«Ось, ось», — схвильовано промовив він, затискаючи поріз на її пальці шматочком вати. Він відчував, як безпорадно здригається. Хоч як він намагався, спинити цього не міг. Його пальці заледве давали раду з приготуванням скельця, він раз по раз обертався на Рут, усміхаючись до неї, силкуючись розвіяти її наляканий погляд.

«Не бійся, — проказав він. — Будь ласка, не треба. Я вилікую тебе, якщо ти інфікована. Вилікую, Рут, вилікую».

Вона мовчки сиділа, в’ялими очима поглядаючи на нього, поки він працював. Її руки на колінах і далі метушливо смикалися.

«Що ти зробиш, якщо… я така, як вони?» — спитала тоді вона.

«Я не певен, — відповів він. — Поки ні. Але можна багато що спробувати».

«Що?»

«Вакцини, наприклад».

«Ти казав, що вакцини не діють», — промовила вона тремким голосом.

«Так, але…» — Він затнувся, помістивши скельце під мікроскоп.

«Роберте, чим ти зможеш зарадити?»

Вона зісковзнула зі стільця, коли він схилився над мікроскопом.

«Роберте, не дивись!» — раптом попрохала вона благальним голосом.

Але він уже побачив.

Він не усвідомлював, що його дихання спинилося. Його порожній погляд зустрівся з її.

«Рут», — прошепотів він приголомшено.

Дерев’яна киянка опустилася йому на чоло.

Біль спалахнув у голові, він відчув, як підкосилась нога. Упавши на бік, він перекинув мікроскоп. Праве коліно вдарилось об підлогу, він отетеріло подивився на її перекошене від страху обличчя. Киянка опустилася вдруге, він закричав від болю. Упав на обидва коліна, його долоні вперлись у підлогу, коли він завалився вперед. За сотні миль він чув її уривчасте схлипування.

«Рут», — пробурмотів він.

«Я казала, не треба!» — заревла вона.

Він ухопився за її ноги, і вона втретє опустила на нього киянку, цього разу на потилицю.

«Рут!»

Руки Роберта Невілла обм’якли й зісковзнули з її литок, стираючи за собою шар засмаги. Він упав долілиць, конвульсивно втягнувши під себе пальці, відчуваючи, як ніч заповнює мозок.

Коли він розплющив очі, у будинку панувала тиша.

Якусь мить він лежав, збентежено розглядаючи підлогу. По тому, переполошено схрипуючи, сів. Жмут голок відчувся в його голові, він завалився на холодну підлогу, затиснувши руками череп, що пульсував. Поки лежав, з його горлянки виривалося булькотіння.

За декілька хвилин він поволі звівся на ноги, ухопившись за край верстака. Підлога під ногами пішла обертом, він міцно вчепився, заплющивши очі та спираючись на хиткі ноги.

За хвилину він, затинаючись, дійшов до ванної. Порснув холодною водою в обличчя й сів на край ванни, прикладаючи прохолодний вологий клапоть тканини до чола.

Що ж сталося? Він сидів та кліпав, витріщаючись на викладену білими кахлями підлогу.

Він піднявся й повільно пішов у вітальню. Вона була порожньою. Вхідні двері були прочинені в ранкову сірість. Її не було.

Тоді він згадав. Він почвалав до ванної, відшукуючи напрям за стінами.

Записка лежала на верстаку, біля перевернутого мікроскопа. Він узяв її занімілими пальцями та поніс до ліжка. Опустившись, зі стогоном підніс аркуш до очей. Але літери розмивались і тікали. Він труснув головою та примружився. За якийсь час прочитав:

Роберте,

тепер ти знаєш. Знаєш, що я шпигувала за тобою, знаєш, що майже все мною сказане було брехнею.

Та я пишу цю записку, тому що, коли мені вдасться, хочу врятувати тебе.

Коли я вперше отримала роботу шпигувати за тобою, мені було байдуже до твого життя. Тому що я таки мала чоловіка, Роберте. Ти його вбив.

Але тепер усе змінилося. Я знаю, що ти став настільки ж заручником обставин, наскільки й ми. Ми інфіковані. Та тобі це вже відомо. Чого ти не знаєш — це того, що ми залишимося живими. Ми знайшли шлях до цього і збираємося відновити суспільство, повільно, але впевнено. Ми збираємося покінчити з усіма тими нещасними істотами, яких оминула смерть. І, хоч я й сподіваюся на протилежне, ми можемо вирішити вбити тебе та подібних до тебе.

