Після деяких пристосувань Джек поліпшив своє ставлення до того, що Моллі тепер живе у Вівіан. По-перше, тепер вони можуть бачитися без осудливих поглядів Діни. По-друге, сюди приємно приходити. Вечорами вони сидять на ґанку в старих плетених кріслах Вівіан і споглядають, як небо стає рожеве, лавандове й червоне, як кольори течуть у їхній бік через бухту — неймовірна жива акварель.

Якогось дня, шокуючи і дивуючи всіх, крім Моллі, Вівіан оголошує, що хоче купити комп’ютер. Джек телефонує до постачальника телефонних послуг, щоб дізнатися, як встановити в будинку вай-фай, а тоді береться за пошук модема й бездротового маршрутизатора. Обговоривши різноманітні варіанти, Вівіан — що, як усім відомо, ніколи не торкалася електронної клавіатури, — вирішує замовити такий самий матовий сріблястий тринадцятидюймовий лептоп, як у Моллі. Насправді вона й не знає, що буде на ньому робити — хіба що знаходити інформацію й, може, читати «Нью-Йорк таймс».

Доки Вівіан зазирає з-над її плеча, Моллі відкриває сайт, заходить на свою сторінку: клац, клац, номер кредитки, адреса, клац, гаразд, безплатне доставлення?

— Коли його привезуть?

— Погляньмо… від п’яти до десяти робочих днів. Може, трішки пізніше.

— А можна скоріше?

— Звісно. Але це трохи більше коштуватиме.

— На скільки більше?

— Ну, за двадцять три долари його привезуть за день чи два.

— Напевно, в моєму віці немає сенсу чекати, правда ж?

Щойно привозять лептоп, цей гладенький квадратний космічний корабель із сяйливим екраном, Моллі допомагає Вівіан його налаштувати. Вона додає в закладки сторінку «Нью-Йорк таймс» та «Американської асоціації пенсіонерів» (чом би й ні?) й реєструє для неї електронну пошту ([email protected]), хоча їй важко уявити, що Вівіан нею користуватиметься. Вона показує Вівіан, як відкрити огляд функцій комп’ютера, який та сумлінно переглядає, у процесі сама себе перевіряючи: «Ох, так ось воно що. Просто натискаєш кнопку — ох! Ясно. Сенсорна панель. Де тут сенсорна панель? От я дурко, ось же вона».

Вівіан швидко вчиться. Незабаром лише кількома швидкими змахами руки вона відкриває цілу громаду колишніх пасажирів сирітських потягів та їхніх нащадків. Близько сотні з двохсот тисяч дітей, що побували на таких потягах, іще живі. Про них є книжки й статті в газетах, вистави та присвячені їм події. У Конкордії, штат Канзас, працює Національний музей сирітських потягів. Він має вебсайт із розповідями від колишніх маленьких пасажирів, фотографії та сторінку з «Популярними запитаннями». («Популярні запитання? — дивується Вівіан. — Популярні серед кого?») Існує група, що називається «Пасажири сирітських потягів із Нью-Йорка»; небагато й досі живих колишніх пасажирів та їхні численні нащадки щороку з’їжджаються в місто Літтл-Фолс, що в Міннесоті. Товариство допомоги дітям і притулок міста Нью-Йорка мають вебсайти з посиланнями на джерела інформації та архіви. Крім цього, розвинувся цілий напрям досліджень життя предків — дочки та сини літають у Нью-Йорк, тримаючи в руках пам’ятні альбоми, відшукуючи договори про опіку, фотографії, свідоцтва про народження.

З допомогою Моллі Вівіан реєструється в інтернет-книгарні й замовляє книжки. Вийшли десятки дитячих розповідей про потяги, але по-справжньому її цікавлять документи, артефакти, самостійно видані розповіді, кожна з яких — свідчення, сповідь. Багато таких історій, виявляє вона, мають подібну траєкторію: «Отака жахлива подія сталася зі мною й отака, і я опинився на потязі, а потім оця жахлива подія сталася, а потім оця, але я виріс і став поважним, законослухняним громадянином; я знайшов кохання, я мав дітей та онуків, словом, прожив щасливе життя, життя, яке було можливе тільки тому, що я став сиротою, чи через те, що мене покинули й відправили в Канзас, Міннесоту чи Оклахому на потязі. Я ні на що це не проміняв би».

— Отож, така наша людська природа — вірити, що все, що відбувається, стається з якоїсь причини, шукати хоч уривки сенсу навіть у найгірших життєвих епізодах? — питає Моллі, коли Вівіан читає деякі з цих оповідей уголос.

