Він із підозрою подивився на неї, подумки допитуючись: «Якийсь підступ?» Нервово глитнув, приховавши це ковтком кави. «Дурість, — думав він, — бути таким недовірливим».

Він відставив чашку.

«Добре, — відказав, — дуже добре».

Він глянув на неї, коли її погляд потупився в каву.

«Якщо ти таки інфікована, — сказав він, — я зроблю все від мене залежне, щоб вилікувати тебе».

Їхні погляди зустрілись. «А якщо не вдасться?» — запитала вона.

Зависла мовчанка.

«Почекаємо і побачимо», — відповів зрештою він.

Вони обоє пили каву. Потім він спитав: «Зробимо це зараз?»

«Будь ласка, — відповіла вона, — давай уранці. Я… досі почуваюся трохи зле».

«Гаразд, — відказав він, киваючи. — Хай буде ранок».

Вони завершили вечеряти в тиші. Невілл відчував слабку втіху від її згоди перевірити кров. Його лякала вірогідність виявити, що вона все ж інфікована. Тим часом йому доведеться провести з нею вечір та ніч, можливо, вони ближче познайомляться і вона навіть привабить його. А вранці, можливо, він буде змушений…

Пізніше у вітальні вони сиділи й розглядали малюнок на шпалерах, попиваючи портвейн та слухаючи Четверту симфонію Шуберта.

«Повірити не можу, — сказала вона, трохи збадьорившись. — Ніколи б не подумала, що мені знову випаде слухати музику. Пити вино».

Вона обвела поглядом кімнату.

«Мови нема, ти виконав чудову роботу», — сказала вона.

«А ваш будинок?» — запитав він.

«Нічого подібного, — сказала вона. — Ми не мали…»

«Як ви охороняли дім?» — перебив він.

«О… — на мить вона задумалася. — Звісно, ми позабивали все дошками. І користувалися розп’яттями».

«Вони діють не завжди», — тихо промовив він, якусь мить розглядаючи її.

Вона виглядала спантеличено: «Хіба ні?»

«Чого євреєві боятися розп’яття? — відказав він. — Чого вампіру, який був за життя євреєм, боятися його? Більшість людей страшилися стати вампірами. Більшість страждає від істеричної сліпоти щодо дзеркал. Але що стосується розп’яття… що ж, ані єврей, ані індуїст, ані мусульманин, ані атеїст, якщо вже на те пішло, не жахатимуться розп’яття».

Вона сиділа, тримаючи келих, і байдуже позирала на нього.

«Ось тому розп’яття не завжди діє», — закінчив він.

«Ти не дав мені договорити, — сказала вона. — Ми також використовували часник».

«Мені здавалося, тобі від нього стає зле».

«Я почувалася зле ще до того. Колись я важила сто двадцять фунтів. Тепер — дев’яносто вісім[46]».

Він кивнув. Але, коли йшов на кухню взяти ще пляшку вина, йому спало на думку: «Вона б уже мала звикнути. Після трьох років».

З іншого боку, може, й ні. Який сенс брати її під сумнів тепер? Вона ж дозволила йому взяти кров на пробу. Що ще вона могла зробити? «Річ у мені, — подумав він. — Я був на самоті надто довго. Уже й не вірю в те, чого не видно під мікроскопом. Спадковість знову бере гору. Я син свого батька, хай би грім узяв його гнилі кістки».

Стоячи в темній кухні та здираючи грубим нігтем обгортку навколо шийки пляшки, Роберт Невілл позирав у вітальню на Рут.

Його погляд ковзав халатом, спинившись на хвилю на невеличкій опуклості її грудей, рухаючись далі до засмаглих литок та кісточок, угору до гладеньких колінних чашечок. Вона мала тіло молоденької дівчини. Аж ніяк не матері двох дітей.

А найцікавіше в усьому цьому, думалося, що він не відчуває жодного фізичного потягу до неї.

Якби він натрапив на неї два року тому, а може, й пізніше, він, мабуть, узяв би її силою. Тоді його дні були сповнені жахливих моментів, і в ті моменти, аби лише задовольнити власну жагу, він обмірковував найогидніші з учинків, промальовуючи кожний свій крок, і поступово втрачав глузд.

Та потім він зосередився на дослідах. Став менше палити, перестав зриватися на пиятику. Поволі, на власне здивування, він із головою поринув у дослідження.

