Одного літнього вечора повернулася вона з лісу пізніше, ніж звичайно. Мати насварилася на неї і полякала дикими звірами і недобрими людьми. Горпинка нічого не відповідала, сіла на лаві в кутку й задумалась. Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала їй виказувати й сиділа собі мовчки за прядінням, коли Горпинка, ніби опам’ятавшись чи прокинувшись зі сну, зирнула на матір яскравими чорними своїми очима і промовила тихо:

– Матусю! А у мене наречений є.

– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено і турботливо глянувши на доньку.

– Не з простих, матусю; хорошого роду і багатий: це молодий польський пан…

Тут вона з дитячою простотою розповіла матері все: і про знайомство своє із Казимиром, і про кохання своє, і про улесливі його обіцянки, і про солодкі свої надії стати знатною панею.

– Бережися, – сказала їй старенька, із сумнівом хитаючи головою, – бережися лиходія: він насміється і покине тебе. Хтозна, що на душі в іновірця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личині польського пана з’являвся тобі лихий спокусник. Ти ж знаєш: у нас, у Києві, за гріхи наші багато є чаклунів і відьом. Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчі до спасіння.

Горпинка нічого не відказала, от їхня розмова й закінчилася. Миле невинне дівча було впевнене, що її Казимир не лиходій і не лукавий спокусник, і тому вона докучно слухала материну мову… «Він такий милий, такий добрий! Він обов’язково дотримає свого слова, а тепер поїхав оце до Польщі, щоб умовити батька свого і влагодити справи свої. Хіба ж можна мати недобрі помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Ні! Моя матуся на старості стала надто недовірлива, як і всі старі». Таким нашіптуванням заколисувала своє легковірне серце недосвідчена молода дівчина, а тим часом минали дні, тижні, місяці – Казимир не з’являвся і не подавав про себе звістки. Минув і рік – від нього ні слуху ні духу. Горпинка майже не бачила світу Божого: від сліз погасли ясні її очі, від частих зітхань стискало груди її дівочі. Мати горювала за дочкою, інколи плакала, сидячи сама у ветхій своїй хатинці за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за гріхи наші і за те, що нерозумна покохала ляха-чужовірця!»

Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без відпочинку лісом, йшла рано-вранці, приходила пізно вночі; майже нічого не їла, не пила і висохла, як билинка. Знайомі її жалували і позаочі говорили і те, й инше; молоді хлопці перестали на неї заглядатися, а дівчата їй заздрити. Послужливі бабусі радили їй піти до чаклуна, що жив за Дніпром, в бору, в глухій місцині: мовляв, він скаже тобі всю правду і наверне на розум. Горе додає сміливости: Горпинка забула страх і пішла.

Осінній вітер здіймав хвилі на Дніпрі і глухо ревів у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозі; вечір хмурився на дощовому небі, коли Горпинка пішла до чаклуна. Що сказав він їй, ніхто про те не віда; тільки мати даремне чекала і наступного дня, і третього – ніхто не знав, що з нею сталось! Тільки рибалка з монастиря розбалакував через кілька днів, що, пливучи в човні, бачив молоду дівчину на березі Дніпра: лице мала подряпане глицею і сучками дерев, волосся розтріпане і скиндячки обірвані; але він не посмів підпливти до неї ближче: боявся-бо, що вона біснувата, чи, може, бродяча душа якоїсь померлої тяжкої грішниці.

Бідна старенька очі свої виплакала. Ледь дніло, вставала і йшла далеко-далеко по обох берегах Дніпра, питалась усіх за свою доньку, шукала тіло її на піску прибережному і щодень із сумом та гіркими сльозами поверталася назад одна-однісінька: не було ні слуху, ані звісточки від милої її Горпинки! Вона давала собі набожні обітниці, ставила на останні свої заробітні гроші великі свічки преподобним угодникам печерським; від того ставало серцю на якийсь час легше, але невідомість доньчиної долі не минала. Змигнула осінь, пройшла і сувора зима в марних молитвах, сльозах і пошуках. Чесні отці, чорноризці Китаївської пустині, утішали нещасну матір і по-християнськи жалували заблудлу овечку, але їхні співчуття та втішливі бесіди не могли витравити болющої втрати з материнського серця. Надійшла весна, знову стара почала блукати берегами Дніпра – і все так само марно. Вона хотіла зібрати хоч би кісточки милої Горпинки, омити їх палючими слізьми і таємно поховати на цвинтарі з православним людом. Та й цієї, останньої, втіхи позбавляла її доля.