— Це, безсумнівно, придасться, — відповідає Вівіан. Вона сидить в одному кріслі з лептопом на колінах, переглядаючи розповіді з канзаських архівів, а Моллі — в іншому, читаючи книжки з бібліотеки Вівіан. Вона вже подолала «Олівера Твіста» й заглиблена в «Девіда Коперфілда», коли Вівіан зойкає.

Моллі підіймає очі, стривожившись. Вона ніколи не чула такого звуку від Вівіан.

— Що сталося?

— Здається… — бурмоче Вівіан, її обличчя стає синювате в білому світлі екрана, доки вона двома пальцями проводить по сенсорній панелі. — Здається, я щойно знайшла Карміна. Того хлопчика з потяга. — Вона забирає комп’ютера зі своїх колін і дає його Моллі.

Сторінка називається «Кармін Лютен — Міннесота — 1929 рік».

— Батьки не змінили його ім’я?

— Судячи з усього — ні, — каже Вівіан. — Глянь, ось та жінка, що забрала його в мене з рук того дня. — Вона вказує на екран скривленим пальцем, підштовхуючи Моллі гортати вниз. — Тут написано, що в нього було щасливе дитинство. Вони називали його Кармом.

Моллі читає далі: Кармові, вочевидь, пощастило. Він виріс у Парк-Рапідсі. Одружився з дівчиною, з якою почав зустрічатися ще в школі, став комівояжером, як і його батько. Вона розглядає фотографії, на одній із яких він зі своїми новими батьками, точно такими, як описала Вівіан, — матір, струнка й симпатична, батько високий і худий, пухкенький Кармін із темним кучерявим волоссям і косими очима примостився між ними. Є фотографія з його весілля: очі виправлені, на носі окуляри, широко всміхається поруч круглощокої темноволосої дівчини, доки вони удвох розрізають багатоярусний білий торт, а потім іще одна, на якій він, голомозий та усміхнений, обіймає свою повнішу, але ще впізнавану дружину. Згідно з написом, це фото зроблене на святкуванні їхньої п’ятдесятої річниці шлюбу.

Оповідь про Карміна написав його син, який явно провів багато досліджень, навіть з’їздив у Нью-Йорк прочесати записи Товариства допомоги дітям. Цей чоловік дізнався, що рідна мати Карміна, яка щойно приїхала з Італії, померла під час пологів, а батько, що бідував, покинув його. Кармін, згідно з постскриптумом, тихо помер у віці сімдесяти чотирьох років у Парк-Рапідсі.

— Я рада дізнатися, що Кармін прожив щасливе життя, — говорить Вівіан. — Мені від цього тепліє на серці.

Моллі заходить на фейсбук і набирає в пошуку ім’я Кармінового сина, Карміна Лютера-молодшого. Є лише одна людина з таким іменем. Вона клацає на його фотоальбом і повертає лептоп Вівіан.

— Я можу зареєструвати для вас сторінку, якщо хочете. Тоді ви зможете попроситися до нього в друзі або написати повідомлення.

Вівіан вглядається в фотографії Кармінового сина з його дружиною й онуками з недавньої мандрівки — біля замку Гаррі Поттера, на атракціоні, поряд із Мікі Маусом.

— Святий Боже. Я до цього не готова. Але… — Вона дивиться на Моллі. — Тобі це добре вдається, правда ж?

— Що саме?

— Знаходити людей. Ти знайшла свою матір. І Мейсі. А тепер оце.

— Он ви про що. Та ні, я просто набираю кілька слів…

— Я думала про те, що ти тоді сказала, — перебиває вона. — Про ідею знайти дитину, яку я віддала. Я нікому про це не казала, але всі ці роки, які прожила в Геммінгфорді, щоразу, коли я бачила світловолосу дівчинку її віку, в мене тенькало серце. Я відчайдушно хотіла дізнатися, ким вона стала. Але вважала, що не маю права. А тепер я думаю… Я думаю, що, може, мені варто спробувати її знайти. — Вона дивиться Моллі в очі. Її обличчя відкрите, повне жаги. — Якщо я вирішу, що готова до цього, ти мені допоможеш?

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Телефон дзвонить і дзвонить у просторому будинку, кілька слухавок у різних кімнатах виграють різні мелодії.

— Террі? — пронизливо звучить голос Вівіан. — Террі, ви могли б відповісти?

Моллі, що сидить навпроти Вівіан у вітальні, опускає на підлогу книжку й підводиться.