І раптом те далеке і невиразне, що заважало мені зосередитися, різко увірвалося в мою свідомість і витіснило з неї все інше. Що це? Щось зовсім не пов'язане зі зловісною знахідкою у згорілій бібліотеці Енджелфілду. Щось, що передувало моєму вторгненню. На якусь мить я зніяковіла, а потім усі ті несуттєві деталі, які я мимоволі підмітила, не звернувши на них уваги, склалися докупи. Атмосфера в кімнаті. Завішені штори. Водяниста прозорість очей міс Вінтер. Зникнення отого внутрішнього сталевого осердя, яке завжди відчувалося в цій вольовій жінці.

Моя увага звузилася до одного: а куди поділося розмірене, як шум моря, дихання Еммеліни? Я вслухалася, але нічого не могла почути.

— Ні! Вона…

Я кинулася навколішки перед ліжком і прислухалася знову.

— Так, — тихо сказала міс Вінтер. — Вона померла. Усього кілька хвилин тому.

Я подивилася на непорушне обличчя Еммеліни. У ньому начебто нічого не змінилося: ядуче-червоні шрами; перекошені губи; зелені очі. Я взялася за її вкриту плямами опіків руку — вона й досі була тепла. Невже Еммеліна і справді померла? Абсолютно, безповоротно, назавжди? Це здавалося просто неймовірним. Ні, вона не могла отак узяти — і піти від нас! Щось неодмінно мало лишитися нам на втіху. Може, її ще можна повернути — якимось заклинанням, якоюсь магією, якимось талісманом? Невже вона більше ніколи мене не почує — жодного мого слова?!

Тепло її руки дало мені надію, що все ж таки Еммеліна ще зможе мене почути. Тепло її руки вмить покликало з моїх грудей усі ті слова, які я хотіла переказати сестрі, — і вони побігли, спотикаючись одне об одне, щоб якнайшвидше зірватися з моїх вуст і полинути до вух Еммеліни.

— Еммеліно, знайди мою сестру. Знайди її, будь ласка. Скажи, що я чекаю на неї. Скажи їй, що… — Я затнулася: горло моє виявилося завузьким для такого юрмища слів, і вони заважали одне одному. — Скажи, що мені сумно без неї! Скажи, що мені самотньо!

Слова — пристрасні, запальні — похапцем вискакували з мене, із шаленим завзяттям пробігали ту невеличку відстань, що відділяла мене від Еммеліни, і кидалися навздогін тій, яка щойно вирушила у вічні мандри.

— Перекажи, що я не можу більше чекати! Скажи, нехай прийде до мене!

Але було вже запізно. Між нами впала завіса вічності. Невидима. Невідворотна. Невблаганна.

Мої слова, вилетівши, безпорадними пташками вдарилися об шибку.

— Бідна моя дитино.

Відчувши на плечі дотик руки міс Вінтер, я тихо заплакала — заплакала над похололими тілами моїх загиблих, понівечених слів.

А рука міс Вінтер, легенька, майже невагома, лишилася на моєму плечі.

Нарешті я перестала плакати і втерла очі. У моїх грудях ще лишалося кілька слів. Вони носилися, стукаючись об ребра й не відаючи, куди поділися їхні товариші.

— У мене була сестра-близнючка, — мовила я. — Ось тут. Дивіться.

Я підняла заправлений светр і повернулася боком до світла. Мій шрам. Моя половинка місяця. Блідого, срібно-рожевого кольору; напівпрозорий перламутр. Роздільна межа.

— Вона була ось тут. З'єднана зі мною ось у цьому місці. А вони взяли і розділили нас. І моя сестра померла. Не змогла без мене жити.

Я відчула тремтливий дотик пальців міс Вінтер на моєму боці — то вона провела ними по перламутровому півмісяці. У її очах світилося ніжне співчуття.

— Річ у тім, — мовила я (це були завершальні слова — слова, після яких усе, що я казатиму далі, буде маловартісним і незначущим), — річ у тім, що я не певна, чи зможу я далі жити без неї.

— Моя дитино. — Міс Вінтер знову поглянула на мене й заколисала у співчутті, яким повнилися її очі.

Я не сказала нічого. Моя свідомість залишалася абсолютно нерухомою. Але під нею відбувалися тектонічні зсуви. Раптом я відчула струмінь підводної течії. Упродовж років потонулий корабель лежав на глибині, ховаючи у трюмі свій страшний вантаж — скелет людини. І ось тепер цей корабель зрушив з місця. Я сама його потурбувала, і його рух здійняв клуби піску з морського дна; дрібнесенькі часточки несамовито затанцювали у темній збуреній воді.