Його статевий потяг зменшився, практично зник. «Порятунок ченця», — подумав він. Рано чи пізно потяг мав зникнути, бо інакше жоден чоловік не був би здатний присвятити себе життю без сексу.

Тепер, на щастя, він майже нічого не відчував; хіба що ледь відчутне пожвавлення під скелястим шаром власної стриманості. Таке становище його цілком задовольняло. Тим більше він не мав жодної певності, що Рут саме та, на яку він так довго чекав. Він навіть не був певен, що вона переживе завтрашній день. Вилікувати її?

Одужання було малоймовірним.

Він повернувся до вітальні з відкоркованою пляшкою. Рут коротко всміхнулася до нього, коли він долив їй вина.

«Я милувалася зображенням на стіні, — промовила вона. — Майже змушує повірити, що перебуваєш у лісі».

Він гмикнув.

«Напевне, чимало зусиль пішло, щоб так облаштувати будинок», — продовжила вона.

«Чи ж тобі не знати, — відповів він. — Ти пройшла через те саме».

«Нічого подібного ми не мали, — сказала вона. — Наш будинок був маленьким. А комора з їжею — вдвічі меншою за твою».

«У вас, певно, скінчилися запаси», — промовив він, обережно на неї поглядаючи.

«Заморожені продукти, — сказала вона. — Ми животіли на самих консервах».

Він закивав. Логічно, погодився подумки. Але його й досі щось непокоїло. Це була лише інтуїція, він знав, але все одно непокоївся.

«А як щодо води?» — спитав потім він.

Якусь мить вона мовчки дивилася на нього.

«Ти не віриш жодному моєму слову, так?» — спитала вона.

«Річ не в цьому, — відповів він. — Мені просто цікаво, як ви жили».

«Твій голос тебе видає, — сказала вона. — Ти надто довго пробув на самоті. Втратив хист до обману».

Він зітхнув, маючи неприємне відчуття, що вона грається з ним. «Це сміховинно, — заперечив він подумки. — Вона лише жінка. І, скоріше за все, має рацію». Певно, він і справді є похмурим і непривабливим відлюдьком. Та яка різниця?

«Розкажи мені про свого чоловіка», — раптом промовив він.

Щось невиразне промайнуло на її обличчі, якась тінь минулого. Вона підняла келих темного вина до своїх вуст.

«Не зараз, — сказала вона. — Будь ласка».

Він відкинувся на дивані, не в змозі розібратись у невиразному невдоволенні, яке почував. Усе, що вона казала й робила, могло бути наслідком пережитого. Та могло бути й брехнею.

«Навіщо їй брехати?» — допитувався він подумки. Зранку він перевірить її кров. Як ці вечірні побрехеньки зарадять їй, якщо вже за декілька годин він знатиме правду?

«А знаєш, — сказав він, намагаючись розрядити становище, — я тут собі подумав. Якщо вже троє людей пережили чуму, то, може, спромігся і ще хтось?»

«Ти думаєш, це можливо?» — запитала вона.

«А чом би й ні? Мали б бути й інші, хто з тієї чи іншої причини наділений імунітетом».

«Розкажи мені більше про мікроба», — попрохала вона.

Якусь мить він вагався, а потім відставив келих. Що, як він усе їй розкаже? Що, як вона втече, а потім повернеться після смерті з усім тим знанням?

«Ну, багато є всіляких деталей», — відповів він.

«Раніше ти почав був говорити про розп’яття, — сказала вона. — Але звідки ти це дізнався?»

«Пам’ятаєш, що я розказував про Бена Кортмана?» — відказав він, радий змозі повернути розмову в протороване русло, не виказуючи їй нових подробиць.

«Ти про того чоловіка, котрого ти…»

Він кивнув. «Так. Ходи сюди, — промовив. — Я тобі його покажу».

Ставши позаду неї, коли вона саме заглянула у вічко, він відчув запах її волосся та шкіри. Це змусило його трохи відступити. «Чи ж це не дивовижно? — подумав він. — Мені він зовсім не подобається. Я наче Ґуллівер, який щойно повернувся від кмітливих коней, гидую людським запахом[47]».

«Он той, коло ліхтарного стовпа», — проказав він.

Вона мугикнула на знак підтвердження. Потім промовила: «Їх тут так мало. Де вони всі поділися?»

«Я повбивав більшість із них, — відповів він, — але на їхнє місце завжди стають нові».