— Може, буде не так і погано, — шепочу я.

— Якщо він підніме на мене руку…

— Тебе відправлять деінде.

— Я робоча сила, — каже він. — Така моя доля.

— Вони мають віддати тебе до школи.

Він сміється.

— А як не віддадуть, то що буде?

— Ти їх примусиш. А тоді, за кілька років…

— Я тебе знайду, — каже він.

Мені складно контролювати свій голос.

— Ніхто мене не хоче. Мені доведеться повертатися на потяг.

— Гей, хлопче! Годі гаяти час! — гукає чоловік, плескаючи в долоні так гучно, що всі обертаються на звук.

Голландчик іде зі сцени, спускається сходами. Містер Курран потискає чоловікові руку, поплескує його по плечі. Місіс Скетчерд проводжає подружжя до дверей, Голландчик тягнеться позаду. У дверях він оглядається й ззирається зі мною. А тоді зникає з очей.

Важко повірити, але ще навіть не полудень. Дві години минули, відколи наш потяг прибув на станцію. В залі тупцяють десь із десяток дорослих, залишилося шестеро сиріт — я, кілька хворобливих на вигляд хлопців-підлітків та кілька непоказних дітей, худезних, косооких, похмурих. Не треба довго думати, чому нас не вибрали.

Місіс Скетчерд піднімається на сцену.

— Гаразд, діти. Мандрівка продовжується, — каже вона. — Неможливо визначити, що саме робить дитину підхожою для кожної окремої сім’ї, але, чесно кажучи, нащо вам жити в родині, де вас не приймають усім серцем. Отож, навіть якщо це й не здається бажаним результатом, я переконана, це на краще. І якщо за кілька спроб стане ясно, що… — Її голос тремтить. — Поки що переймаймося лише вашою наступною зупинкою. Доброчесні мешканці Елбанса, що в штаті Міннесота, чекають на вас.

Елбанс, штат Міннесота, 1929 рік

Стоїть раннє пообіддя, коли ми прибуваємо в Елбанс, що, як я бачу з потяга, який під’їжджає до станції, і містом важко назвати. Мер стоїть на відкритій платформі, і щойно ми сходимо з потяга, нас групкою ведуть до зали засідань, що за квартал від станції. Яскрава синь ранкового неба вицвіла, наче надто довго пробула на сонці. Повітря похолоднішало. Я вже не нервуюся й не хвилююся. Тільки хочу, щоб це чимшвидше скінчилося.

У залі менше людей, десь із п’ятдесят, але вони заповнюють невеличку цегляну будівлю. Сцени немає, тож ми йдемо до центру й повертаємося обличчями до натовпу. Містер Курран виголошує не таку пишну версію промови, як у Міннеаполісі, й люди повільно наближаються. Загалом вони здаються біднішими й добрішими; жінки вбрані в сільські сукні, а чоловікам, видно, незручно в недільному одязі.

Коли нічого не очікуєш, це легше витримати. Я щиро вірю, що знову опинюся в потязі, щоб зійти в наступному місті, показатися разом з іншими невибраними дітьми й поїхати далі. Ті з нас, хто залишиться, швидше за все, повернуться в Нью-Йорк і ростимуть у сиротинці. Можливо, це не так і погано. Принаймні я знаю, чого очікувати: тверді матраци, жорсткі простирадла, суворі доглядачки. Але також і дружба з іншими дівчатками, їжа тричі на день, школа. Я можу повернутися до цього життя. Мені тут не потрібна сім’я, і, напевно, буде ліпше, якщо я її не матиму.

Думаючи це, усвідомлюю, що до мене придивляється якась жінка. Вона десь одного з моєю мамою віку, має хвилясте коротке каштанове волосся й просте, виразне обличчя. Вона вбрана в білу блузку з високим комірцем з вертикальними складками, темний візерунчатий шарф і просту сіру спідницю. Взута вона у важкі чорні черевики, на шиї висить золотий ланцюжок з великим овальним медальйоном. Чоловік, який стоїть за нею, — повний і рум’яний, зі скуйовдженим темно-рудим волоссям. Ґудзики заледве тримаються на камізельці під натиском його черева.

Жінка підходить до мене ближче.

— Як тебе звати?

— Ніїв.

— Ів?

— Ні, Ніїв. Я з Ірландії, — відповідаю я.

— Як це пишеться?

— Ен-і-ї-ве.

Вона озирається на чоловіка, а той широко всміхається.

— Щойно з корабля, — каже він. — Так, крихітко?

— Ну, не… — починаю я, але чоловік мене перебиває:

— Звідки ти?

