– От, як видите, – кажуть бечменці, – кругом рівно, як на долоні, а тут Бог горб дав.

Старий замок не любить денного світла. Він очікує ночі. І не даремно. Перед смерком, коли на бечменські поля лягають глибокі тіні, коли темне небо вкривається безліччю зір, замчисько починає випромінювати таємничий маєстат. Воно неначе витягається і стає ще вищим.

Крізь круглі отвори вікон мріють далекі сузір’я. Якоюсь таємничою задумою дихають ці темні стіни. Це вже не сітка, грандіозний фантастичний кошик з гарним мережаним верхом. Не пень, а швидше якийсь вінець, корона, всіяна мерехтливими діамантами. Неначе давним-давно, ще за казкових часів якийсь велет – князь чи король, – переможений у страхітливій битві гігантів, рятувався втечею у цій місцевості та й загубив свою корону… З тих пір так і лежить вона тут на бечменському шляху і гниє. Хто насипав цей пагорб? Навіщо кому здалася така височина на цій неозорій рівнині?

Кажуть люди, що тут колись сутичка з татарвою була… Якийсь князь колись жив… З кимось воював… Може й так, хтозна… У всякому випадку, у світогляді бечменців старому замчиську належало не останнє місце. З ним пов’язано багато такого, що примушувало бечменця часом здивовано хитати головою і замислено бурмотіти:

– Теє то… як його… Бог його святий знає. Відомо: всяке місце є страшним, якщо у ньому завелась – прости Господи! – нечисть. А особливо страшним є те місце, де для нечисті занадто багато простору.

Власне такими і були старі мури. Тут вільно гуляв вітер і міг скільки завгодно розгойдувати грабину, зносити зі стіни розхитане каміння. Тут давно ніхто не жив. Лиш яструби вили свої гнізда та сови вилітали звідси і кружляли в темряву над селами, будячи рівнину своїми тужливими окриками.

Жодне місце не навіювало бечменцям стільки непевності і страху, як замчисько: розповіді про нього були відомі по всіх околицях. Господи, Боже мій, чого люди тільки не наоповідають про тії мури… Слухати не переслухати…

Кажуть, що в глибокому льоху сидить монах зі святою книгою і спить. Інші говорять, що то не монах, а князь спить. Ще інші – що сам «муровий» живе у замчиську і часом хапає людей. Часами він насилає на чоловіка хворобу: і трясцю, і падучу, і холеру. А підвали замчиська ущерть набиті людськими кістками.

Інколи, в сильну бурю, попри свист вітру у шпарах мурів, у замчиську чути дзвін і плач. Бечменський пан-дяк чув одного разу дзвони і спів. А коваль Мусій якнайавторитетніше запевняв, що чув удари молота і передзвін ланцюгів. Різні розмаїтості оповідають про старе замчисько.

В Україні багато місцин із загадковим сьогоденням, неясним минулим і сумним майбутнім. У майбутньому замчисько чекала руїна.

Якоїсь весняної ночі неподалік замку на лузі коло багаття розмістились нічліжники. Ніч була тиха, свіжа, – одна з тих найкращих весняних ночей, коли літо ще не ввійшло у повну силу, а весна не хоче відмовлятись від своїх прав. У повітрі було свіжо і сиро, але вітру не було і полум’я багаття трималось рівно, як у печі. Коло вогню стояв горщик з крупою, у золі пеклася бульба.

Нічліжники – хлопці з села Бечмен – сиділи коло вогню, підібгавши під себе ноги і балакали. Їх було троє: Степан та Іван мали літ по дванадцять, були здоровими, високими хлопцями, про котрих поговорювали, що їм не минути москалів на випадок рекрутського набору. На вечорницях не було більших балакунів, аніж вони. Третій нічліжник – утлий Петрусь – був повною протилежністю до своїх товаришів. Йому було дванадцять років, але він зовсім не виглядав на свої літа. Низькорослий, згорблений, з довгастим блідим обличчям і передчасно запалими грудьми, він видавався хворобливим, хирлявим. Говорити багато не любив, та у розмову вряди-годи втручався: часами кашляв. Степан та Іван у всьому брали над слабовитим Петрусем верх і попирали ним. Він був у матері одинак.

– От і пішов він до річки, – розказував Степан, – напитися води. Іде. А за ним хтось ніби говорить: «Ой, вернись, бо глечика забув, вернись, бо глечика забув, не буде чим напитися, вернись-бо!» Він став та сказав: «Зовсім не забув, бо ось глечик у руці». А в нього таки був глечик. От і пішов, а як став зачерпувати воду, то так щось і потягло туди…

Оповідач зробив руками широкий жест від себе в напрямі вогню, показуючи, як того «потягнуло».

