Там я налила собі третю склянку, витягла свою весільну фотографію та всілася на ліжко.

А потім сиділа, сьорбала вино й витріщалася на Пола.

Спочатку я не звернула особливої уваги на зміну в поведінці свого чоловіка, яка сталася після його останнього службового підвищення, коли він здобув дуже відповідальну посаду, пов'язану з напруженою працею. Звісно, я розуміла, що постійна напруга на роботі неминуче дасться взнаки, але я знала також, що кредитне фінансування було його спеціалізацією. Пол не раз казав мені, що це — його покликання і що ця робота добре йому вдається. Принаймні саме так він характеризував себе з професійного боку.

Тому я й не надала великого значення, коли Пол дещо відсторонився від мене, коли раптом почав уникати сідати разом зі мною за стіл, виявляв байдужість у ліжку. «Увага й зосередженість потрібні йому на роботі», — міркувала я. І заспокоювала себе: це ж ненадовго. Зараз він пришпорив себе, щоб досягти успіху, а потім — розслабиться. Або зазнає невдачі, бо бува й таке. Тоді я залижу його рани, і ми повернемось до колишнього, нормального ритму життя. І знову мене тішитимуть і його ямочки на щоках, і його чарівна посмішка. І ми знову станемо друзями-нерозлийвода.

Я витягла шухляду нічного столика й дістала звідти свій браслет-амулет. Його купив мені Пол на мій перший після нашого весілля день народження і не де-небудь, а в престижному дитячому магазині «Лімітед Ту». Я мала їх уже шість, але цей, найперший, був найулюбленішим — сердечко зі штучного діаманта. «На знак мого кохання», — сказав Пол, даруючи мені браслетку.

Не знаю чому, але ці нехитрі дрібнички, що були сентиментальним виразом щирого хлопчачого кохання, важили для мене в мільйон разів більше, ніж обіди в дорогих та престижних ресторанах, куди водив мене Пол, щоб відсвяткувати день моїх народин.

Цього року Пол повів мене до нового супермодного закладу «Пер Се», що відкрився в Тайм-Ворнер-Центрі. Але я так і не дочекалася подарунку — навіть після крем-брюле.

Він забув купити мені амулет. Забув або просто не схотів.

І це стало першою ознакою справжньої біди.

І біда не змусила на себе довго чекати: вона прийшла у вигляді молодої білявки, з якою я бачила свого чоловіка коло його офісу на Перпл-стрит і яку він водив до готелю «Сент-Реджис».

І про яку Пол нічого не сказав, нахабно збрехавши мені в обличчя.

Розділ 5

Я саме була на кухні, розкладаючи рожеві відбивні по сковороді з олією, що шипіла й стріляла, аж раптом хтось сильно постукав у вікно задніх дверей. Від несподіванки мій зголоднілий шлунок перестав бурчати й замовк. Я глянула на годинник мікрохвильовки.

Рівно одинадцята.

Нарешті. «Нарешті він прийшов», — подумала я, витерши з лоба піт кухонним рушником і підходячи до дверей. Це не сон. Це дійсно відбувається. Наяву.

Прямо тут.

Просто зараз.

Я глибоко-глибоко вдихнула повітря й відсунула засув.

— Привіт, Лорін.

— І тобі привіт. Чудово виглядаєш. Просто потрясно.

— Жартуєш? Я змок до нитки.

Краплі дощу, що їх занесло вітром на кухню, розсипалися по кахляній підлозі сузір'ям блискучих і мокрих зірок.

І тоді він увійшов. Вірніше, заполонив собою ввесь дверний проріз.

Його трапецієподібна постать висотою шість із лишком футів погано вміщалася в коридорі. У світлі свічок я помітила, що він нещодавно підстригся; його коротке волосся мало колір мокрого піску в тих місцях, де воно було найкоротшим.

Знову налетів вітер і кинув мені просто в обличчя дурманний запах одеколону, дощу та шкірянки, у якій мій гість приїхав до мене на мотоциклі.

«Здається, в одному зі своїх ток-шоу Опра Вінфрі присвятила пару годин такому психологічному стану», — подумала я, відчайдушно намагаючись знайти хоч якісь слова. Безневинний флірт на роботі, що призводить до пристрасного захоплення, котре зумовлює тісну дружбу, яку стараються не афішувати і яка, своєю чергою, спричинюється до… До чого? Утім, я й сама не знала, як це назвати.

Я знала, що дехто з моїх колежанок безневинно фліртує в офісі, але сама завжди будувала високий мур, коли мені доводилося по роботі мати справу з чоловіками, а особливо з такими привабливими та гуморними, як Скотт. Сама думка про флірт викликала в мене відчуття провини.

