Джек зітхає.

— Самі клопоти з тобою, ти знала про це?

— Я постійно тобі це повторювала, але ти не хотів мені вірити.

— Тепер вірю, — відповідає він.

Через кілька днів після того, як приїхала до Вівіан, Моллі надсилає Ралфові повідомлення, щоб дати йому знати, де вона.

Він відповідає: «Зателефонуй мені».

Тож вона телефонує.

— Як справи?

— Ти маєш повернутися, щоб ми могли з цим розібратися.

— Та ні, не треба.

— Ти не можеш просто втекти, — каже він. — Інакше ми всі потрапимо у велику гівняну халепу.

— Я не втікала. Ви мене вигнали.

— Ні, не вигнали. — Він зітхає. — Є порядки. За тебе візьметься Служба захисту дітей. І поліція, якщо хтось дізнається. Ти маєш пройти через систему.

— Я не хочу мати ніяких справ із системою.

— Тобі сімнадцять. Ти закінчиш із системою, коли система закінчить з тобою.

— Отже, не повідомляй її.

— Ти маєш на увазі «скажи неправду»?

— Ні. Просто… не повідомляй її.

Якусь хвилю він мовчить.

— У тебе все гаразд?

— Ага.

— Ця пані не проти, що ти там живеш?

— Ні.

Він кахикає.

— Я так розумію, вона не сертифікований опікун.

— Формально — ні.

— Формально — ні. — Він сухо сміється. — Чорт, може, ти й маєш слушність. Немає потреби діяти категорично. Нагадай-но, коли тобі виповниться вісімнадцять?

— Скоро.

— Отож, якщо це не шкодить нам… І не шкодить тобі…

— Що, гроші згодяться, так?

Він знову замовкає, і на якусь мить Моллі здається, що він кинув слухавку. А тоді він каже:

— Багата літня пані. Великий будинок. Ти непогано влаштувалася. Напевно, не хочеш, щоб ми повідомили про твоє зникнення.

— То що, у такому разі я й досі живу з вами?

— Формально, — відповідає він. — Ти не проти?

— Я не проти. Передавай Діні привіт.

— Обов’язково передам.

Террі не надто рада бачити Моллі в будинку Вівіан у понеділок зранку.

— Чого це ти тут? — питає вона з різким окриком. Джек не розповів їй про нові житлові умови Моллі; вочевидь, він сподівався, що ситуація якось магічно сама собою розв’яжеться до того, як про неї дізнається його матір.

— Я запросила Моллі залишитися, — оголошує Вівіан. — А вона люб’язно пристала на пропозицію.

— Отож вона не… — починає Террі, переводячи погляд від однієї до другої. — Чому ти не в Тібодів? — питає вона Моллі.

— Наразі там є деякі труднощі, — відказує Моллі.

— Що це означає?

— Звичний порядок… порушений, — каже Вівіан. — Я щиро рада прихистити її у вільній кімнаті на якийсь час.

— А як же школа?

— Авжеж, вона ходитиме до школи. У чому тут проблема?

— Це дуже… добросердно з вашого боку, Віві, але, напевно, інституції…

— Про все домовлено. Вона живе зі мною, — відрубує Вівіан. — Що мені робити з усіма цими кімнатами? Відкрити готель?

Кімната Моллі на другому поверсі, з видом на океан, углибині довгого коридору з протилежного боку будинку від кімнати Вівіан. У вікні Молліної ванної, що теж виходить на океан, легка бавовняна завіска безперервно танцює на вітрі, хилиться то до шибки, то назад, тягнеться до раковини, наче за нею ховається привітна примара.

«Коли востаннє хтось спав у цій кімнаті?» — подумки питає себе Моллі. Багато, багато років тому.

Її майно, усе, що вона привезла з собою від Тібодів, займає заледве три полиці в шафі. Вівіан наполягає, щоб вона взяла антикварний столик зі зсувною кришкою з вітальні й поставила у кімнаті з іншого боку від спальні, щоб мати змогу готуватися до випускних іспитів. Який сенс обмежуватися однією кімнатою, коли перед тобою стільки варіантів?

Варіанти. Вона може спати з відчиненими дверима, вільно ходити будинком, іти й приходити, не перебуваючи під пильним наглядом невсипущого ока. Вона й не знала, як сильно на неї всі ці роки впливав потік осуду і критики, мовчазної й висловленої. Як наче вона ходила по канату, намагаючись не втратити рівновагу, а тепер уперше ступила на тверду землю.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

— Ти маєш цілком нормальний вигляд, — каже соціальна працівниця Лорі, коли Моллі приходить до хімічної лабораторії на їхню двотижневу зустріч. — Спочатку зникло кільце з носа. Тепер — фарбовані пасма. Що далі — спортивна куртка?

