— Зроби послугу, Лорін, відкинь плівку, — сказав він.

Я затамувала подих.

І відсмикнула покривало.

Розділ 18

«Господи милосердний, дай мені сили!» — промайнуло в моїй свідомості. А ще в ній виринув несподіваний спогад.

Коли мені було сім років, мене вдарив у груди софтбольний м'яч, що летів горизонтально після сильного удару. Це трапилося на щорічному фестивалі ірландської громади Бронксу, під час якого наминали шашлики та спостерігали за грою в софтбол між пожежниками та поліціянтами Нью-Йорка. Я стояла якраз біля лінії першої бази, а на подачі був мій татко, котрий працював тоді сержантом-патрульним. Не пам'ятаю, як саме м'яч ударив мене, нічого не пам'ятаю. Казали, що моє серце фактично зупинилося. Батькові довелося робити мені штучне дихання, щоб відновити ритм серця. Щось мені не пригадується ні світло в кінці тунелю, ні схилені наді мною добрі обличчя ангелів-хранителів, що манили мене до раю. Був лише біль, а опісля — бачені наче крізь грубезне скло стурбовані обличчя дорослих, які про щось гомоніли. Їхні роти рухалися неквапливо, ніби в уповільненій зйомці.

Щойно я поглянула вниз, у фонтан, як у мене виникло таке саме відчуття відчуженості й відірваності від реальності, як і тоді — у дитинстві.

Крізь футову товщу закривавленої води на мене непорушно дивилися добрі карі очі.

Мені закортіло кинутися до мертвого Скотта й розпачливо обхопити його руками просто зараз, упавши в холодну дощову воду.

Але я була не в змозі навіть поворухнутися.

Мені спало на гадку, як ми вперше з ним зустрілися — на 48-й дільниці під автострадою Крос-Бронкс. Я залишилася на понаднормову роботу в горішній кімнаті відділка вбивств, а Скотт теж залишився на понаднормову роботу у своєму антинаркотичному відділку на нижньому поверсі. Саме тоді автомат газованої води в кімнаті відпочинку чомусь не став приймати мій долар. Скотт дав мені свій, а коли я натиснула кнопку, то автомат видав дві дієтичні кока-коли замість одної.

— Не хвилюйся, — сказав Скотт, посміхнувшись. — Я не повідомлю про цей прикрий випадок службу внутрішніх розслідувань. — Наші погляди зустрілись, і мені здалося — їй-богу, — що в цей момент щось аж клацнуло.

Ледь стримуючи себе, я дивилася, як падає дощ, утворюючи на воді кружальця над мертвими очима Скотта.

— Один з наших співробітників упізнав цього хлопця. Його ім'я — Скотт Тайєр, — озвався Майк. — Детектив з антинаркотичного відділка в Бронксівському районі. Він був одним із нас, Лорін. Отакі кепські справи: хтось убив копа.

Я підняла руку, щоб витерти очі, в яких виступили сльози. Хотіла затулити їх руками, щоб не бачити цього жахіття.

— Його дуже сильно побили, — вів далі напарник. Мені здалося, що голос його долинає з іншої галактики.

Я кивнула. «Краще розкажи мені те, чого я не знаю», — подумала я.

І Майк розказав.

— З нього зробили відбивну, — мовив він із неприхованою люттю в голосі. — А потім пристрелили.

Розділ 19

— Пристрелили?!

— Бачиш он той вхідний отвір у щелепі? — спитав мій напарник, не змінюючи скорботного й водночас розгніваного тону.

Я придивилась і кивнула. Дивно, що я раніше його не побачила. Цей отвір був схожий на пупок, що з'явився на несподіваному місці. Мені раптом пригадався дотик неголеної щоки Скотта до мого живота, і я мимоволі здригнулась.

— А ще — роговиця.

Я знову кивнула. Зазвичай через кілька годин після смерті роговиця темніє, а в Скотта вона була чистою. Це означало, що він помер зовсім недавно.

— У нього на литці була кобура, але пістолета там не виявилося, — сказав Майк. — Кобура маленька, навряд чи це був його основний службовий пістолет. Швидше за все — додаткова зброя для непередбачуваних обставин. Хтозна, що він тут робив. Усе одно — краще, коли тебе судять дванадцятеро, ніж несуть на цвинтар шестеро, еге ж? На жаль, Скотт спізнився на свій судний день. Спаси, Господи, його душу.

«Ось тобі ще одна причина не крутити службових романів, дурепо», — подумала я, вилізши із фонтана та прихилившись спиною до його холодної стінки.

