— Боже правий, я вже застара для цього.

Через тиждень теленькає дверний дзвінок. Ми з Фенні перезираємося. Це дивно. Він раніше не дзвонив.

Ми чуємо, як місіс Берн збігає вниз, відмикає важкі замки, відчиняє скрипучі двері. Чуємо, як вона розмовляє в коридорі з якимось чоловіком.

Відчиняються двері в швацьку кімнату, я злегка підстрибую. Заходить присадкуватий чоловік у чорному фетровому капелюсі й сірому костюмі. У нього чорні вуса й обвислі щоки, як у басет-гаунда.

— Оце та дівчинка? — питає він, вказуючи на мене пухким пальцем.

Місіс Берн киває.

Чоловік знімає капелюха й кладе його на маленького столика біля дверей. Потім витягає окуляри з нагрудної кишені пальта і надягає їх, примостивши перетинку посеред круглястого носа. З іншої кишені він дістає складений аркуш паперу й розгортає його однією рукою.

— Погляньмо. Ніф Пауер, — каже він замість «Ніїв». Зиркнувши з-під окулярів на місіс Берн, питає: — Ви змінили її ім’я на Дороті?

— Ми подумали, що їй варто мати американське ім’я. — У місіс Берн виривається здавлений звук, який я вважаю сміхом. — Звісно, неформально, — додає вона.

— Але прізвище ви не змінювали.

— Звісно, ні.

— Не думали вдочерити?

— Боже збав, ні.

Він дивиться на мене поверх окулярів, а тоді знову на аркуша. Над комином гучно цокає годинник. Чоловік згортає документ і кладе його назад у кишеню.

— Дороті, мене звати містер Соренсон. Я місцевий представник Товариства допомоги дітям і, відповідно, наглядаю за покинутими дітьми, яких привезли потягом. Часом усе іде як треба й усі задоволені. Але коли-не-коли, на жаль, — він знімає окуляри й кладе їх у нагрудну кишеню, — бувають деякі труднощі. — Він дивиться на місіс Берн. Я помічаю, що в неї стрілка на бежевих панчохах, а біля очей розмазалася косметика. — І нам доводиться шукати нове місце проживання. — Він прокашлюється. — Тобі зрозуміло, що я кажу?

Я киваю на знак згоди, хоч і не впевнена, що розумію.

— Добре. Є одне подружжя в Геммінгфорді — ну, точніше, на фермі за містом, — яке подало запит на дівчинку приблизно твого віку. Матір, батько й четверо дітей. Вілма й Джералд Ґроти.

Я переводжу погляд на місіс Берн. Вона дивиться кудись удалину. Хоча вона ніколи не була до мене особливо добра, я ошелешена її готовністю мене позбутися.

— Я вам більше не потрібна?

Містер Соренсон переводить погляд то на мене, то на неї.

— Це складна ситуація.

Доки ми розмовляємо, місіс Берн підходить до вікна. Вона відсуває мереживну фіранку й виглядає на вулицю, на молочне небо.

— Ти не можеш не знати, що настали важкі часи, — веде далі містер Соренсон. — Не лише для Бернів, для багатьох людей. І — ну, постраждала їхня компанія.

Раптовим рухом місіс Берн відпускає фіранку й різко обертається.

— Вона так багато їсть! — лунає її крик. — Мені доводиться замикати холодильник. Вічно голодна! — Вона затуляє очі долонями, пробігає повз нас, біжить у коридор, піднімається сходами й грюкає дверима нагорі.

Якусь хвилю стоїть тиша, а тоді Фенні каже:

— Цій жінці має бути соромно. На дівчині самі шкіра й кістки. Вони навіть до школи її не віддали, — додає вона.

Містер Соренсон прокашлюється.

— Що ж, — мовить він, — може, так буде краще всім. — Його погляд знову впирається в мене. — З того, що я чув, Ґроти — добрі сільські люди.

— Четверо дітей? — питаю я. — Нащо їм іще одна?

— Як я розумію, а я можу помилятися, бо ще не мав приємності з ними зустрітися, тож усе це чутки, розумієш, але нібито місіс Ґрот знову вагітна і їм потрібна нянька.

Я це зважую. Думаю про Карміна, про Мейсі. Про близнят, як ті сиділи за нашим хитким столом на Елізабет-стріт, терпляче чекаючи яблучного пюре. Уявляю білий фермерський будиночок з чорними віконницями, червоний сарай позаду, дерев’яний парканчик, курей у курнику. Будь-що краще за замкнутий холодильник і підстилку в передпокої.

— Коли вони хочуть, щоб я приїхала?

— Я зараз тебе відвезу.

