Місіс Скетчерд киває.

— Гаразд, містере Курран, ми готові?

— Готові, місіс Скетчерд, — відказує той і натискає плечем на великі двері, відчиняючи їх.

Ми опиняємося вглибині просторої, обшитої деревом кімнати без вікон, повної людей і рядів порожніх стільців. Коли місіс Скетчерд веде нас центральним проходом до низької сцени попереду, натовп затихає, а потім чується перешіптування. Люди в проході розступаються, щоб дати нам пройти.

Може, думаю я, тут хтось захоче мене взяти. Може, я матиму життя, про яке не наважувалася й мріяти, затишний дім, де вдосталь їжі — теплий пиріг, чай з молоком і цукру скільки заманеться. Але, піднімаючись сходами на сцену, я тремчу.

Ми вишиковуємося за зростом, від найнижчого до найвищого, деякі з нас і досі тримають малюків. Хоча Голландчик і на три роки старший за мене, я височенька як на свій вік, тож нас у шерензі розділяє лише один хлопець.

Містер Курран прокашлюється і починає виголошувати промову. Окидаючи його оком, я помічаю, що в нього розчервонілі щоки й злякані очі, довгі й пишні каштанові вуса й жорсткі брови, пузо, що виступає з-під краю жилета, наче заледве прикрита повітряна кулька.

— Лише кілька заповнених документів, — каже він благочестивим громадянам Міннесоти, — відділяють вас від одного з цих дітей, що стоять на сцені, міцних, здорових, готових працювати на фермі й допомагати з хатньою роботою. Ви маєте можливість врятувати дитину від нужденності та, напевно, місіс Скетчерд погодиться — без перебільшення, ще й від гріха та зіпсутості.

Місіс Скетчерд киває на знак згоди.

— Отож у вас є можливість зробити добру справу з вигодою для себе, — веде далі він. — Від вас очікуватиметься годувати, одягати і вчити дитину до вісімнадцятирічного віку, а також, звісно, давати релігійну освіту, й ми щиросердо сподіваємося, що ви з часом не лише прихилитеся до дитини, а й ставитиметеся до неї, як до рідної. Вибрану дитину ви можете забрати безоплатно, — додає він, — на пробний період тривалістю дев’яносто днів. По закінченні цього терміну, якщо забажаєте, ви зможете віддати її назад.

У дівчинки, що стоїть поруч мене, виривається тихий звук, схожий на собаче скавучання, і вона бере мене за руку. Її долоня холодна й волога, мов жаб’яча спина. «Не хвилюйся, все буде гаразд…» — починаю я, але вона дивиться на мене з такою безвихіддю, що я змовкаю. Коли ми бачимо, як люди стають у чергу й починають підніматися сходами на сцену, я почуваюся, мов корова на сільськогосподарській виставці, на яку мене брав дідусь у Кінварі.

Переді мною зупиняється молода світловолоса жінка, худенька й бліда, і на вигляд серйозний чоловік із випуклим адамовим яблуком, вбраний у фетрового капелюха. Жінка робить крок уперед.

— Можна?

— Перепрошую? — кажу я збентежено.

Вона простягає руки. Он воно що. Вона хоче взяти Карміна.

Той зиркає на жінку й ховає обличчя на моїй шиї.

— Він сором’язливий, — говорю я їй.

— Привіт, хлопчику. Як тебе звати?

Він відмовляється підводити голову. Я його гойдаю.

Жінка обертається до чоловіка й каже м’яко:

— Очі можна вилікувати, як думаєш?

— Не знаю. Напевно.

Інші жінка й чоловік спостерігають за нами. Вона дебела, насуплена, вбрана у засмальцьований фартух, а в нього на кістлявій голові тоненькі пасма волосся.

— Як тобі оця? — каже чоловік, показуючи на мене пальцем.

— Не подобається мені її вигляд, — відповідає жінка, скривившись.

— Ви їй на вигляд теж не подобаєтеся, — шпигає Голландчик, і ми всі здивовано на нього озираємося.

Хлопець між нами відступає назад.

— Що ти сказав? — Чоловік підходить і стає перед Голландчиком.

— Вашій дружині не обов’язково таке говорити, — голос у Голландчика тихий, але мені чути кожне слово.

— А ти не втручайся. — Чоловік піднімає Голландчикове підборіддя вказівним пальцем. — Моя дружина може казати про вас, сиріт, усе, що їй, у біса, хочеться.

Лунає шурхіт, мелькає чорний плащ, і, наче змія із заростів, з’являється місіс Скетчерд.

— Що тут сталося? — Її голос тихий і рішучий.

