Я часто наважувалась підійти до таємничого кабінету, прислухалася і навіть заглядала в отвір замка, коли він там працював, та нічого не могла розгледіти.

Одного разу він застав мене за цим заняттям. Я почервоніла, та він лагідно зауважив мені:

– Дитинко, ніколи не намагайся проникнути у ці двері; я це тобі забороняю, інакше можеш дорого поплатитися за свою цікавість.

Мені таке його зауваження видалось дуже образливим. Я пішла до себе у кімнату і довго проплакала.

Проте з тих пір моя цікавість зросла ще сильніше і тепер у мене було єдине бажання, яке не давало мені спокою ні вдень, ані вночі: за всяку ціну прослідкувати за ним і довідатись про все.

Незабаром трапився сприятливий випадок.

Пан Юзеф кудись поїхав проти ночі. Я закрилась було у своїй кімнаті з наміром нікуди не виходити, але, підбурювана цікавістю, не втерпіла, взяла свічку і тихенько вирушила коридорами, щоб хоч здалеку поглянути на ті таємничі двері, що їх так пильно оберігав мій викрадач. Яке ж було моє здивування і радість, коли я помітила, що ключ залишено у дверях! Напевно Юзеф, кваплячись, забув його вийняти і забрати зі собою.

Я завмерла від захвату: оттепер уже обов’язково про все довідаюся! Тихенько, на пальчиках обійшла я кімнати і переконалась, що слуги сплять. З завмиранням серця, хвилюючись, наблизилась до дверей кабінету і вхопилась тремтячою рукою за ключ… Повернула два рази… Почувся металевий дзвін пружини і луною облетів порожні кімнати. Я злякалась цього звуку і зі страхом відскочила від дверей. Та потроху оволоділа собою. Ще раз прислухалася… Навколо тиша, як у могилі.

Ввійти – чи ні?!

Я рвонула клямку і ввійшла!..

В цей час мені вчувся важкий стогін, від якого мурашки поповзли по тілу. Свічка, яку я щосили стискала у тремтячих руках, освітила усе своїм тремтливим світлом. І коли я наважилась поглянути довкола, я заклякла від жаху і ледве втрималась на ногах, щоб не впасти. Мої очі побачили неймовірну обставу.

Вся кімната була оббита чорним сукном з якимись білими зображеннями і фігурками: чи то букви, чи то знаки… Навколо немислимий розгардіяш і хаос, так що спочатку неможливо було нічого розібрати. Все було розкидане по підлозі і розвішане на стінах, я помітила між иншими предметами багато поламаних металевих хрестів і якихось символічних зображень попід ногами. По всій підлозі валялась маса людських черепів: впадини їхніх очей світились фосфорним сяйвом. В різних місцях і кутках кімнати стояли у неприродних позах скелети у білих саванах. Я помітила вираз жаху на їхніх кістлявих обличчях зі збитим у ковтуни волоссям. Світильник на підставці з шістьма погаслими чорними восковими свічами у лікоть висотою здіймався майже до стелі. На полицях стояло кілька великих скляних куль і дзбанків, з’єднаних поміж собою скляними трубками. У них кипіла, клекотіла, переливалась якась рідина, що виділяла трупний сморід. Хаотично валялись розламані труни з залишками людських кісток.

Це був воістину кабінет смерті!

А посеред кімнати височіла величезна траурна підставка, на якій лежала розгорнута чорна книга, чорні пергаментні аркуші з білими опуклими незрозумілими буквами, ієрогліфами і зображеннями. Вжахнувшись, я зрозуміла все!

Юзеф був чорнокнижником!

Не пам’ятаючи себе від страху, я схопила ту диявольську книгу, втекла з нею у свою кімнату і кинула у вогонь коминка. Вогонь поглинув її умліока. Пергаментні аркуші затріщали, згорнулись, зморщились. Пролунав жахливий удар грому! З коминка шугнуло червоне полум’я і осяяло усю кімнату, а незабаром воно кинулося на середину покою. У полум’ї ворушились і вистрибували з нього якісь невидані образки чи то людей, чи то звірів із перекошеними обличчями – вони видобували нелюдський плач і зойки.

Не знаю, як я вибігла з замку і опинилась на дворі. Почала кликати на допомогу. Та ніхто не з’являвся. Я перехрестилась і почала голосно читати молитви.