Проте Скоттові якимось чином удалося перебратися через цей мур і проникнути крізь мою лінію оборони. Може, тому, що — попри свої розміри та привабливість — було в ньому щось щире й нелукаве. Чи, можливо, тому, що він поводився зі мною офіційно. Навіть старомодно — у найкращому сенсі цього слова. А може, через те, що його присутність у моєму житті збільшувалася пропорційно зменшенню присутності в ній Пола.

А крім цього, було в тому чоловікові щось приємно-загадкове, щось приховане під поверхнею, і воно вабило мене до нього.

— Так, отже, це й справді ти? — пожартував Скотт, нарешті порушуючи тишу. — Стривай, ледь не забув.

Тут я вперше помітила в його руках мокру коричневу сумку. Він знічено почервонів і дістав з неї якусь іграшку. То було Біні Бейбі — плюшеве звірятко фірми «Той Вернер». Воно мало вигляд брунатного цуценяти. Я поглянула на бирку. Його звали «Беджиз»[2]. Потім подивилася дату народження — 1 грудня.

Від подиву в мене аж щелепа відвисла.

Це ж мій день народження!

Я завжди намагалася знайти плюшеву іграшку зі своїм днем народження, але мені не щастило. Скотт про це дізнався — і знайшов.

Я поглянула на цуценя. І тієї ж миті пригадала, як Пол забув купити мені подарунок на день народження. Усередині мене щось хруснуло, наче тріснула тоненька льодяна бурулька, і я заплакала.

— Ти що, Лорін, не треба! — запанікував Скотт. Він був підняв руки, щоб обійняти мене, але враз зупинився, наче впершись у якусь невидиму стіну. — Слухай сюди, — сказав він. — Мені тільки й бракувало, щоб якимось чином завдати тобі болю. Це вже занадто. Не слід мені було цього робити, це точно. Я краще… я краще піду, добре? А завтра побачимося — як завжди. Я принесу каву «Бокс О'Джоу», ти — булочки з корицею, і ми більше не згадуватимемо сьогоднішнього вечора, гаразд?

Не встигла я рота розтулити, як Скотт відчинив двері і зник у темряві.

Розділ 6

Слухаючи, як шкварчить м'ясо на пательні, я дещо мелодраматичним жестом узяла кухонний рушник і витерла сльози. Що я накоїла? З глузду з'їхала, чи що? Скотт мав рацію. Що то, в біса, наверзлося мені в голову? Я стояла, тупо витріщившись на калюжки води, які лишилися після нього на підлозі секунду тому.

Не тямлячи себе, я вимкнула плиту, вхопила сумочку, рвучко розчинила двері й вискочила надвір — у темряву.

Коли я, хапаючи ротом повітря, наздогнала Скотта, він якраз сідав на свій мотоцикл за півкварталу від мого будинку.

У сусідів засвітилося. То було помешкання місіс Вотерс — найбільшої пліткарки в наших краях. Що вона скаже, коли побачить мене? Скотт помітив, що я нервово зиркаю на вікна сусідського будинку.

— Ось, одягни, — сказав він, подаючи мені свій мотоциклетний шолом. — Не передумай цього разу, Лорін. Просто сідай — і поїхали.

Я вдягла шолом, і цієї миті мені в ніздрі знову — ще дужче — вдарив запах одеколону Скотта, котрий саме почав заводити свій червоний гоночний «дукаті». Мотоцикл завівся й оглушливо заторохтів.

— Сідай, — заволав Скотт, протягуючи мені руку. — Хутко!

— А чи безпечно їздити на мотику під час дощу? — спиталася я.

— Страшенно небезпечно, — вишкірився Скотт своєю невідпорною посмішкою й дав газу.

Я швидко скочила позаду нього й обхопила його руками за талію. Не встигла моя голова сховатись у Скотта між лопатками, як мотоцикл заревів і рвонув угору по схилу, уносячи мене геть від моїх болісних сумнівів та від завидющих очей сусідки.

Розділ 7

Мабуть, я продряпала нігтями шкірянку Скотта наскрізь, відчайдушно чіпляючись за життя. У моєму животі холонуло, коли ми потрапляли в ковбаню, а коли мотоцикл підскакував, натрапивши на пагорбок, то мені здавалося, що мозок ось-ось проб'є дах мого черепа й вискочить із голови. Ми мчали вперед, залишаючи позаду калейдоскопічні й хаотичні картини залитого дощем світу.