Був ранок.
Цілісіньку ніч я читала.
А тринадцятої легенди у книжці не було.
Батько сидів у крамниці за столом, обхопивши голову руками. Зачувши, що я спускаюся східцями, він підвів голову й поглянув на мене. Його обличчя було біле як крейда.
— Що трапилося?! — кинулася я до нього.
Але від потрясіння батькові й мову відняло; у німому відчаї він звів догори руки, а потім знову затулив ними обличчя і застогнав.
Я піднесла була руку, щоб співчутливо обійняти його, але в мене немає звички торкатися людей, тож моя долоня, на мить зависнувши над батьковим плечем, зрештою опустилася на джемпер, що висів на бильці стільця.
— Може, чимось допомогти? — спитала я.
Нарешті батько заговорив. Голос його лунав тремтливо і згорьовано.
— Треба зателефонувати до поліції. Мерщій, мерщій…
— До поліції? Тату, що трапилося?
— Пограбування. — У його вустах це слово прозвучало як оповіщення про кінець світу.
Я спантеличено озирнулася довкола. Усе було на своїх місцях, у бездоганному порядку. Шухляд не вивернуто, полиць не зламано, шибок не вибито.
— Шафка, — простогнав батько, і я почала здогадуватися, в чому справа.
— А, «Тринадцять легенд», — спокійно мовила я. — То ця книжка в моїй кімнаті. Я взяла її почитати.
Батько звів очі. На його обличчі відбилося полегшення, змішане з отетерінням.
— Ти взяла її почитати?
— Так.
— Отже, це ти взяла її почитати?!
— Так, — відповіла я зі здивуванням. Хіба ж батько не знає, що я повсякчас беру почитати книжки з крамниці?
— Але чому саме Віду Вінтер?
Тут мені треба дещо пояснити.
Річ у тім, що я читаю переважно старовинні романи. Я надаю перевагу традиційно-правильному завершенню твору. Одруження і смерть, шляхетні самопожертви й чудесні воскресіння, трагічні розлучення і несподівані возз'єднання, болісні падіння і здійснення мрій — усе це, на мій погляд, має бути в кінцівці твору, й тільки тоді він вартий прочитання. Така кінцівка має приходити як природне завершення пригод, поневірянь, небезпек і, здавалося б, нерозв'язних суперечностей. Подібні фінали притаманні радше старовинним романам, а не сучасним, тому саме старовинним романам я віддаю перевагу.
Сучасна література — маловідомий мені світ. За нашими щоденними бесідами про книжки батько подекуди намагався зацікавити мене цією темою. Він читає так само багато, як і я, але коло його вподобань ширше за моє, і я дуже поважаю його думку. Точними, виваженими словами описує він те відчуття самотності і спустошення, яке виникає в нього після читання романів, основною думкою яких є нескінченність людських страждань і необхідність довготерпіння. Батько розповідав мені про фінали невиразні й притлумлені, відлуння яких, одначе, зберігається у пам'яті довше, ніж гучні та ефектні розв'язки. Він пояснював, чому саме двозначність і незавершеність зворушують його серце глибше й витонченіше, ніж ті класичні фінали зі смертю або одруженням, що їх ціную я.
Під час таких розмов я завжди слухаю надзвичайно уважно, киваю головою й погоджуюсь, але опісля ми з батьком усе одно дотримуємося своїх старих звичок. Ні, батько мені за це не дорікає. В одному ми таки погоджуємося: книжок у світі так багато, що й за все життя не прочитати, тому треба читати ті, які найдужче до вподоби.
Одного разу батько згадав про Віду Вінтер.
— Хоч вона й сучасний автор, вона має тобі сподобатися.
Та я все одно не бралася до творів Віди Вінтер. А з якої речі? Адже лишилося ще так багато незнаних мені померлих авторів!
І ось тепер, посеред ночі, я спустилася до крамниці, щоб узяти із шафки «Тринадцять легенд»…
— Учора я отримала листа, — почала я.
Батько кивнув.
— Це був лист від Віди Вінтер.
Батько здивовано звів брови, але не став мене перепитувати.
— Вона запрошує мене до себе. Хоче, щоб я написала її біографію.
Батькові брови злетіли ще на декілька міліметрів.
— Я не могла заснути, тож зійшла до кімнатки і взяла цю книжку.
Я чекала, що батько щось скаже, але він промовчав. Зосереджено зсунувши брови, він про щось думав. Трохи згодом я знову заговорила.
— А чому ця книжка потрапила до шафки? Що у ній такого цінного?