Моментально весь замок перетворився у море вируючого полум’я. Величезні язики вогню виросли попід саме небо. З полум’я все ще вискакували нелюдські образи з перекривленими обличчями. Все це страшенно тріщало, шуміло, пекельно кричало і зойкало.

Знявся страшний ураган, блискавиця пронизувала небо і лунали часті удари грому. А полум’я все розгорялося, здавалося, що з важким смородом горить навіть каміння і земля.

Раптом залунав стукіт копит. Я озирнулася. То мчав на коні Юзеф. Лице його було спотворене жахом, очі налиті кров’ю. Він зіскочив із загнаного коня, який тут же упав і кинувся до мене з криком:

– Казимиро, Казимиро! Що ж ти натворила!

Він хотів, напевно, убити мене, але кров бризнула йому з рота і очей і він упав як стій на землю. Полум’я у відразливому образі людини зі страшним реготом простягло до нього свої вогненні лапи і пожерло його!

Я кинулась навтьоки.

Мене знайшов зомлілою у лісі один бідний селянин і привіз до себе додому. Я довго пролежала у гарячці і маренні. Та почала потроху поправлятися, одужувати і нарешті поправилась цілком. З тих пір я присвятила себе Богу. Багато святих місць обійшла і ревно молилась Богу-вседержителю за прощення гріхів моїх і раба Божого Юзефа. Я ніколи нікому не розповідала про те, що зі мною трапилось. Тепер же, відчувши близьку смерть, я сповідаюсь перед вами. Нікого не було у мене на світі з близьких, а ви доглянули, дали мені, нещасній, притулок і Бог вам за це віддячить. Я благословляю небо, що вмираю тут, де колись жив мій нещасний батько. А тепер прошу закликати до мене отця духівника.

До ранку старенької не стало.

Ось що творилось колись на світі Божому. Так закінчила бабуся свою сумну розповідь.

Федот Кудринський

Народився 19.02.1867 р. у с. Степань на Рівненщині. Етнограф, фольклорист, літературознавець. Закінчив у 1893 р. Московську духовну академію. Автор історико-етнографічних праць. Помер у 1933 р. в Петербурзі.

У 1890-х рр. Ф.Кудринський опублікував у «Київській старині» чимало оповідань, написаних на основі народних волинських легенд. Оповідання ці друкувалися російською мовою з частково українізованими діалогами. «Замчисько» подається у перекладі Мирослава Трофимука за журналом «Киевская старина», 1893, т. 41.

Замчисько

Непроглядна, степова рівнина ген-ген простяглась на всі сторони від села Бечмен. Одинока вивищеність на тій рівнині – то старе замчисько, що усадовилося на штучному насипі. Широкі мури перснем облягли високий круглий пагорб і панують на все місто. З мурів добре проглядається вся навколишня місцевість. На просторіні, яку лиш може охопити погляд, видніється багато хуторів і сіл. Лічитимеш їх, лічитимеш, та так і не злічиш.

Здалека мури, помережені круглими вирізами вікон, які симетрично розміщені у верхньому ярусі стіни, виглядають як легка сітка, що поставлена на масивній монолітній основі. На виступах стін, густо вкритих мохом і травою, росте грабина і молоденькі берізки. Один Бог відає, як вони сюди потрапили…

Посередині замчиська – кругла площа. Тут навалені купи каміння. В одному куті зяє провал і хід у льох, у другому темніють залишки паленої смоли і дьогтю. Тут же бовваніє невеликий кам’яний хрест, невідомо з якою метою вритий наполовину в землю. Може, то чиясь могила?… Стежинки і тераси пагорба, що розбігаються навсібіч, всіяні каменюками, котрі нападали зі стіни, тому здалека здається, що горб унизаний кам’яними коралями. Прикраса оригінальна, як і сам замок.

З трьох боків замчисько оточують бечменські поля. З четвертого тече невеликий потік, що пересихає літом, зате бурхливо клекоче в час літньої повені. Береги струмка порослі невисоким, але густим верболозом. Попри пагорб пролягає битий шлях.

Дивне враження справляє старий замок. Вдень цей пагорб з мертвими мурами видається недоречним серед родючих полів, він порушує симетрію, цілість картин. Своєю круглою, правильною формою із усіченим верхом і нечіткою основою нагадує величезний пень, який забули викорчувати після того, як зрубали дерево-гігант.