Містер Соренсон каже, що дасть мені кілька хвилин, щоб зібрати речі, й іде до авта. У передпокої я витягаю свою брунатну валізу із шафи. Фенні стоїть у дверях швацької кімнати й спостерігає, як я збираюся. Я складаю три самотужки пошиті сукні, одна з яких, із синьої бавовни, ще не готова, а також інший одяг, отриманий від Товариства допомоги дітям. Додаю два нові светри, вельветову спідницю й рукавички від Фенні. Мало не залишаю негарне гірчичне пальто, але Фенні запевняє, що я про це пошкодую, бо на фермах ще холодніше, ніж у місті.

Коли я закінчую, ми повертаємося у швацьку кімнату й Фенні знаходить маленькі ножиці, дві шпульки ниток, білу й чорну, подушечку й шпильки, а також целофановий пакетик голок. Вона додає картонку з перламутровими ґудзиками для моєї недошитої сукні. А тоді загортає все це в марлю й кладе мені у валізу.

— А ви не втрапите за це в халепу? — питаю я її.

— Та, — пирхає вона, — мені байдуже.

Я не прощаюся з Бернами. Хтозна, де містер Берн, а місіс Берн не спускається. Але Фенні довго мене обіймає. Вона тримає моє лице в маленьких холодних долонях.

— Ти хороша дівчинка, Ніїв, — каже вона. — Не слухай, якщо тобі казатимуть інакше.

Автомобіль містера Соренсона, припаркований на під’їзній доріжці за «фордом», — темно-зелена вантажівка «крайслер». Він відчиняє для мене пасажирські дверцята, а тоді обходить і сідає з іншого боку. В салоні пахне тютюном і яблуками. Він виїжджає на дорогу й звертає ліворуч, у напрямку, в якому я ніколи не бувала. Ми їдемо по Елм-стріт аж до кінця, а тоді звертаємо праворуч на іншу тиху вулицю, де будинки стоять далі від тротуарів, аж доки не досягаємо перехрестя і звертаємо на довгу, пласку дорогу, з обох боків оточену полями.

Я дивлюся на поля — темні клапті. Брунатні корови збираються в гурт, піднімають голови й проводжають поглядом шумну вантажівку, коли та проминає їх. Позирають коні. Фермерське устаткування вдалині схоже на покинуті іграшки. Лінія небокраю, низька й рівна, просто перед нами, а небо має колір брудної води. Чорні пташки пронизують небо, мов зірки, що випорскують з землі.

Доки ми їдемо, мені стає майже шкода містера Соренсона. Я відчуваю, як це на нього тисне. Напевно, це не те, чого він очікував, коли погодився бути представником Товариства допомоги дітям. Він усе питає, чи мені зручно, чи не спекотно або холодно. Коли дізнається, що я майже нічого не знаю про Міннесоту, починає розказувати: як вона стала штатом лише сімдесят із гаком років тому і тепер це дванадцятий за розміром у Сполучених Штатах; що його назва походить від слова з мови дакотських індіанців, яке означає «каламутна вода»; що в цьому штаті тисячі озер, повних різної риби: судаків, наприклад, сомів, чорних окунів, веселкової форелі, щук. Річка Міссісіпі витікає з Міннесоти, чи знала я про це? А ці поля — він махає рукою в бік вікна — годують усю країну. Скажімо-от, зернові — найбільша стаття експорту, — молотарка їздить від ферми до ферми, сусіди домовляються між собою. Цукровий буряк, солодка кукурудза, зелений горошок. А оці низенькі будівлі отам вдалині? Індичачі ферми. Міннесота — найбільший у країні постачальник індичатини. Без Міннесоти не було б Дня подяки, в цьому можна не сумніватися. І краще не говорити про полювання. Тут водяться фазани, куріпки, гуси, білохвості олені, всіх і не назвеш. Рай для мисливця.

Я слухаю містера Соренсона й чемно киваю, доки він розповідає, але зосередитися важко. Я відчуваю, як занурююся в себе. Гірко бути дитиною, коли знаєш, що ніхто тебе не любить і не дбає про тебе, і завжди перебувати на задвірках. Я почуваюся на десять років старшою за свій вік. Я надто багато знаю, я бачила людей в їхніх найгірших проявах — у моменти відчаю й егоїзму, і це знання робить мене обережною. Тож я вчуся вдавати, всміхатися й кивати, виказувати співчуття, якого не маю. Я вчуся вписуватися, бути схожою на інших, хоча всередині почуваюся надламаною.

Округ Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

Десь через півгодини містер Соренсон звертає на вузьку небруковану дорогу. З-під коліс автомобіля летить багнюка, заляпуючи вітрове скло й бічні вікна. Ми знову їдемо повз поля, а потім безлистий березовий гайок, перетинаємо напівзруйнований критий міст через туманний струмок, досі скутий льодом, звертаємо на вибоїсту ґрунтову дорогу, обабіч обсаджену соснами. Містер Соренсон тримає папірчика з чимось на кшталт намальованої від руки карти. Він уповільнює вантажівку, зупиняється, озирається в бік мосту. Потім виглядає через заляпане скло на дерева попереду. «Ніяких тобі знаків», — бурмоче він, ставить ногу на педаль і рушає вперед.