А міс Вінтер і далі не зводила з мене погляду своїх зелених очей.

І мало-помалу здійнятий із дна пісок осів; мало-помалу заспокоїлася вода. А потривожений було скелет знову влігся на своє місце в іржавому трюмі загиблого корабля.

— Колись ви хотіли, щоб я розповіла вам свою історію, — почала я.

— І ви відказали, що у вас її немає.

— Тож тепер ви знаєте, що вона в мене таки є.

— А я була певна. — На обличчі міс Вінтер з'явилася гірка співчутлива усмішка. — Коли я вас сюди запросила, мені вже здавалося, що я знаю вашу історію. На той час я встигла прочитати ваше есе про братів Ландьє — до речі, дуже гарне есе. І я переконалася, що ви багато знаєте про братів та сестер. Це був, так би мовити, погляд зсередини, і ця особливість привернула мою увагу. І коли я читала ваше есе, мені раптом спало на думку, що й у вас є сестра-близнючка. І це переконання міцніло в мені. Тому я й обрала саме вас своїм біографом. Я зрозуміла: якщо після того, як я роками розповідала байки репортерам, у мене виникне спокуса і вам збрехати, ви все одно виведете мене на чисту воду.

— Я вже вивела вас на чисту воду.

Вона кивнула — спокійно, печально, анітрохи не здивувавшись.

— Та вже й слід. Ви багато знаєте?

— Тільки те, що ви мені розповіли. Побічну сюжетну лінію — за вашими ж словами. Ви розказували мені історію Ізабель та її двійнят, а на інше я вперто не звертала уваги. А побічною сюжетною лінією був Чарлі та його шалені витівки. Ви увесь час підштовхували мене у напрямку «Джейн Ейр». Це книжка про дівчину в чужій родині. Кузину, яка втратила матір. Не знаю, ким була ваша мати. І чому ви з'явилися в Енджелфілді без неї.

Міс Вінтер сумно похитала головою.

— Усі, хто міг дати відповідь на ці запитання, вже давно померли, Марґарет.

— А ви не пам'ятаєте?

— Я звичайна людина. І, як і всі люди, я не пам'ятаю свого народження. На той час, коли прокидається наша свідомість, ми вже маємо певний досвід існування на цьому світі, і нам починає здаватися, що ми прийшли у нього цілу вічність тому. І ми починаємо поводитися як глядачі, що спізнилися на театральну виставу: намагаємося якомога швидше збагнути, що було на початку, базуючи свої здогадки на тому, що бачимо тепер. Скільки разів поверталася я до межі своєї пам'яті і силкувалася зазирнути в темну безодню, що зяяла за цією межею!.. Але над цією межею витають не лише спогади. Цю царину населяють також фантасмагорії. Кошмари самотньої дитини. Красиві казки, вигадані розумом, спраглим до фантастичних історій. Вигадки дівчинки з розвинутою уявою, якій дуже хочеться пояснити собі те, чого пояснити не можна. І яку б історію не відшукала я на отій межі забуття, я не буду обманювати себе і твердити, що то є правда.

— Усі діти міфологізують своє народження.

— Саме так. Єдине, що я знаю напевне, — це те, що розповів мені Джон-копач.

— І що ж він вам розповів?

— Що я з'явилася як бур'янина серед кущиків полуниці.

І міс Вінтер розповіла мені свою історію.

Хтось почав цупити на городі полуниці. Ні, не птахи: ті зазвичай надклюють ягоду й кинуть її. І не двійнята: вони витоптували рослини і залишали по всій грядці свої сліди. То був якийсь легконогий злодюжка, що зривав по ягідці то тут, то там. Обережно, щоб нічого не пошкодити й не залишити сліду. Інший садівник міг би цього і не помітити. Але не Джон.

Того ж дня Джон-копач побачив калюжку води під поливним краном у парку. З крана капала вода. Він закрутив його. Міцно закрутив. Почухав потилицю та й пішов собі займатися своїми справами. Але став пильнувати.

Наступного дня Джон помітив на полуничній грядці якусь постать. Маленьку таку, схожу на опудало через величезний капелюх, що закривав майже все обличчя. Узрівши Джона, істота зникла. Але через день вона з такою настирливістю намагалася поцупити чергову порцію полуниць, що садівникові довелося горлати й махати руками, щоб прогнати її геть. Джон замислився: у кого ж із селян могла бути така маленька й недогодована дитина? І хто б із них міг дозволити цій дитині красти ягоди та фрукти на чужих городах?.. Він ламав голову над цією загадкою, але нічого не міг придумати.