«Подібних до мене?» — здивовано подумав він. Але читав далі.

Я спробую тебе врятувати. Я скажу їм, що ти надто добре озброєний, щоб нападати вже зараз. Використай той час, який я виграю для тебе, Роберте! Забирайся з будинку, рушай у гори і врятуйся. Зараз нас лише жменя. Але рано чи пізно ми будемо надто добре зорганізовані і ніщо мною сказане вже не зупинить решту, яка матиме на меті тебе знищити. Заради Бога, Роберте, тікай тепер, поки ще можеш!

Я знаю, що, можливо, ти не повіриш у це. Ти, може, й не повіриш, що тепер ми здатні перебувати короткі проміжки часу під сонцем. Ти можеш не повірити, що моя засмага була лише макіяжем. Ти можеш не повірити, що тепер ми здатні жити з мікробом.

Ось чому я залишаю тобі одну зі своїх пігулок!

Я приймала їх весь час, поки була з тобою. Я зберігала їх у поясі, на талії. Ти виявиш, що це суміш дефібринованої крові й медикаменту. Я сама до кінця не знаю, що воно таке. Кров живить мікроба, медикамент запобігає його множенню. Саме відкриття цієї пігулки врятувало нас від вимирання, дало нам шанс повільно відбудовувати суспільство.

Повір мені, це правда. Тож тікай!

І також вибач мені. Я не хотіла вдаряти тебе, я насилу спромоглася зробити це. Але я була жахливо налякана тим, що ти міг зробити зі мною, про все дізнавшись.

Вибач мені за те, що довелося брехати про стільки речей. І, будь ласка, повір ось у що. Коли ми вдвох були в темряві, поруч одне з одним, я не шпигувала за тобою. Я кохала тебе.

Рут

Він знову прочитав листа. Тоді його руки звисли, і він сидів, порожніми очима дивлячись у підлогу. Він не міг у це повірити. Він повільно захитав головою, силкуючись усе осягнути, та розуміння не давалося йому.

Нетвердою ходою він підійшов до верстака. Узяв маленьку бурштинову пігулку і потримав її в руці, понюхав, спробував на смак. Він почувався, немов увесь захист здорового глузду згасав у ньому. Каркас його життя завалювався, і це лякало.

Та як міг він заперечувати докази? Пігулка, засмага, що зійшла з її ноги, її прогулянки під сонцем, її реакція на часник.

Він опустився на табурет і поглянув на киянку, що лежала на підлозі. Поволі, неквапом його розум пройшовся всіма доказами.

Коли він уперше її побачив, вона кинулася навтьоки. Чи були це якісь хитрощі? Ні, вона була щиро перелякана. Певно, злякалася його крику тоді — хай навіть чекала на нього — і геть забула про власне завдання. Пізніше, коли вона заспокоїлася, схилила його до думки, що її реакція на часник є виявом хворого шлунка. Вона брехала й усміхалася, вдаючи безнадійну прихильність, обережно вивідавши всю інформацію, по яку її було відправлено. А коли хотіла піти, то не змогла через Кортмана та решту. Тоді він прокинувся. Вони зійшлися в обіймах, вони…

Посинілим кулаком він угатив по верстаку. «Я кохала тебе». Брехня. Брехня! Його пальці зім’яли лист і розлючено жбурнули його вбік.

Через лють біль у голові гаряче спалахнув, він притис до неї обидві руки, зі стогоном заплющивши очі.

Потім звів погляд. Повільно зісковзнув з табурета й поставив мікроскоп назад на основу.

Решта її листа була правдивою, він це знав. Без пігулки, без будь-яких доказів, слів чи спогадів, — він знав. Він знав навіть те, чого, здавалося, не знали Рут і її плем’я.

Він довго вдивлявся в окуляр. Так, він знав. І визнання того, що він побачив, змінювало весь його світ. Яким безглуздим та бездарним він почувався, так ніколи цього й не побачивши! Особливо після того, як сотні, тисячі разів читав цю фразу. Але тоді він так і не приділив їй належної уваги. Така коротка фраза, але скільки в ній було прихованого сенсу.

Бактерія здатна мутувати.

Частина ІV Січень 1979 року

Вони прибули вночі. У темних авто, з ліхтарями та рушницями, сокирами та списами. Виринули з темряви під ревіння двигунів, довгі білясті руки їхніх ліхтарів нишпорили рогом бульвару, тягнучись до Сімарон-стрит.