— Оцей хлопець огризнувся на мого чоловіка, — скаржиться жінка.

Місіс Скетчерд дивиться спочатку на Голландчика, а тоді на подружжя.

— Ганс… енергійний, — мовить вона. — Він не завжди думає, перш ніж щось сказати. Перепрошую, не знаю вашого імені…

— Барні Маккалум. А це моя дружина, Ева.

Місіс Скетчерд киває.

— Що ти маєш сказати містерові Маккалуму, Гансе?

Голландчик опускає погляд. Я знаю, що йому кортить сказати. Напевно, ми всі знаємо.

— Перепрошую, — бурмоче він, не підводячи очей.

Доки все це діялося, худенька світловолоса жінка переді мною пальцем пестила Кармінову ручку і тепер, хоч і тулячись до мене, він скоса на неї позирає.

— Милий малюк, правда? — Вона ніжно тицяє пальцем у його м’якенький животик, і він їй боязко всміхається.

Жінка озирається до свого чоловіка.

— Думаю, візьмемо його.

Я відчуваю на собі погляд місіс Скетчерд.

— Приємна пані, — шепочу я Кармінові на вухо. — Вона хоче бути твоєю мамою.

— Мама, — тепло дихає він мені в щоку. Його очі круглі й блискучі.

— Його звати Кармін.

Я забираю його чіпкі рученята зі своєї шиї.

Жінка пахне трояндами, такими, як пишні білі квітки вздовж доріжки у моєї бабуні вдома. Вона дрібненька, мов пташка. Жінка кладе долоню на Кармінову спинку, і той іще міцніше до мене притуляється.

— Усе гаразд, — починаю я, але гублю слова.

— Ні, ні, ні, — пищить Кармін. Здається, я от-от зомлію.

— Вам не потрібна дівчинка, яка допомагала б із ним? — випалюю я. — Я вмію… — Я щосили згадую, що вмію робити добре, — лагодити одяг. І куховарити.

Жінка дивиться на мене з жалем.

— Ох, дитино, — зітхає вона. — Мені шкода. Ми не можемо собі дозволити двох. Ми лише… ми прийшли сюди по маля. Я певна, що ти знайдеш… — Вона змовкає. — Ми лише хочемо маля, щоб мати повну сім’ю.

Я стримую сльози. Кармін відчуває зміну в мені й починає рюмсати.

— Іди до своєї нової мами, — кажу я йому й віддираю його від себе.

Жінка незграбно його бере, обхопивши руками. Вона не звикла тримати дитину. Я простягаю руку й заправляю його ніжку за її руку.

— Спасибі, що доглядала за ним.

Місіс Скетчерд проводжає подружжя зі сцени до столу з документами. Кармінова темна голова лежить на жінчиному плечі.

Одного за одним дітей навколо мене забирають. Хлопець, що стояв поруч, іде з низенькою, круглястою жінкою, яка каже йому, що тепер якраз час мати чоловіка на господарстві. Дівчинку, яка скавучала, забирає стильна пара в капелюхах. Ми з Голландчиком стоїмо разом і тихо перемовляємося, коли підходить чоловік з обличчям таким засмаглим та обвітреним, що скидається на стару шкіру на черевикові, а за ним — сердита жінка. Чоловік стоїть перед нами якусь хвилю, а тоді стискає Голландчикове передпліччя.

— Що ви робите? — питає Голландчик здивовано.

— Роззяв рота.

Я розумію, що Голландчикові хочеться відступити й ударити його, але містер Курран уважно за нами спостерігає, тож він не наважується. Чоловік запихає брудного на вигляд пальця йому в рота. Голландчик смикає головою.

— Працював на сінному пресі? — питає чоловік.

Голландчик дивиться поперед себе.

— Чуєш мене?

— Ні.

— Ні — не почув, що я спитав?

Голландчик дивиться на нього.

— Ніколи не працював на сінному пресі. Навіть не знаю, що це таке.

— Що скажеш? — питає чоловік у жінки. — Впертий, але нам саме треба хлопця його статури.

— Пристосується. — Підходячи до Голландчика, вона повідомляє: — Ми об’їжджаємо коней. Хлопці не так уже й відрізняються.

— Забираймо його, — пропонує чоловік. — Нам іще далеко їхати.

— Вибрали? — питає містер Курран, наближаючись до нас із нервовим смішком.

— Ага. Візьмемо цього.

— Гаразд! Ідіть за мною, підпишемо документи.

Усе так, як передбачав Голландчик. Грубі селяни, що шукають помічника на роботу в полі. Вони навіть не супроводять його зі сцени.