаян закляк. Якось він не думав про це. Знав інше: Айну зовсім не поспішав до тої безодні, котру колись показав йому… Але тепер? Може, йому там і справді краще?
Жрець Йогде тяжко зітхнув.
— Я допоможу тобі, — промовив він, — якщо ти заприсягнешся повернутись. Ти і той, за кого ти просиш… Якщо все вийде як слід. Пообіцяй, що ви повернетесь, аби звільнити Йогде, його дух, котрим заволодів нині той навіженець Магараль… Чуєш, Гаяне? Ніхто інший не в силі йому допомогти!
Гаян кивнув, забувши, що навколо непроникна темрява. Незримий співрозмовник, проте, вгадав його жест і, торкнувшись Гаянового зап'ястка своїми холодними пальцями, повів його кудись у морок таємних коридорів. Він таки дійсно був тут господарем, який віддав перевагу ув'язненню перед вигнанням — заради бога, чий сон потурбували недостойні.
З упевненістю можна говорити про те, що значна частка сучасних світоглядних та філософських побудов походить від казок та міфів архаїчної доби. Існування культури загалом стало можливим через формування здатності передавати абстрактні поняття за допомогою символів — тих умовних конструкцій, які сучасні антропологи називають колективними уявленнями.
В існуванні таких колективних уявлень, однак, прихована певна таємниця. Нинішня наука не має переконливих свідчень, які би підтверджували можливість генетичного кодування умоглядної символіки, отож, ми не маємо адекватного пояснення існування майже ідентичних символьних матриць у різних, навіть географічно віддалених культурах.
Таким чином, ідеться про певний рівень об'єктивації індивідуальних безсвідомих переживань за посередництвом казок, міфів чи навіть окремих мовних конструктів. Яскравим прикладом таких переживань є, безперечно, сни. Вже було сказано те, що сни, як правило, неможливо розділити з іншою людиною. Втім, саме про це йдеться в одній із легенд, створених до періоду переходу й відтворюваній пізніше. Мова, звісно, про так зване «місто снів» — якщо точніше, «основу снів», або ж Єрухалом.
Із переказів тогочасних містиків нам відомо, що Єрухалом сприймався як космогонічний центр світу. Це місто є точкою перетину космосу й хаосу, віссю, навколо якої рухається час, початком усього сущого. Прикметно, що місцезнаходження Єрухалома ніколи не було визначено бодай у першому наближенні — не було згоди навіть щодо того, у котрому зі світів розташоване «місто снів». Мешканці Архади й Таланти, рівно ж як і сусідніх країв, раз у раз вирушали у своєрідне паломництво до центру світу; деякі з них навіть вертались із враженнями та свідченнями про відвідання цього міста. Ці свідчення, однак, найчастіше були сумнівними та малосумісними, через що наші пращури дійшли висновку, що кожен потрапляє в якийсь свій Єрухалом.
Єрухалом, однак, усе ж таки мусив бути єдиним, принаймні, в архаїчну добу, адже як стверджували сучасники, саме там — домівка всіх богів та героїв, а точніше — місце, де акумулювалася енергія віри і творчості. Отож, оселею богів стало місто, розташоване на перетині хаосу й порядку. Особливе захоплення викликає прозірливість творців цієї легенди, які вперше визначили роль символіки сну: вона виникає, аби відокремити світ від безладу, започаткувавши таким чином розвиток культури.
У часи історичних перетворень, проте, концепція Єрухалома набирала нового значення: це уявне місто ставало мірилом усіх гараздів, а отже, черговою утопією. Щоправда, ця утопія експлуатувалася саме в тяжкі часи, коли несила було уявити собі зміну на краще, а отже, виникала надія, що недосконалий світ поступиться місцем царству добра і справедливості. Таким чином, Єрухалом став апокаліптичною утопією — мрією про повернення до витоків. Прикметно, що в індивідуальній психології таке прагнення трактується як бажання смерті. Отож, мрії про Єрухалом можна назвати синдромом суїцидальної культури.