Саме дівчинка і побачила мене першою, коли, втративши рівновагу і ледь не впавши, повернула нарешті голову і поглянула перед собою. Від несподіванки вона зупинилася. А брат її, узрівши мене, напустив на себе поважний вигляд людини, яка знає дуже важливу інформацію, і сповістив мені таке:

— Вам не можна туди ходити. Так полісмен сказав. Туди ходити заборонено.

— Зрозуміло.

— Вони там тент поставили, — додала дівчинка і ніяково зашарілася.

— Я бачила той тент, — відповіла я.

Під аркою паркової брами показалася їхня мати. Вона явно поспішала і трохи засапалася.

— З вами все гаразд? Я бачила на вулиці поліцейську машину. — А потім звернулася до мене: — Що там сталося?

Їй відповіла дівчинка.

— Поліція там тент поставила. Нас туди не пустили. Сказали, щоб ми йшли додому.

Білява жінка поглянула на майданчик і, побачивши білий тент, спохмурніла.

— Його ставлять зазвичай тоді, коли… — Вона не наважилася закінчити фразу в присутності дітей, але я здогадалася, про що йшлося.

— Гадаю, саме це і сталося, — мовила я.

Першим порухом жінки було пригорнути дітей та заспокоїти їх, але натомість вона просто поправила шарфик у хлопчика і змахнула чубчик з очей у дівчинки.

— Ходімте додому, — сказала вона дітям. — Усе одно на вулиці надто холодно, щоб гуляти. Ходімте додому, я зварю вам какао.

Дітлахи кинулися через браму і вискочили на Стрит. І знову, як і раніше, їх наче з'єднував невидимий мотузок: куди б вони не кидалися, як би не вертілися, усе одно вони завжди були поруч, на відстані мотузка одне від одного.

Спостерігаючи за ними, я відчула в боці жахливу й болісну пустку, нестерпну відсутність своєї сестри.

Їхня мати на мить затрималася біля мене.

— Може, й ви вип'єте в нас какао? Ви бліда, як примара.

І ми пішли з нею в ногу слідком за дітьми.

— Мене звуть Марґарет, — назвалась я. — Аврелій Лав — мій знайомий.

Жінка посміхнулася.

— А мене звуть Карен. Я тут доглядаю оленів.

— Я знаю. Аврелій мені казав.

Поглянувши вперед, я побачила, як дівчинка кинулася до брата, намагаючись його штовхнути. Той ухилився і рвонув на бруківку, тікаючи від сестри.

— Томасе Амбросе Прокторе! — гукнула моя супутниця. — Ану назад на тротуар!

Зачувши це ім'я, я аж сіпнулася від несподіванки.

— Як, ви сказали, звуть вашого хлопчика?

Жінка здивовано глянула на мене.

— Просто… багато років тому тут працював чоловік на ім'я Проктор, — поквапилася пояснити я.

— То був мій батько — Амброс Проктор.

Від чергової несподіванки я знову зупинилася й замислилася.

— Виходить, що Амброс Проктор… тобто хлопець, який працював помічником Джона-копача, — ваш батько?

— Джон-копач? Ви хочете сказати, Джон Діґенс? Так. Саме він і знайшов моєму батькові роботу в Енджелфілді. Утім, це було задовго до мого дня народження. Коли я народилася, батькові було за п'ятдесят.

Виринувши з роздумів, я знову поволі рушила вперед.

— Приймаю ваше запрошення на какао, якщо ви не заперечуєте. До речі, коли прийдемо, я дещо вам покажу.

Діставши закладку з щоденника Естер, я подала її Карен. Та взяла фото й відразу ж посміхнулася, побачивши на ньому свого сина: серйозний, на голові каска, плечі розведені, пряма напружена спина.

— Пам'ятаю той день, коли син прийшов додому і розповів мені, що вдягав жовту будівельницьку каску. Він так зрадіє цій фотографії!

— А спадкоємиця Енджелфілду, міс Марш, та, що є вашим роботодавцем… вона коли-небудь бачила Тома?

— Чи бачила вона Тома? Звісно, що ні! Ви ж знаєте, що їх дві. Дві сестри Марш. Настільки мені відомо, одна з них завжди була розумово відсталою, тому всіма справами у маєтку керує її сестра. Але вона затвірниця. Після пожежі ніколи в Енджелфілді не була. Навіть я ніколи її не бачила. Ми підтримуємо контакт виключно через правозаступників.

Карен стояла біля плити, чекаючи, поки нагріється молоко. Крізь вікно виднівся парк, а за парком — поля, якими колись Аделіна з Еммеліною пхали дитячий візок із немовлям. Уже небагато лишилося пейзажів, які майже не змінилися відтоді.

Мені слід було виявляти обережність, щоб не сказати більше, ніж потрібно. Відтоді як я завітала до оселі Карен, господиня ніяк не виявила своєї поінформованості щодо того, що міс Марш з Енджелфілду і міс Вінтер, чиї книжки я помітила у неї на полиці, — та сама особа.

— Річ у тім, що я працюю на сестер з Енджелфілду, — пояснила я. — Я пишу нарис про дитячі роки, які вони тут провели. І коли я показала міс Марш кілька фотографій їхнього будинку, мені здалося, що вона його впізнала.

— Навряд чи. Хоча все може бути…

Вона знову взяла фото, поглянула на нього, а потім покликала сина із сусідньої кімнати.

— Томе! Томе! Принеси, будь ласка, оте фото, що стоїть над каміном! Оте, що у сріблястій рамці.

Увійшов Том із фотографією в руках, а за ним вбігла його сестра.

— Ось поглянь, — звернулася до нього Карен, — оця пані тебе сфотографувала.

Коли малюк побачив себе на знімку, на його обличчі з'явився вираз радісного подиву.

— А можна, я візьму фото собі?

— Авжеж, — відповіла я.

— Покажи Марґарет фото твого діда, — сказала Карен.

Том підійшов до столу з мого боку і ніяково простягнув мені фотографію у рамці.

Це було старезне фото, на якому був зображений дуже молодий парубок, майже підліток: на вигляд йому було років вісімнадцять, не більше. Місце, де він стояв, я розпізнала відразу ж: це був класичний парк. Хлопець зняв кепку і тримав її в руці; я миттю уявила собі, як він однією рукою знімає її, а другою витирає з лоба піт. Він трохи відхилив назад голову, стараючись не мружитися на сонці, і це йому майже вдалося. Рукава його сорочки були закочені по лікті, а верхній ґудзик розстебнутий; але штани були ретельно напрасовані, а черевики до блиску начищені — спеціально для фотографії.

— Він працював там, коли сталася пожежа?

Карен поставила на стіл кухлики з какао. Прибігли діти, повсідалися й почали його сьорбати.

— Здається, на той час його вже забрали до війська. Після цього він в Енджелфілді довго не з'являвся. Років із п'ятнадцять.

Пронизавши поглядом десятиліття, сконцентровані у старій зернистій фотографії, я придивилася до обличчя хлопця. Який гарний! І як же Том на нього схожий!

— Знаєте, він ніколи багато не розповідав про своє дитинство та юність. Завжди був небалакучий. Але є речі, про які мені б хотілося дізнатися. Наприклад, чому він так пізно одружився? Коли вони побралися з моєю матір'ю, йому було під п'ятдесят. Може, на заваді стояло щось, що трапилося з ним ще у молодості, як ви вважаєте? Але в дитинстві такі запитання чомусь не спадають на думку, а коли людина дорослішає, то часто буває вже пізно… — Карен на мить замовкла, сумно знизавши плечима. — Він був чудовим батьком. Спокійним. Добрим. Завжди в усьому мені допомагав. Однак тепер, коли я вже сама стала дорослою, у мене складається враження, наче я ніколи по-справжньому не знала свого батька.

Раптом мою увагу привернула одна деталь на фото, якої я раніше не помітила.

— А що це таке? — спитала я.

Карен нахилилася, щоб краще придивитися.

— А, це торба. Щоб дичину носити. Фазанів здебільшого. Її можна розстелити пласко на землі, покласти туди птицю, потім загорнути і застебнути. Не знаю, як ця торба опинилася на фото. Я достеменно знаю, що мій батько ніколи не був ні єгерем, ні лісником.

— Інколи він приносив двійнятам то кролика, то фазана, коли вони просили його, — пояснила я, і Карен вдячно поглянула на мене — вона рада була дізнатися про раніш невідомий епізод із життя свого батька.

Я згадала про Аврелія та його спадщину. Його принесли до місіс Лав саме у цій торбі для дичини. Тепер зрозуміло, звідки там взялося перо, — адже в торбі носили фазанів.

А ще мені пригадався шматочок паперу. Пригадалося, як Аврелій казав мені, піднісши смужку паперу з розмитою плямою до вікна: «На початку — щось схоже на А. У самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?»