Ті ж таки послужливі бабусі, які порадили доньці йти до чаклуна, умовляли й матір піти до нього за допомогою. Хто тоне, той і за бритву вхопиться, каже прислів’я. Стара подумала-подумала – і пішла у бір. Там у страшному підземеллі чи барлозі жив страшний дід. Ніхто не відав, хто він був родом, звідки і як зайшов у задніпровський ліс, але старожильці київські теревенили, що ще дітьми чули вони від дідів своїх про цього чаклуна, якого з давньої пори називали всі Боровиком, бо імені иншого не відали. Коли стара мати Горпинчина прийшла на те місце, де, як оповідали, можна було знайти чаклуна, то волосся у неї піднялося і вона аж затрусилася вся… Побачила старого, зігнутого, зморщеного, ніби вихідця з того світу. Теплого травневого полудня лежав він на голій землі під кожухами і, здавалося, не міг зігрітися. Біля нього було накреслене коло, в ногах у чаклуна сиділа величезна чорна жаба, вирячивши великі зелені очі, а за колом кипіло і вилося клубками всіляке гаддя: і вужі, і гадюки, і ящірки; на гілках дерев гойдалися великі кажани, а пугачі, сови і сорокопуди дрімали на верхівках і між листя. Тільки-но старенька з’явилася – жаба раптом тричі проквакала страшним голосом, кажани забили крилами, пугачі і сови завили, гадюки зашипіли, висунувши криваві жала, і заметилялися ще швидше. Старий звівся, але, побачивши немічну і злякану жінку, махнув чорною матнею з якимись чудернацькими нашивками з червоного шовку – і миттю все зникло з гуком, вискотом, виттям і шипінням; тільки жаба не сходила з місця і не зводила очей з чаклуна.

– Не заходь у коло, – прохрипів старий ледь чутно, ніби голос його виходив із могили, – а слухай: ти плачеш і сумуєш за донькою, чи хотіла б ти її побачити? Чи бажала б знову бути з нею?

– Ох, панотче! Та як же не бажати! Це ж одне-єдине моє дитятко, як порошиночка в оці.

– Слухай же: дам тобі ікло чорного вепра, чорну свічку… – Тут він пробурмотів щось на незнаній мові, і жаба, закрутивши очима, скочила до підземелля, що було недалеко, і вискочила звідти, тримаючи в роті велике біле ікло і чорну свічку, – те й инше поклала вона перед старою та й сіла собі на місце.

– Скоро настануть зелені свята, – продовжував старий, – насамкінець їхній, якраз у полудень, підеш у ліс, відшукаєш там галявину між гущини; ти її впізнаєш: на ній нема ні билинки, а навкруги ростуть великі кущі папороті. Проберешся на ту галявину, накреслиш іклом довкруг себе коло, а всередину встромиш свічку. Скоро вони побіжать, ти дивись уважно, і тільки побачиш свою доньку – хапай її за ліву руку і втягни до кола. А як инші пробіжать, вийми свічку з землі і, тримаючи її в руці, веди свою доньку додому. І що б вона не говорила – не слухай її мови, а все веди її, тримаючи свічку над головою, і що б потім не трапилось, не розповідай своїм попам і монахам, не служи ні панахид, ні молебнів і терпи отак рік. Інакше лихо тобі буде…

Старій здалося, що в цю хвилину жаба страшно на неї глянула і заляскала бридашним ротом. Бідна жінка ледь не впала з переляку. Швиденько уклонилася вона старому і, тремтячи, пішла з бору. Та до чого не доведе материнська любов! Надія знайти доньку підкріпила силу старої і додала їй відваги.

Останнього дня зелених свят, коли сонце підбилося до полудня, старенька пішла у хащу, відшукала там галявину, про яку говорив чаклун, накреслила довкруг себе коло іклом чорного вепра, встромила посередині в землю чорну свічку – і свічка сама собою загорілась синім вогнем. Раптом почувся шум: ніби вихор, промчала величезна юрба молодих дівчат, всі у легких прозорих шатах, і на всіх великі вінки, які покривали волосся і навіть спускалися на плечі. На одних вінки були з осоки, на инших – з гілля дерев, так що здавалося, ніби у них зелене волосся. Дівчата пробігали повз коло, але не помічали а чи й не бачили старої; і вона, забувши страх, вдивлялась в обличчя кожної. Аж глянь – біжить оно і її Горпинка. Стара ледве встигла схопити її за ліву руку і втягнула в коло. Инші, мабуть, не побачили того на швидкому бігу своєму і, гейкаючи, пронеслись мимо. Стара швидко вихопила з землі чорну палаючу свічку, підняла її над головою доньки – і миттю зелений вінок з осоки затріщав, запалав і зсипався попелом з голови Горпинчиної. В колі Горпинка стояла, мов заціпеніла, але тільки мати вивела її звідти, то запросилася вона тихим, ласкавим голосом: