Він дивився на неї похмурими очима, на мить відчувши докір сумління від її слів. «Нащо мені сумніватися в ній? — подумав. — Якщо вона інфікована, то живою звідси ніколи не вийде. Чого мені боятися?»

«Вибач, — відповів він. — Я… Я довго пробув на самоті».

Вона не глянула на нього.

«Якщо хочеш поговорити, — сказав він, — я залюбки… розкажу все, що знаю».

Якусь мить вона вагалася. Потім глянула на нього, і в її очах годі було щось прочитати.

«Я хотіла б знати про хворобу, — мовила вона. — Я втратила своїх дівчаток через неї. І через неї загинув мій чоловік».

Він подивився на неї, а потім заговорив.

«Її викликають бацили, — почав він, — циліндричні бактерії. Вони виробляють ізотонічний розчин у крові, від цього кров циркулює повільніше, організм функціонує й надалі, але для забезпечення його енергією потрібна свіжа кров. У разі нестачі крові вони утворюють самогубні бактеріофаги або ж вдаються до спороутворення».

Вона мала спантеличений вигляд. Він знав, що вона навряд чи щось зрозуміла. Настільки звичні для нього терміни видавалися їй тарабарщиною.

«Що ж, — сказав він, — зрештою, це все не настільки важливе. Спороутворення — це процес виділення овального тіла, що містить у собі всі базові інгредієнти вегетативної бактерії. Мікроб це робить, коли не отримує свіжої крові. Коли тіло хазяїна-вампіра розкладається, ці спори вилітають, розсіюючись у пошуках нових хазяїв. Вони їх знаходять, проростають — і черговий організм інфіковано».

Вона недовірливо захитала головою.

«Бактеріофаги є неживими білками, що також утворюються за умови нестачі крові. Правда, на відміну від спор, у такому разі порушений метаболізм призводить до знищення клітини».

Він швидко розповів їй про порушений лімфообіг в організмі, часник як алерген, що викликає анафілаксію, різні вектори хвороби.

«Чому ж ми тоді маємо імунітет?» — запитала вона.

Якусь мить він дивився на неї, утримуючись від будь-якої відповіді. Потім, знизавши плечима, промовив: «Щодо тебе — не знаю. Мене ж, коли я був у Панамі під час війни, вкусив кажан-вампір. І, хоч я й не можу підтвердити, моя теорія полягає в тому, що кажан попередньо мав справу зі справжнім вампіром, отримавши мікроба вампіріс. Мікроб змусив кажана живитися саме людською, а не тваринною кров’ю. Але коли мікроб потрапив у мій організм, він якимось чином був ослаблений організмом кажана. Від цього я, звісно, страшенно занедужав, але вижив, тож у результаті організм набув імунітету. В усякому разі, така моя теорія. Кращого пояснення я знайти не можу».

«Але… хіба те саме не сталося там із рештою людей?»

«Не знаю, — тихо відповів він. — Я прикінчив кажана. — Він знизав плечима. — Може, я був першим, на кого він напав».

Вона поглянула на нього, не зронивши й слова, від її погляду йому було не по собі. Він говорив далі, хоч насправді не мав бажання цього робити.

Побіжно він розказав їй про основні перешкоди на шляху вивчення вампірів.

«Спочатку я думав, що кілок має уразити їхнє серце, — сказав він, — я покладався на перекази. Але це виявилося неправдою. Я заганяв кілок у різні частини їхніх тіл, і вони все одно вмирали. Тоді я подумав, що річ у крововиливі. Але потім, одного дня…»

Він розповів їй про жінку, що розклалась у нього на очах.

«Я знав, що це не міг бути крововилив, — провадив він, відчуваючи свого роду задоволення від того, що ділиться власним відкриттям. — Я не знав, що робити. Та одного дня мене осяяло».

«Що?» — запитала вона.

«Я взяв мертвого вампіра. Помістив руку у штучний вакуум. Тоді у вакуумі проколов її. Кров пирснула. — Він зупинився. — Але це все».

Вона з подивом дивилася на нього.

«Ти не зрозуміла», — мовив він.

«Я… ні», — визнала вона.

«Коли я пустив повітря, рука розклалася», — сказав він.

Вона далі дивилася без розуміння.

«Бачиш, — сказав він, — бацили є факультативними сапрофітами. Вони живуть як із киснем, так і без нього, але є нюанс. У самому організмі вони анаеробні та вступають у симбіоз із ним. Вампір живиться свіжою кров’ю, бактерія забезпечує його енергією, щоб той міг далі добувати кров. На додачу під дією мікроба ростуть ікла».

«І?» — спитала вона.

«Коли потрапляє повітря, — продовжив він, — ситуація кардинально змінюється. Мікроб стає аеробним і замість того, щоб бути симбіонтом, стає вірулентним паразитом. — Він витримав паузу. — Він пожирає хазяїна».

«То кілок…» — почала було вона.

«Впускає повітря. Звісно. Впускає його і водночас тримає відкритою рану, не даючи їй заклеїтися. Тож серце тут ні до чого. Так що тепер я просто роблю глибокі надрізи на зап’ястях, які не гояться. — Він злегка посміхнувся. — Подумати лише, скільки часу я витратив на виготовлення тих кілків».

Вона закивала, помітила, що келих і досі в руці, та відставила його.

«Ось тому та жінка, про яку я розповів, так швидко розклалася, — сказав він. — Вона настільки давно була мертвою, що тільки-но повітря потрапило в її організм, мікроби спричинили спонтанний розклад».

Вона глитнула, її тіло охопило тремтіння.

«Це жахливо», — сказала вона.

Він глянув на неї з подивом. Жахливо? Чи ж не дивно? Він не замислювався над цим роками. Для нього слово «жах» стало порожнім звуком. Надмір жаху швидко перетворив його на кліше.

Для Роберта Невілла становище, що склалося, було всього лише фактом, звичністю. Прикметники були зайвими.

«А як щодо… тих, які й досі живі?» — запитала вона.

«Ну, — відказав він, — якщо надрізати їм зап’ястя, то мікроб, звісно, стає паразитичним. Але назагал вони помирають від простого крововиливу».

«Простого…»

Вона рвучко відвернулася, її губи стислись у тонку щільну лінію.

«Що трапилось?» — спитав він.

«Н-нічого. Нічого», — відповіла вона.

Він усміхнувся. «До цих речей звикаєш, — мовив він. — Мусиш звикнути».

Вона знову здригнулася, її горло засудомило.

«Ти не схвалюєш Робертові Правила Поведінки В Джунглях, — сказав він. — Повір мені, це єдине, що я можу вдіяти. Чи краще дати їм померти від хвороби і повернутись у стократ жахливішій подобі?»

Вона звела руки докупи.

«Але ти сказав, що багато хто… ще й досі живий, — нервово промовила вона. — Звідки ти знаєш, що вони не залишаться живими?»

«Знаю, — відповів він. — Я знаю мікроб, знаю, як він розмножується. Не має значення, як довго бореться організм, зрештою мікроб переможе. Я виготовляв антибіотики, робив безліч ін’єкцій. Але це не діє, та й не має діяти. Неможливо виготовити вакцину, коли хвороба настільки прогресувала. Їхні тіла не можуть водночас опиратися мікробам і виробляти антитіла. Це неможливо, повір мені. Це пастка. Якщо я їх не вбиватиму, то рано чи пізно вони помруть і прийдуть по мене. Я позбавлений вибору, хоч якого».

Вони сиділи мовчки, єдиним звуком у кімнаті був скрегіт голки, що ковзала канавками платівки. На нього вона не дивилася, натомість утупилась порожнім поглядом у підлогу. Якось дивно, думав він, виправдовуватися за щось, що лише вчора сприймалося як необхідність. За всі минулі роки він жодного разу не поставив під сумнів правильність обраного шляху. Сама її присутність збурила в ньому такі думки, химерні, чужі йому.

«Ти справді гадаєш, що я помиляюся?» — спитав він недовірливо.

Вона прикусила нижню губу.

«Рут», — промовив він.

«Не мені про це судити», — відповіла вона.

«Вірджі!»

Темна постать відділилася від стіни, коли хрипкий крик Роберта Невілла розітнув завмерлу темінь.

Він звівся на дивані, обвів кімнату сонними очима, а серце калатало в грудях, мов якийсь навіжений гатив кулаками об в’язничну стіну.

Хитаючись, він став на ноги, сон ще й досі туманив мозок: він не міг утямити, де перебуває і котра зараз година.

«Вірджі? — знову промовив він непевно, кволо. — Вірджі?»

«Ц… це я», — затріпотів голос у темряві.

Він зробив хисткий крок уперед, назустріч тоненькій смужці світла, що струменіла з відкритого вічка. Мляво закліпав від світла.