Решта скупчилися довкола, але я був єдиний, хто почув голос мерця. Перше, що він вимовив, було моє ім’я:

— Джейкобе.

— Так, — відповів я, охоплений страхом.

— Я був мертвий. — Слова виходили з його вуст повільно, тягучі, мов смола. — Я й тепер мертвий, — виправився Мартін.

— Скажіть мені, що сталося, — попрохав я його. — Ви можете пригадати?

Запала тиша. У дірках між дошками свистів вітер. Мрець щось сказав, але я не розчув.

— Мартіне, повторіть, будь ласка.

— Він убив мене, — прошепотів мрець.

— Хто?

— Та мій Старий.

— Ви кажете про Оґґі, вашого дядька?

— Мій Старий, — повторив Мартін. — Він став великим. І дужим, надзвичайно дужим.

— Хто став, Мартіне?

Його очі заплющилися, і я перелякався, що він замовкнув назавжди. Я поглянув на Єноха. Той кивнув: серце у його руці ще билося.

Раптом око Мартіна блиснуло, і він знову заговорив — повільно, але безперервно, наче щось розказував напам’ять.

— Сотню поколінь він спав, скрутившись зародком у череві землі, пророслий корінцями, набираючись у темряві сил, схожий на законсервований літній фрукт, забутий у коморі, аж поки не зродився він з-під лопати фермера, що став грубою повитухою того химерного врожаю.

Мартін замовк; його губи тремтіли. У нетривалій тиші Емма спитала:

— Що то він каже?

— Не знаю, — відповів я, — але щось схоже на вірш.

Мартін знову декламував. Голос його тремтів, але був достатньо гучним, щоби його почули всі.

— Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози!

Нарешті я впізнав того вірша. То був твір, присвячений болотяному хлопцю.

— О, Джейкобе, як я за ним доглядав! — сказав Мартін. — Скло протирав, змінював йому землю, щоби він почувався як вдома, він був для мене як велике поранене дитя. Я за ним так доглядав, а він… — Мрець затремтів, з куточка його ока витекла сльоза й завмерла на щоці. — А він взяв і убив мене.

— Ви про кого? Про болотяного хлопця — чи то про Старого?

— Відішліть мене назад, — попросився Мартін. — Бо мені дуже боляче. — Він стиснув рукою моє плече, і голос його знову ослаб.

Я благально поглянув на Єноха, щоби той допоміг мені.

Єнох міцніше стиснув серце у своїй руці і похитав головою.

— Поспішай, хлопче, — сказав він. — Часу лишилося обмаль.

І тут мене пройняв здогад. Хоча Мартін і казав про болотяного хлопця, його убив не болотяний хлопець. «Вони стають видимими для решти нас, коли харчуються, — сказала мені якось пані Сапсан, — тобто тоді, коли вже надто пізно». Насправді ж Мартін побачив примару-порожняка — вночі, під сильним дощем, вже тоді, коли потвора рвала його на шматки. І переплутав його зі своїм найціннішим експонатом.

Давній страх знову накотився на мене, і мені здалося, що у мене розжарюються нутрощі. Я обернувся до приятелів.

— Його убив порожняк. Він десь на острові.

— Спитай його, де саме, — сказав Єнох.

— Мартіне, де? Мені треба знати, де ви його побачили.

— Будь ласка, відпустіть. Мені так боляче!

— Де ви його бачили?

— Він прийшов до моїх дверей.

— Хто, Старий?

Мартін якось дивно затнувся. Мені важко було на нього дивитися, але я переборов себе і простежив за напрямком погляду його ока, коли воно ворухнулося і зосередилося на чомусь позаду мене.

— Ні, не Старий, — відповів Мартін. — Отой прийшов.

Раптом по нас ковзнув промінь світла, і гучний голос гаркнув:

— Хто тут?

Емма стиснула долоню, і світло, засичавши, згасло. Ми враз обернулися й побачили на порозі чоловіка з ліхтариком в одній руці і пістолетом у другій.

Єнох висмикнув руку з-під льоду, а Емма та Бронвін заступили собою лоток, щоби не видно було Мартіна.

— Ми й не думали тут нічого брати, — сказала Бронвін. — І взагалі — ми вже зібралися йти. Чесно!

— Ані руш! — скрикнув чоловік якимось безбарвним голосом. З-за променя, що кидав ліхтар, його обличчя було погано видно, але куртки, вдягнені одна на одну, відразу ж видали його. То був орнітолог.

— Пане, ми цілий день нічого не їли, — проскиглив Єнох голосом дванадцятирічної дитини. — Ми прийшли сюди дві-три рибинки взяти, присягаюся!

— Справді? — спитав чоловік. — Здається, ви знайшли свою рибину. Ану подивімось, яку саме. — І він поводив своїм ліхтарем туди сюди, немов розсуваючи нас його променем. — Ану відійдіть! — Ми відійшли, і чоловік освітив тіло Мартіна — страшну скривавлену руїну. — Ти диви, яка дивна рибина! І досі рухається! — мовив чоловік холоднокровним голосом. Промінь ліхтаря завмер на обличчі Мартіна. Його око підкотилося під лоба, а губи беззвучно ворушилися: життя, яке дав йому Єнох, повільно покидало його.

— Хто ви такий? — суворо спитала Бронвін.

— А це залежить від того, кого ви питаєте, — відказав чоловік, — до того ж, це не має майже ніякого значення порівняно з тим, що я знаю, хто ви такі. — Спрямовуючи промінь по черзі на кожного з нас, він заговорив так, наче зачитував з якогось таємного досьє: — Емма Блюм — здатна добувати вогонь, покинута в цирку батьками, коли їм не вдалося продати її власникам того самого цирку; Бронвін Брантлі, несамовита дівиця, здатна забрати чуже життя; не знала власної сили до тої ночі, коли скрутила в’язи своєму хтивому вітчиму, який чіплявся до неї. Єнох О’Коннор, воскреситель мертвих, народжений у родині власників похоронного бюро, котрі довго не могли второпати, чому ж це їхні клієнти вставали з домовини і йшли собі геть. — Після цього «орнітолог» спрямував промінь на мене. — І нарешті Джейкоб. Ну й компанію ти надибав собі останнім часом!

— Звідки ви знаєте моє ім’я?!

Незнайомець прокашлявся, а коли заговорив, то вже зовсім іншим голосом:

— Невже ти так швидко мене забув? — спитав він з акцентом мешканця Нової Англії. — Втім, я ж простий водій автобуса, тому ти мене й не пам’ятаєш.

Це здалося мені неможливим, але чомусь цей чоловік був як дві краплі води схожий на водія мого шкільного автобуса, пана Беррона. То був чоловік такий неприємний, такий лихий і своєю негнучкістю й нечутливістю такий схожий на робота, що в день випуску з восьмого класу ми пошкодили його фото в річному альбомі скріпками і залишили той спотворений портрет на сидінні його автобуса. Мені оце пригадалася його звична фраза, яку він промовляв, коли я виходив з автобуса, приїхавши після школи додому, та «орнітолог» сам її проспівав.

— Остання зупинка, Портмане-е-е!

— Це ви, пане Беррон? — спитав я, вагаючись і намагаючись роздивитися його обличчя у промені ліхтаря.

Чоловік засміявся, прокашлявся — і знову заговорив з іншим акцентом:

— Або він, або ваш двірник, — відповів він тягучою флоридською говіркою. — Молоді деревця слід підріза-а-ати. Тоді вони будуть гарні-і-ішими!

Голос був один в один як у нашого дворового робітника, котрий багато років підстригав наші кущі, газон та чистив басейн.

— Як вам це вдається? — спитав я. — Звідки ви знаєте тих людей?

— Знаю, бо я і є тими людьми, — відповів незнайомець, тепер уже безбарвним голосом. І зареготав, насолоджуючись моїм неприхованим страхом.

Я второпав. Чи бачив я коли-небудь очі пана Беррона? Жодного разу. Бо він завжди носив оті величезні, старомодні окуляри, що затуляли мало не все його обличчя. Двірник також вдягав сонцезахисні окуляри, та ще й крислатого капелюха. Чи придивлявся я коли-небудь уважно до них? І скільки ще ролей зіграв цей хамелеон у моєму житті?

— Що відбувається? — спитала Емма. — Хто цей чоловік?

— Стули пельку! — гаркнув «орнітолог». — До тебе ще дійде черга.

— Ви стежили за мною, — сказав я. — Це ви повбивали отих овець. Це ви убили Мартіна.

— Хто — я? — спитав незнайомець безневинним голосом. — Особисто я нікого не вбивав.

— Але ж ви — витвір, хіба ж ні?

— Це вони мене так називають, — відказав він.

Я ніяк не міг зв’язати все докупи. Нашого двірника я не бачив відтоді, як моя мати найняла замість нього іншого працівника, а пан Беррон зник з мого життя після того, як я скінчив восьмий клас. Невже вони — він — увесь цей час стежили за мною?