Його кохана панна Мальвіна керувалася однією життєвою істиною: серце можна офірувати тому‚ до кого линуть твої почуття‚ але руку – тільки тому‚ хто має маєток.

Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось він забрів до густого лісу; там блукаючи в тіні високих сосен від важкого смутку перейшов до розпачу:

– О! Якщо є злий дух, – сказав сам собі, – який збагачує людей, коли б мені поміг він хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.

Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить під деревом на гнилій колоді, зросту великого, ніс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода і волосся на голові червоної барви, вбрання хоч і вилиняле‚ однак відсвічувало червоною фарбою. З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.

– Я помітив твій смуток, – сказав незнайомець‚ – і готовий зарадити. Чого потребуєш?

– Кращого життя‚ бо мушу терпіти нужду‚ через яку мене приятелі зрадили‚ а наречена відцуралася.

– Поклонися мороку‚ і дух вогню буде тобі служити‚ поверне тобі золото і приятелів, будь хитрим‚ бо слабість натури згубить тебе.

– Що я повинен зробити‚ аби дух мені служив?

– Слухай і виконуй мою раду. Добудь краплю крові зі свого пальця. Та одна-єдина крапля може наповнити гадюку отрутою. Іди зараз з тою кров’ю он туди на гору. Там живе вуж, який колись хотів убити дитину‚ але крик матері його так перелякав‚ що він всю отруту свою загубив‚ і тепер інші вужі ним гордують. Відтоді він блукає самотою. Пізнаєш його легко: жовтий хвіст свідчить про ослаблені сили. Дай ковтнути йому краплю крові‚ то враз набуде отрути і сил набереться. А потім іди за ним, він дасть тобі свою мудрість і багатство, побачиш духа в кожній іскорці вогню, а слугою твоїм буде Нікітрон.[13] На перший твій поклик вродиться з полум’я.

Сказавши це, незнайомець встав і подався у гущавину та зник з очей.

Альберт пішов через дикі нетрі туди‚ куди йому вказав незнайомий, вийшов з тіні лісів аж ополудні‚ вибрався на верх піщаної гори і зустрів велетенського вужа з жовтим хвостом, який‚ помітивши прибульця‚ не мав сил тікати, тільки‚ піднявши голову‚ позирав вогнистим поглядом. Альберт на березовім листку підніс йому краплю крові; вуж ковтнув і враз почала зникати на нім жовта барва і за півгодини до нього повністю повернулися сили.

Потім вуж поповз із гори вдолину‚ звиваючись поміж кущів і щораз далі заглиблювався в ліси‚ а Альберт ішов за ним прудким кроком.

Коли почало сутеніти‚ він помітив поміж деревами величний палац, де з кожного вікна било яскраве світло. Вуж‚ звиваючись сходами‚ незабаром опинився у просторому салоні, а з ним і Альберт. Там усі столи були заставлені стравами і вином, лунала чарівлива музика, на стінах блищали люстра і образи в золотих коштовних рамах. Дивувався довго Альберт тим цікавинкам незбагненним‚ розглядаючи всі оздоби палацу, аж ось почув голос‚ який запрошував його сісти за стіл. Їв і пив усе‚ що там було наготоване. По вечері з’явився вуж‚ тримаючи в писку золотий дукат, і підняв перед Альбертом високо голову. Альберт взяв дукат і побачив‚ що на ньому вибито з одного боку полум’я‚ а з другого – корону і вужа.

Коли в задумі поглядав на гроші‚ то знову почувся голос:

– Доки його маєш, будеш мати золота стільки‚ скільки захочеш.

Вуж зник і він зостався сам у салоні‚ але тут пригадав собі пораду незнайомця, якого зустрів у лісі‚ і, дивлячись на полум’я свічки‚ що стояла на столі‚ вигукнув:

– Нікітрон!

Полум’я свічки щораз вище і вище піднімалося вгору і раптом з того вогню сформувалася висока, легка, гойдлива людська постать і опустилася на підлогу.

– Що накажеш? – спитав дух.

– Хочу повернутись додому.

Альберт летів у повітрі вище гір і лісів і за кілька хвилин вже був у своєму покою.

Вдома він вийняв з кишені золотого дуката і‚ ховаючи його до шкатулки‚ подумав тільки: «Щоб вона наповнилась золотом!» – і раптом ціла шкатулка наповнилася дукатами. Радість охопила його і довго він стояв‚ втупивши очі в золото, боячись аби не зникло.