Поки я отак стояла, мій мозок ледь не паралізував сам себе, зациклившись на одному-єдиному слові. Воно стукалось об стінки мого черепа, як пташка, що потрапила в неволю.

Чому так сталося?

Чому, чому, чому?!

Скотт же був іще живий! Я сама чула, як він застогнав, коли Пол затягував його у своє авто. Кому ж як не мені, досвідченому детективові з відділка вбивств, добре знатися на таких обставинах! Скотт точно був іще живий.

«Іще був», — думала я, зиркаючи то на поліетиленову плівку, то на землю під ногами. І тут до мене дійшло, що то не плівка, а фірмове водонепроникне накривало!

Не ймучи віри своїм очам, я помотала головою. Мені прекрасно запам'яталася наша з Полом поїздка до крамниці «Зупинись і придбай», де я купила це пікнікове накривало, яке він потім тримав у багажнику свого авта.

«Який же ти дурень, Поле!» — подумала я, і з моїх очей ураз бризнули гарячі сльози.

Тупий, нетямущий дурень!

— Прекрасно розумію тебе, Лорін, — заспокійливо мовив Майк. — На його місці міг запросто опинитися будь-хто з нас. Ти. Або ж я. Уявляєш, людина жила, працювала, до чогось прагнула, а її вбили та вкинули у водограй, як мішок з лайном.

Майк похмуро похитав головою, немов і досі не вірячи побаченому.

На якусь мить відчуття провини придавило мене нестерпним тягарем. Бажання в усьому зізнатися нависло наді мною загрозливою лавиною. Залишалося тільки звернутися до свого напарника й «розколотись». Усе йому розповісти. І таким чином покласти край своєму життю в його теперішньому вигляді.

Проте мені забракло сили виштовхати слова з рота. Ні, тільки не зараз. Чи було це інстинктивним бажанням захистити Пола? Захистити себе? Не знаю, присягаюся — не знаю.

Я так нічого й не сказала своєму напарникові, і момент було втрачено.

Тримаючи свої думки при собі, я просто мовчки плакала й хитала головою.

Розділ 20

Я досі витирала очі, коли перед моїми гумовими чоботами з'явилися чиїсь масивні чорні черевики.

Рвучко підвівши голову, я побачила свого начальника, лейтенанта Піта Кіна. Це був худорлявий, як скелет, ірландець із дитячим виразом обличчя. Якби не холодні пронизливі очі, його б можна було прийняти за хлопчика, що прислуговує в церкві у вівтарі.

— Лорін, — звернувся він до мене. — Що, приїхала, тільки-но почувши погану новину? От і молодець. Зекономила мені дзвінок. Я хочу, щоб ти провела попереднє розслідування. Ви з Майком — прекрасна команда, завжди виручаєте мене в скрутних ситуаціях. На кого ж мені покладатися, як не на вас?

Я отетеріло витріщилася на Піта Кіна. Події розвивалися з неймовірною швидкістю. Не встигла я ще усвідомити того, що Скотт загинув, як мій шеф уже пропонує мені очолити розслідування цієї справи!

«А що, як Кін уже встиг дізнатися про наш роман? — раптом подумала я. — Боже милостивий! Може, він підозрює, що я знаю про смерть Скотта й тому випробовує мене?»

Та ні, вирішила я. Це неможливо. На роботі ніхто нічого не знав. Для цього ми зі Скоттом вдавалися до екстраординарних застережних засобів. Окрім того, до сьогоднішньої ночі між нами нічого особливого не відбувалося. Так, трохи пофліртували та кілька разів разом пообідали.

Виходило, що насправді все можливе й неможливе сталося між Скоттом та мною лише сьогодні вночі.

Перелякано віддихнувши, я, нарешті, збагнула, що Піт Кін запропонував мені очолити слідство лише тому, що любив призначати мене на розслідування гучних і складних справ. Звісно, у нашому відділку були детективи старші та досвідченіші, ніж я, але мене він уважав педанткою, котра завжди бездоганно доводить справу до кінця, і називав мене не інакше, як «моя слідча-юристка». Річ у тім, що на роботі у відділку вбивств я застосовувала знання, набуті в правничому інституті. Оптимально й дуже ретельно організовуючи свою роботу, я в усьому дотримувалася законів та інструкцій і тому мала найвищий рівень розкриття злочинів. Помічники бронксівського районного прокурора ледь не воювали за мої справи, бо їм досить було лише зачитати їх у суді, щоб отримати сприятливий для себе вирок.