— Фе, я радше накладу на себе руки.

На обличчі Лорі з’являється її тхоряча усмішка.

— Не поспішайте радіти, — додає Моллі. — Ви ще не бачили моє нове тату.

— Не може бути.

Моллі подобається залишати Лорі в невіданні, тож вона просто знизує плечима. Може бути, а може й ні.

Лорі хитає головою.

— Перегляньмо твої папери.

Моллі простягає їй свої форми звіту про відпрацювання громадських робіт, старанно заповнені й датовані, а також таблицю із зазначенням годин, з необхідними підписами.

Лорі переглядає папери.

— Чудово. А таблицю хто склав?

— А як ви думаєте?

— Справді? — Лорі випинає нижню губу і шкрябає щось на шапці форми. — Тож ти закінчила?

— Що саме?

Лорі насмішкувато дивиться на неї.

— Наводити лад на горищі. Хіба ти не це мала робити?

Точно. Наводити лад на горищі.

На горищі таки наведено лад. Кожнісінька річ була витягнута з кожнісінької коробки й обговорена. Деякі речі принесено вниз, а ті, що вже неможливо врятувати, викинуто геть. Це правда, що більшість із них повернулися в коробки й досі на горищі. Але тепер постільна білизна акуратно складена; крихкі предмети дбайливо обгорнуті. Моллі позбулася коробок нестандартного розміру чи форми, а також тих, що вже зіпсувалися, й замінила їх на нові товстостінні картонні коробки, однаково квадратні. На кожній тепер є напис із місцем і датою, поставлений чорним маркером, і всі вони акуратно складені в хронологічному порядку під дахом. Там тепер навіть є як ходити.

— Так, це закінчено.

— Багато можна встигнути за п’ятдесят годин, так?

Моллі киває. Ви навіть не уявляєте, думає вона.

Лорі розгортає теку на столі перед нею.

— Отож погляньмо… вчитель залишив записку.

Раптово стривожившись, Моллі нахиляється вперед. От чорт, що цього разу?

Лорі злегка піднімає аркуша, читаючи написане.

— Якийсь містер Рід. Соціальні науки. Каже, ти виконала його завдання… «Проект про переправлення». Що це таке?

— Просто доповідь, — відповідає вона обережно.

— Гм… ти записала інтерв’ю з дев’яносторічною вдовою… це та пані, в якої ти відпрацьовувала години, так?

— Вона дещо мені розказала. Нічого такого.

— Ну, містер Рід іншої думки. Він каже, що ти перевищила очікування. Він номінує тебе на якусь нагороду.

— Що?

— На національному конкурсі робіт з історії. Ти про це не знала?

Ні, вона про це не знала. Містер Рід навіть ще не повернув їм роботи. Вона хитає головою.

— Що ж, тепер знаєш. — Лорі складає руки на грудях і відкидається на спинку стільця. — Захопливо, еге ж?

Моллі почувається так, наче в неї сяє шкіра, наче її облили теплим медом. Вона відчуває, як на її обличчі з’являється широка усмішка, й має докладати зусиль, щоб зберігати спокій. Вона примушує себе знизати плечима.

— Та я напевно її не отримаю.

— Може, й ні, — погоджується Лорі. — Але, як кажуть на церемонії «Оскар», бути номінованим — це честь.

— Хай не брешуть.

Лорі всміхається, і Моллі, не спроможна стриматися, всміхається у відповідь.

— Я пишаюся тобою, Моллі. Ти робиш успіхи.

— Ви просто раді, що я не в колонії. Вам би це зарахували за провал, так?

— Так. Втратила б премію.

— Довелося б продати свій «лексус».

— Ага. Уникай неприємностей, добре?

— Постараюся, — каже Моллі. — Нічого не обіцяю. Ви ж не хочете, щоб ваша робота стала занадто нудна?

— До цього ще далеко, — заспокоює Лорі.

У будинку все працює мов годинник. Террі й далі притримується свого розпорядку, а Моллі долучається там, де може, — завантажує прання, розвішує випране на шворці, смажить овочі або готує інші здебільшого овочеві обіди для Вівіан, яка, здається, не проти додаткових витрат і відсутності живих створінь у меню.