— З графства Голуей.

— А, так. — Він киває, а в мене тьохкає серце. Він його знає!

— Мої батьки з графства Корк. Приїхали дуже давно, під час голоду.

Ці двоє — дивне подружжя: вона насторожена й стримана, а він аж підстрибує, кипить енергією.

— Ім’я доведеться змінити, — звертається вона до чоловіка.

— Як тобі захочеться, люба.

Жінка киває мені.

— Скільки тобі років?

— Дев’ять, мем.

— Умієш шити?

Я киваю.

— А вишивати хрестиком? Підшивати поділ? Знаєш, як зробити «шов назад» вручну?

— Досить добре. — Я навчилася вишивати, сидячи в нашій квартирі на Елізабет-стріт, допомагаючи мамі, коли та брала одяг церувати, а іноді й шити цілу сукню з відрізу тканини. Переважно замовлення були від сестер Розенблум, що жили поверхом нижче. Вони виконували тонку роботу, а одноманітнішу радо віддавали мамі. Я стояла поруч неї, коли вона крейдою перемальовувала викрійки на бавовну та ситець, і вчилася робити широкі прості стібки, якими скріплювали частини виробу.

— Хто тебе навчив?

— Мама.

— Де вона тепер?

— Померла.

— А батько?

— Я сирота.

Мої слова повисають у повітрі.

Жінка киває чоловікові, той кладе руку їй на спину й веде в інший кінець кімнати. Я спостерігаю, як вони розмовляють. Він хитає головою і тре пузо. Вона торкається корсажу блузки долонею, вказує на мене. Він нахиляється, поклавши руки на пояс, і шепоче їй на вухо. Вона оглядає мене з голови до ніг. Вони повертаються.

— Мене звати місіс Берн, — говорить вона. — Мій чоловік працює жіночим кравцем, ми наймаємо кількох місцевих жінок шити одяг. Ми шукаємо дівчинку, що була б вправна з голкою.

Це так відрізняється від того, чого я очікувала, що в мене немає слів.

— Буду з тобою відверта. Ми не маємо дітей і не зацікавлені бути названими батьками. Але якщо ти будеш чемною й працелюбною, можеш розраховувати на справедливе ставлення.

Я киваю на знак згоди.

Жінка всміхається, її обличчя змінюється. На якусь мить воно здається майже приязним.

— Добре. — Вона тисне мені руку. — Тоді ми підпишемо документи.

Підходить містер Курран, що крутився поряд, нас ведуть до столу, де на необхідних документах ставляться дати й підписи.

— Гадаю, ви виявите, що Ніїв доросліша за свій вік, — каже їм місіс Скетчерд. — Якщо її виховувати в суворому, богобоязному домі, можна сподіватися, що вона стане достойною жінкою.

Відвівши мене вбік, вона шепоче:

— Тобі пощастило знайти дім. Не підведи мене й Товариство. Я сумніваюся, що тобі випаде інакша можливість.

Містер Берн закидає мою валізу собі на плече. Я виходжу за ним і його дружиною із зали засідань, йду по тихій вуличці й завертаю за ріг, де стоїть припаркований чорний «форд» перед скромною вітриною магазину, на якій висить оголошення про розпродаж, написане від руки: «Норвезькі сардини в олії — 15 центів, порційна яловичина — 35 центів за фунт». Вітер шурхотить у тополях обабіч дороги. Поклавши мою валізу в багажник, містер Берн відчиняє для мене задні дверцята. Авто зсередини чорне, шкіряні сидіння холодні й ковзкі. Сидячи позаду, я почуваюся дуже маленькою. Берни займають свої місця попереду й не озираються.

Містер Берн простягає руку й торкається плеча дружини, а вона йому всміхається.

З гучним гуркотом авто оживає, й ми від’їжджаємо. Берни ведуть жваву розмову на передніх сидіннях, але мені не чути й слова.

Через кілька хвилин містер Берн наближається до скромного бежевого тинькованого будинку з брунатною облямівкою. Щойно він вимикає двигун, місіс Берн обертається до мене:

— Ми зупинилися на Дороті.

— Подобається тобі це ім’я?

— Заради Бога, Реймонде, байдуже, що їй подобається, — випалює місіс Берн, відчиняючи дверцята авта. — Ми вибрали Дороті, значить, так її й зватимуть.

Я подумки приміряю нове ім’я: Дороті. Гаразд. Тепер я Дороті.

Тиньк відлущується й з облямівки злізає фарба. Але шибки сяйливо чисті, а галявина акуратна й підстрижена. Круглясті вазони з рудими хризантемами стоять обабіч сходів.