Я примружився, вдивляючись у фото. Обличчя, на яке вона показала, було затемненим і трохи розмитим.

— Так оце ви?

— Я була однією з наймолодших дівчат, яких коли-небудь брала до себе пані Шилодзьобка, — гордо відповіла директорка.

— А як щодо отих хлопців на фото? — поцікавився я. — На вигляд вони навіть молодші за вас.

Обличчя пані Сапсан спохмурніло.

— То ви бачите перед собою моїх нещасних братів, які обрали у житті хибний шлях. Замість піти кожен своєю дорогою, вони подалися до академії разом зі мною. Розбещені, мов маленькі князьки, — он якими вони були. Мушу визнати, що саме це їх і зіпсувало.

— А хіба вони не були імбринами?

— Ой, та куди там, звісно, що ні, — невдоволено пирхнула вона. — Лише жінки народжуються імбринами, і слава Богу! Чоловікам бракує серйозності, стриманості, необхідних для людей, які взяли таку серйозну відповідальність. Ми, імбрини, мусимо уважно прочісувати околиці, вишукуючи нужденних дивних молодиків, триматися осторонь від тих, хто здатен заподіяти нам шкоду, вдягати, взувати й охороняти своїх підопічних і заживати в них високої репутації. А на додачу до всього цього мусимо заводити наші контури кожного дня, мов годинник.

— А що трапиться, якщо контур не завести?

Вона драматично прикрила обличчя рукою і відсахнулася, зображаючи крайній ступінь переляку.

— Трапиться катастрофа, катаклізм, нещастя! Я навіть думати про це не наважуюся. На щастя, механізм заведення контурів досить простий: один із нас мусить періодично проходити крізь тунель. І це підтримує контур у робочому стані, зрозуміло? Точка входу дещо схожа на дірку у свіжому тісті: якщо періодично не проштрикувати її пальцем, та дірка затягнеться сама по собі. А якщо немає входу чи виходу, якщо немає, так би мовити, особливого клапана, через який можна скидати отой надмірний тиск, що неодмінно і цілком природно накопичується в замкненій часовій системі, то вийде «Бух!» — і пані Сапсан, склавши долоні чашечками, зобразила вибух петарди. — Тобто вся система стане нестабільною.

Вона знову схилилася над альбомом і швидко погортала сторінки.

— До речі, про контури. У мене десь було фото… ага — ось воно. Оце точка входу! Всім точкам точка! — І з цими словами вона витягнула з тримача ще одне фото. — Це пані Зяблик та її підопічний; вони йдуть розкішним входом до контуру пані Зяблик, розташованого в рідко використовуваній секції лондонського метро. Коли контур заводиться, той тунель наповнюється неймовірним світлом. Я завжди вважала, що наш порівняно з оцим є конструкцією досить скромною, — мовила пані Сапсан з натяком на заздрощі.

— Хочу пересвідчитися, чи правильно я вас зрозумів, — озвався я. — Якщо сьогодні третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, то завтра — також третє вересня?

— Ну, для декотрих із двадцяти чотирьох годин доби це друге вересня, але загалом — так, сьогодні третє вересня.

— Отже, завтра не настане ніколи.

— У певному сенсі — ніколи.

Надворі почувся далекий гуркіт, схожий на грім, і у потемнілому вікні задрижала шибка. Пані Сапсан підвела очі й знову витягнула свого годинника.

— Боюся, що оце і увесь час, який я маю у своєму розпорядженні. Сподіваюся, ви залишитеся з нами повечеряти.

Я сказав, що залишуся; а те, що мій батько непокоїтиметься, якось не спало мені на думку. Насилу вилізши з-за тісної маленької парти, я пішов за пані Сапсан до дверей, і тут мені пригадалося ще одне запитання, яке вже давно не давало мені спокою.

— А чи справді мій дідо приїхав сюди тому, що рятувався від нацистів?

— Так, — відповіла вона. — Дехто з дітей прибув до нас у ті жахливі роки, що передували війні. Тоді панував такий хаос! — На її обличчі з’явився вираз болю, немов спогади і досі мучили її. — Абрахама я знайшла у таборі для переміщених осіб на материку. Бідолашним зацькованим хлопцем, але таким сильним! Я відразу ж здогадалася, що він — один із нас.

Я відчув велике полегшення: принаймні ця частина історії його життя була приблизно такою, якою я її собі уявляв. Було ще одне, про що мені хотілося спитати, але я не знав, як це висловити.

— А чи був мій дідо… чи був він схожим…

— Схожим на нас?

Я кивнув. Пані Сапсан якось дивно всміхнулася.

— Він був схожим на тебе, Джейкобе.

З цими словами вона повернулася і пішла до сходів.

Пані Сапсан наполягла, щоб перед вечерею я змив із себе болотяну багнюку, і тому попросила Емму приготувати мені ванну. Я так зрозумів, що директорка вважала: Еммі слід поговорити зі мною, тоді їй стане трохи легше. Але дівчина навіть не поглянула в мій бік. Я спостерігав, як вона напустила у ванну холодної води, а потім довела її мало не до кипіння, опустивши у ванну руки і роблячи ними кругові рухи.

— Як дивовижно! — вихопилося у мене. Але Емма пішла, навіть слова не кинувши у відповідь.

Коли вода стала коричневою від бруду, я вибрався з ванни, витерся рушником і виявив на зворотному боці дверей видану мені змінну одіж: мішкуваті твідові брюки, сорочку на ґудзиках та підтяжки, явно закороткі, але я не знав, як регулювати їх по довжині. Я мав вибір: або увібратися в штани з головою, або пристебнути їх до ґудзика сорочки на рівні живота. Вирішивши, що останній варіант є меншим злом, я, наче той клоун без гриму, спустився униз до вечері, яка, на мою думку, мала стати найдивовижнішою вечерею в моєму житті.

Трапеза перетворилася на запаморочливий калейдоскоп фігур та облич, багато з яких я трохи пам’ятав з фотографій та давніх розповідей мого діда. Коли я увійшов до залу, дітлахи, які гомоніли, займаючи місця довкола столу, враз заціпеніли і повитріщалися на мене. У мене склалося враження, що до них на вечерю гості приходили нечасто. Пані Сапсан, яка вже сиділа в голові стола, підвелася і скористалася раптовою тишею, щоб відрекомендувати мене.

— Для тих, хто ще не мав приємності з ним познайомитися, — оголосила вона, — розказую: перед вами Джейкоб, онук Абрахама Портмана. Він — наш почесний гість і приїхав сюди здалеку. Сподіваюся, що ви поставитеся до нього належним чином.

Після цього вона для мене назвала кожну дитину на ім’я, утім, більшість з них я відразу ж забув, що зі мною часто трапляється, коли я нервую. Після процедури знайомства мене закидали питаннями, які пані Сапсан відбивала зі швидкострільністю кулемета.

— А Джейкоб залишиться з нами?

— Наскільки мені відомо — ні.

— А де Ейб?

— Ейб подався до Америки.

— А чому Джейкоб нап’яв на себе Вікторові штани?

— Віктору вони більше не потрібні, а штани пана Портмана перуть.

— А що Ейб робить в Америці?

Коли пролунало це запитання, я побачив, як Емма, яка занишкла у кутку, швидко підвелася і вийшла з їдальні. Решта, уже звиклі до її мінливого настрою, не звернули на неї ані найменшої уваги.

— То не ваша справа, чим займається Ейб, — відрізала пані Сапсан.

— А коли він повернеться?

— То також не ваша справа. А тепер нумо їсти!

Усі кинулися до свої стільців. Гадаючи, що я знайшов собі вільний стілець, я вже вмостився на нього, як відчув, що хтось штрикнув мене виделкою в сідницю.

— Перепрошую, — скрикнув Мілард.

Та пані Сапсан змусила його встати зі стільця і послала вдягнутися.

— Скільки можна вам казати, — гукнула вона йому вслід, — що виховані люди голяка не вечеряють!

З’явилися дітлахи, що чергували по кухні, і принесли підноси зі стравами. Усі миски були позакривані блискучими сріблястими кришками, тому не можна було побачити, що там всередині. І це спричинилося до бурхливих дебатів — що ж принесли на вечерю?