– Втопився? – перепитали в один голос товариші.

– Ні, не втопився. Кричати став. Дядьки почули, врятували. Але з тих пір занедужав неборака, а потім вмер. Кажуть, ніби з того…

– Еге, еге, і я чув таке, – перебив Іван, – що ніби муровий колись давно брав собі в мури або самого кріпака-хлопця, або найкращу дівку з села і різав їх на кавалки та їв. Ніби чули люди, як вони кричали в мурах.

– То було так: на святу Паску, на Великдень, оно тільки стали дяки кликати Христа на цвинтарі, то він і вхопив хлопця. Після стало ясно – всі є, а хлопця нема…

– Нема?!

– Нема.

– Так-таки і пропав?

– Пропав. Кажуть, що він після кожного рапту[104] закриває по одному вікну. Ніби так: вхопить одного разу хлопця і заб’є одне вікно, візьме на другий рік – друге вікно заб’є. От того-то в замчиську деякі вікна забиті. І ще кажуть, що як захоче вхопити, то визирає з-за своїх мурів. Стане, зіпреться обома руками на мурисько і озирає то туди, то сюди, на всі села: на Клодню, на Хавчики, на Жмурище…

– І на Бечмени?

– І на Бечмени, і на Загір’є, на всі села, геть, геть, що видніють з мурів. Визирає, поки не вибере. Водить очима то туди, то сюди – страховище таке.

Степан зробив великі очі, закотив зіниці і поводив ними направо-наліво. Іван і Петрусь судомно засміялись. Петрусь пересунувся ближче до вогню.

– То, певне, брешуть, – зауважив він, підперши своїми маленькими рученятами підборіддя і дивлячись на вогонь.

– Брешуть! – презирливо обізвався Степан. – Сам ти брешеш. Нащось-би-то брехати? Сам чув – старі люди розказували.

– Я не кажу. Може, теє і було… Ніби теє, давно, колись-то перше, – непевним голосом правив свого маленький скептик, – але тепер того нема, він не бере.

– Не бере!.. А ти звідки знаєш? Може, де й бере?! Розумний ти дуже, от що… Розумніший навіть від старих людей. От, поправ ліпше горщик та перекинь бульбу, щоб не припеклася.

Петрусь поставив горщика ближче до нагорілого вугілля, взяв патичка і почав шпортати ним золу, у якій пеклася бульба. Степан дістав з-за пазухи гаман з тютюном і почав крутити папіросу. Іван розв’язав личаки.

– І про вікна, що ти казав, також, певне, теє… – продовжував Петрусь, задоволений своєю опозицією.

– Що?

– Брехня, здається…

– У тебе все брехня. А однаково, ти не пішов-бись один до замчиська?

Питання було запропоноване серйозне. Петрусь подумав і заперечливо похитав головою.

– Ні, то друге діло.

Якусь хвилину тривала мовчанка.

– Ще не всі вікна забиті, тільки з одної сторони деякі забиті, – промовив, ніби сам до себе, Іван, присуваючи свої роззуті брудні ноги до вогню і ворушачи від задоволення пальцями то одної, то другої ступні.

Петрусь вкрадливо поглянув убік. У темряві спочатку нічого не було видно, та, приглянувшись пильніше, можна було помітити на темно-голубому фоні зоряного неба різкий зарис чорного силуету похмурого замку і навіть розрізнити віконні отвори, що яріли довгим рядом.

– Може, по-твоєму, і те брехня, що в замчиську смолою обливали холеру? – спитав Степан.

– А таки брехня.

– А звідки, по-твоєму, смола взялася у замчиську?

– Звідки?… Люди смолу гнали, та й теє…

Хлопці зареготали.

– Хтось-то стане в замчиську смолу гнати! Хіба вигону нема, чи що?!

– А я чув так, – вставив Іван, – люди спіткали холеру в замчиську і сказали їй: «Ми тебе не боїмося, бо в нас є дьоготь і часник». А вона засміялася і відказала: «Дьоготь ваш – до чобіт, а часник – до ковбас. А я таки іду на вас».

– А що? Га?! – підхопив торжествуючим голосом Степан, звертаючись до Петруся. – Що ти проти того скажеш? Може, по-твоєму і се брехня? Га?