Не без зусилля відволікаючись від думок, батько відповів:
— Частково тому, що це — перше видання першої книжки найвідомішого з нині живих авторів, що пишуть англійською. Але головним чином через те, що цей томик — бракований. Наступні видання називалися просто «Легенди про чудесні перетворення і розпач». Жодної згадки про число тринадцять. Ти ж, напевне, помітила, що там тільки дванадцять казок?
Я кивнула.
— Імовірно, спочатку їх мало бути тринадцять, але одну чомусь вилучили. З обкладинкою вийшла плутанина, і книжку надрукували з початковим варіантом назви, але казок було лише дванадцять. Ці браковані примірники довелося вилучати з продажу.
— Але як цей примірник потрапив до нас?
— Проскочив крізь тенета. Одну з партій помилково надіслали до крамниці у Дорсеті, де один покупець устиг придбати примірник, перш ніж надійшла інструкція запакувати книжки і відіслати назад. Тридцять років тому цей покупець, збагнувши цінність свого придбання, продав його одному колекціонерові. У вересні нинішнього року колекцію виставили на аукціон, і я купив цю книжку. За гроші від авіньйонської посередницької операції.
— Авіньйонської операції?
Переговори з цієї угоди тривали два роки. Це була одна з найприбутковіших операцій, здійснених моїм батьком.
— Сподіваюсь, ти вдягала рукавички? — боязко запитав він.
— За кого ти мене маєш?
Він посміхнувся і продовжив:
— Скільки клопоту надаремне!
— Ти про що?
— Про вилучення з продажу усіх отих примірників через неправильну назву. Однак люди й досі звуть цю книжку «Тринадцять легенд», хоча відтоді вона півстоліття друкувалася під назвою «Легенди про чудесні перетворення і розпач».
— Ну то й що?
— Ось до чого призводить поєднання слави і таємничості. Через брак реальних відомостей про письменницю будь-які крихти інформації, на кшталт історії про вилучене видання, набувають надмірної значущості й ваги. Цей випадок став частиною міфу про Віду Вінтер. Таємниця тринадцятої легенди… Вона дає людям поживу для пересудів.
Запала нетривала тиша. А потім батько промимрив — обережно так, дивлячись убік, промовляючи невимушено-відсторонено, тим самим даючи мені можливість або продовжити розмову, або проігнорувати його слова:
— І ось тепер — біографія… Так несподівано…
Я пригадала лист, і в мене виник острах перед нещирістю письменниці. Я пригадала ту наполегливість, із якою хлопчина-репортер домагався: «Розкажіть мені правду». Я пригадала, що книжка «Тринадцять легенд» зачарувала мене з перших же слів і цілісіньку ніч тримала в полоні. І мені знову схотілося стати її заручницею.
— Не знаю, що й діяти, — озвалась я до батька.
— Це не те, що тобі доводилося робити раніше. Віда Вінтер — живий предмет дослідження. Замість порпатися в архівах муситимеш брати інтерв'ю.
Я кивнула на знак згоди.
— А ти справді хочеш познайомитися з людиною, яка написала «Тринадцять легенд»?
Я знову кивнула.
Батько поклав руки на коліна й зітхнув. Він знає, що то за штука — читання. Знає, як воно заволодіває тобою.
— Вона хоче, щоб ти приїхала? Коли?
— У понеділок.
— Я підвезу тебе до станції, гаразд?
— Дякую. Крім того…
— Що?
— Ти даси мені невеличку відпустку? Перш ніж вирушати до Віди Вінтер, мені треба дещо прочитати.
— Гаразд, — відказав батько з посмішкою, яка, однак, не приховала його занепокоєння. — Певна річ, звичайно ж.
І настав один з найпрекрасніших періодів мого дорослого життя. Уперше за весь час на моєму нічному столику з'явилася купка новісіньких лискучих книжок у м'якій обкладинці, придбаних у звичайній, а не в букіністичній крамниці. «Між і поміж» Віди Вінтер; «Двічі — означає назавжди», Віди Вінтер; «Спіритичні сеанси» Віди Вінтер; «З Ковчега Заповіту» Віди Вінтер; «Настанови для охочих страждати» Віди Вінтер;«Дівчинка і день народження» Віди Вінтер; нарешті, «Ляльковий театр» — теж Віди Вінтер… Усі обкладинки — плід праці того самого художника — випромінювали запал і енергію: кольори насичено-жовті й яскраво-червоні, блискучо-золоті й темно-пурпурові… Я навіть купила примірник «Легенд про чудесні перетворення і розпач»; правда, його назва здавалася куцою, неповною без слова «тринадцять», завдяки якому батькова книжечка і стала такою цінною. До речі, батьків примірник я поклала назад у шафку.