З тих пір сусіди бачили щось дивне: Альберт скуповує найдорожчі люстра, дзиґарі‚ помешкання його світиться від золота і срібла‚ є в нього коні‚ коштовні карети‚ лакеї в дорогих лівреях. Він запрошує до себе гостей‚ дає бали‚ найдорожчих вин у нього невичерпне джерело.

Мальвіна‚ почувши про ту несподівану зміну долі, теж дивувалася, звідки він добув таке багатство.

Довго вона мала надію‚ що‚ може‚ він колись її провідає‚ але минуло кілька місяців‚ а він не приїжджав. Невже настільки змінився?

Прийшла осінь, вечори довгі, Альберт змордований забавами, вирішив усамітнитися. Сухі березові дрова палилися в печі, на столі дзиґар грав мелодію, за стіною осінні шуміли вітри, а він сидів перед вогнем і‚ дивлячись на полум’я‚ поринав у марення, роздумуючи про своє минуле, про невдячність і зраду приятелів.

Коли так перелітав з однієї думки на іншу‚ згадав Мальвіну. Малювалися живо в його пам’яті приємні забави до пізньої ночі‚ а відтак прокинулися забуті почуття і бажання негайно її знову побачити.

Вже хотів був їхати до неї, але роздумав:

– О! Ні! Вона любить багатства, я зараз багатий і господар її почуттів. Не принижу себе‚ як колись, пошлю їй багатий презент і вона з’явиться до мене сама.

Сказавши це‚ глянув на полум’я і гукнув:

– Нікітрон!

Дрова наче з пістолета вистрілили, вилетів з печі вугіль, закрутися на підлозі і став рости, щораз вище і вище піднімаючись вгору‚ поки не сформувався у людську постать і ось уже перед ним стоїть велетень мурин.

– Слухаю наказів‚ – сказав, дивлячись на Альберта вогнистим поглядом.

– Не хочу такої чорної і страшної постаті, – сказав Альберт. – Вертайся у біле полум’я‚ а викупавшись у ньому‚ явися до мне з білим обличчям, з лагідним поглядом і в образі молодого чоловіка.

Мурин‚ як клуб диму‚ впав до печі‚ а за хвилю звідти вилетів вогник, з якого враз вигулькнув молодик.

– Поки напишу листа до Мальвіни, принеси мені діамантові ковтки, бранзолетки і діадему з рубінів та діамантів.

Дух блискавкою вилетів у вікно і ще Альберт не дописав листа, а вже всі коштовні речі лежали на столі‚ а поруч стояв дух в образі молодика. Альберт наказав віддати Мальвіні листа разом із коштовностями та послав за нею карету.

Мальвіна‚ почувши‚ як біля її будинку зупинилися коні‚ підбігла до вікна. З карети вийшов молодий незнайомець, віддав листа і багаті подарунки. Мальвіна глянула в очі посланцеві і тривога проникла в її серце; хотіла черкнути відповідь, але той зник.

Зі здивуванням вона оглянула дорогі діаманти – такого великого багатства вона не бачила ще ніколи. А коли прочитала листа‚ то задумалася‚ не знаючи як має чинити далі.

– Альберт прислав мені подарунки‚ – сказала своїй подрузі‚ – пише, щоб я цією ж каретою приїхала до нього. Що маю робити?

– Без сумніву треба їхати.

– А чи не страчу його поваги через такий сміливий вчинок?

– Він не думав про це‚ посилаючи за тобою карету.

– Але як він змінився! Раніше‚ коли мене провідував‚ голос його тремтів‚ а зараз такий зарозумілий!

Мальвіна хутенько зібралася‚ вдягнула подаровані коштовності і сіла в карету. Альберт зустрів її в передпокої і запровадив до салону‚ де усе вражало багатством. Мальвіна була здивована тим‚ наскільки він змінився‚ став упевненим і дотепним.

– Чи згадувала ти мене коли-небудь‚ Мальвіно‚ звідтоді‚ як ми востаннє бачилися з собою?

– Як не згадати, коли про щастя Альберта тільки й розмов у місті.

– І що ж там казали?

– Різне‚ але нічого певного.

– Нехай плещуть. Я свої скарби здобув‚ нікого не кривдячи.

Поки вони розмовляли‚ пригадуючи все, що було між ними‚ дзиґар на стіні заграв мелодію і вибило північ.

– Хочеш, Мальвіно, – сказав Альберт, – побачити мій домашній театр?

– Хто ж тут буде грати в театрі‚ якщо нас тільки двоє?

– Маю акторів, замкнених у шкатулці.