Того дня на вечерю я вбираюсь у новий білий светр і спідницю.

— Що це в тебе на шиї? — питає місіс Берн, і я розумію, що це вона про мій ланцюжок, зазвичай приховуваний комірцем сукні. Вона нахиляється ближче подивитися.

— Ірландський хрестик, — відповідаю я.

— Він дуже дивний. Що це таке, руки? Чому на серці корона? — Вона відкидається на спинку стільця. — Мені він здається святотатством.

Я розповідаю їй, як моїй бабуні дали цього хрестика на її перше причастя і як вона подарувала його мені, коли ми збиралися до Америки.

— Стулені долоні символізують дружбу. Серце — любов. А корона означає вірність, — пояснюю я.

Вона пирхає, перекладає серветку на колінах.

— А я гадаю, він дивний. І наказую тобі його зняти.

— Годі тобі, Лоїсо, — втручається містер Берн. — Це дрібничка з дому. Вона нікому не шкодить.

— Може, якраз час залишити позаду ці речі, привезені з дому.

— Вона нікому не заважає, хіба ні?

Я зиркаю на нього, здивована, що він за мене заступається. Він мені підморгує, наче це така гра.

— Мені заважає, — відповідає вона. — Нащо їй одразу весь світ повідомляти, що вона католичка?

Містер Берн сміється.

— Подивися на її волосся. Неможливо не помітити, що вона ірландка, правда?

— Для дівчинки це так неподобно, — каже місіс Берн тихо.

Пізніше містер Берн говорить мені, що його дружина загалом не любить католиків, хоч і вийшла за одного з них заміж. Ситуацію покращує те, що він не ходить до церкви. «Нам обом так добре», — пояснює він.

Елбанс, штат Міннесота, 1929–1930 роки

Коли місіс Берн з’являється у швацькій кімнаті після обіду якогось вівторка наприкінці жовтня, стає зрозуміло — щось сталося. У неї змарнілий й ошелешений вигляд. Її кучерики, зазвичай акуратні, тепер розтріпалися й стирчать. Берніс підскакує, але місіс Берн махає в її бік рукою.

— Дівчата, — каже вона, приклавши руку до горла, — дівчата! Я маю дещо вам повідомити. Сьогодні обвалилася фондова біржа. Стався різкий спад. І багато життів… — Вона змовкає, щоб віддихатися.

— Мем, може, ви сядете? — питає Берніс.

Місіс Берн її ігнорує.

— Люди втратили все, — бурмоче вона, хапаючись за спинку стільця Мері. Її погляд блукає кімнатою, наче вона шукає, на чому зосередитися. — Якщо ми не зможемо себе годувати, то й, напевно, не матимемо змоги давати вам роботу, хіба ні? — Її очі наповнюються слізьми, і вона виходить з кімнати, хитаючи головою.

Ми чуємо, як відчиняються вхідні двері й місіс Берн збігає сходами вниз.

Берніс каже нам усім повернутися до роботи, але Джоан, одна з жінок за «Зінгером», різко підводиться.

— Я маю піти додому, до свого чоловіка. Я маю знати, що відбувається. Нащо й далі працювати, якщо нам не заплатять?

— Раз треба — іди, — каже Фенні.

Іде лише Джоан, але решта з нас нервують усе пообіддя. Непросто шити, коли трусяться руки.

Важко сказати, що відбувається, але в плині тижнів ми починаємо дещо розуміти. Вочевидь, містер Берн досить багато грошей інвестував у фондову біржу й усе втратив. Попит на новий одяг зменшився, люди стали схилятися самотужки ладнати своє вбрання — це один зі способів викрутитися й зекономити.

Місіс Берн стала неуважною та відстороненою. Ми перестали разом вечеряти. Вона відносить свою їжу нагору, залишаючи висушену курячу ногу чи миску з холодною грудниною в брунатному застиглому жирі, суворо наказуючи вимити посуд, коли доїм. День подяки нічим не відрізняється від інших днів. Я його ніколи не святкувала зі своєю ірландською сім’єю, тож мене це не хвилює, але дівчата тихо бурчать цілий день: не по-християнськи, не по-американськи не давати їм у цей день бути зі своїми сім’ями.

Може, від незнання ліпшого, але мені стало подобатися працювати в кімнаті для шиття. Я щодня нетерпляче очікую зустрічі з жінками: з доброю Фенні, простодушною Берніс та тихими Саллі й Джоан. (Тільки не Мері, яка, здається, не може пробачити мого існування.) І мені до вподоби робота. Мої пальці стають сильніші і спритніші; на те, що раніше забирало годину або й більше, тепер досить кількох хвилин. Раніше я боялася нових швів і технік, але тепер радію складним завданням: гострим складкам, блискіткам, делікатному мереживу.

Інші бачать, що я стаю вмілішою, і дають мені більше завдань. Не сказавши про це вголос, Фенні взяла на себе перевіряти якість моєї роботи.

— Будь уважна, люба, — каже вона, проводячи тонким пальцем по моїх стібках. — Не поспішай, роби їх маленькими й рівними. Пам’ятай, хтось це вбиратиме, можливо, знову й знову, аж до дірок. Будь-яка пані хоче почуватися гарною, навіть якщо вона не дуже заможна.

Відколи я приїхала в Міннесоту, люди попереджали мене про наближення великого холоду. Я починаю його відчувати. Мало не цілоріч Кінвару заливає дощем, ірландські зими холодні й мокрі. Нью-Йорк місяцями стоїть сірий, брудний і сльотавий. Але нічого не зрівняється з цим. Уже були дві великі завірюхи. Надворі холоднішає, і мої пальці дубіють так, що, коли шию, я мушу зупинятися й розтирати їх, щоб продовжувати роботу. Я помітила, що інші жінки вбирають руквички без пальців, і коли спитала, звідки вони їх узяли, то відповіли, що сплели їх самі.

Я не вмію плести. Мама мене так і не навчила. Але я знаю, що потребую рукавичок для своїх задубілих, холодних рук. За кілька днів до Різдва місіс Берн оголошує, що на свято, в середу, буде неоплачуваний вихідний. Вони з містером Берном на цілий день поїдуть за місто в гості до родичів. Мене вони з собою не запрошують. Під кінець робочого дня в переддень Різдва Фенні нишком дає мені маленький пакунок, загорнутий у брунатний папір. «Розкрий пізніше, — шепоче вона. — Скажеш, що привезла з дому». Я ховаю її у кишеню й бреду через снігові замети заввишки з коліно до нужника, де в напівтемряві розгортаю пакунок, доки вітер дме крізь тріщини в стінах та щілину в дверях. Усередині пара рукавичок без пальців, сплетених з товстої темно-синьої пряжі, та пара брунатних вовняних рукавичок. Надягнувши рукавички, я виявляю, що Фенні підбила їх шерстяною підкладкою й зробила кінчики пальців товщими.

Як і Голландчик та Кармін у потязі, ці кілька жінок стали для мене чимось на кшталт сім’ї. Як тому покинутому лошаті, що тулиться до корів, може, мені просто треба відчувати тепло належності. І якщо я не знайду його в Бернів, то знайду, хай не зовсім чи самообманюючись, із жінками-швачками.

До січня я так схудла, що нові сукні, які я сама собі пошила, висять. Містер Берн то приходить, то йде в різний час, і я його бачу лише зрідка. Роботи в нас усе менше. Фенні вчить мене плести, й коли-не-коли дівчата приносять роботу з собою, щоб не здуріти з нудьги. Щойно швачки йдуть о п’ятій, обігрів вимикають. Світло гасять о сьомій. Я проводжу вечори на своїй лежанці, не в змозі заснути, трусячись у темряві, прислухаючись до завивань нескінченних віхол, що бушують надворі. Я думаю про Голландчика — чи він спить у хліву, з худобою, чи харчується лише помиями. Я надіюся, що йому тепло. Якогось дня на початку лютого місіс Берн заходить у швацьку кімнату тихо й неочікувано. Здається, вона перестала доглядати за собою: увесь тиждень носить ту саму сукню, вже засмальцьовану, волосся в неї задовге й сальне, а на губі болячка.

Вона просить Саллі, дівчину за «Зінгером», вийти в коридор, і кілька хвилин по тому Саллі повертається з почервонілими очима. Вона мовчки збирає свої речі.

Через кілька тижнів місіс Берн приходить по Берніс. Вони виходять у коридор, а тоді Берніс повертається й збирає речі.

Тепер залишаємося лише Фенні, Мері та я.

Якогось вітряного пообіддя наприкінці березня місіс Берн прослизає в швацьку кімнату й кличе Мері. Тоді мені стає її шкода — попри її грубість, попри все. Вона повільно збирає речі, вбирає пальто й капелюха, дивиться на мене й Фенні й киває, а ми киваємо у відповідь.

— Благослови тебе Господь, дитино, — каже Фенні.

Коли Мері й місіс Берн ідуть з кімнати, ми з Фенні дивимося на двері, силкуючись розчути за ними тихе бурмотіння. Фенні мовить: